Я божеволію.
— Ні, коханий, не божеволієш, — шепоче Енея.
Вона плаває біля теплої стіни капсули поруч зі мною, підтримуючи мене. Хронометр на моєму комлозі каже, що час, відведений на сон у цьому регіоні Зоряного Дерева, уже майже скінчився і через годину листя почне повертатися, пропускаючи всередину сонячне світло. Голоси шепочуть, бурмочуть, сперечаються та ридають. Образи спалахують у мене в голові, наче райдужні кола після добрячого удару по потилиці. Я усвідомлюю, що випнувся, як струна, стиснув кулаки і щелепи, а жили у мене на шиї напружилися, наче я борюся з поривами вітру чи з нападами болю.
— Ні, ні, — примовляє Енея, розтираючи ніжними пальцями мої щоки та скроні. Піт плаває навколо мене ядучим німбом. — Ні, Роле, розслабся. Ти дуже сильно все це відчуваєш, милий, я так і думала. Розслабся, дай голосам стихнути. Це можна контролювати, любий. Ти зможеш слухати, коли захочеш, зможеш стишувати голоси, коли буде потрібно.
— Але вони вже не підуть? — питаю я.
— Не підуть далеко, — шепоче Енея.
Янголи-Вигнанці пропливають у сонячному промінні за листвяною стіною, прямуючи до сонця.
— І ти слухала ці голоси з дитинства? — питаю я.
— З того часу, коли ще не народилася, — каже моя кохана.
— Господи, Господи, — вимовляю я, притискаючи стиснуті в кулаки руки до очей. — Господи, Боже мій.
Мене звати Емні Мазен Алсо Ата, і мені одинадцять стандартних років, коли Пакс приходить до мого селища на Кум-Ріяді. Наше селище лежить далеко від міст, далеко від автомагістралей і повітряних трас, далеко навіть від караванних шляхів, що перетинають в усіх напрямках кам’янисту пустелю та Горючі Рівнини.
Ось уже два дні на вечоровому небі видно кораблі Пакса, як вони, наче жевріючі жаринки, пролітають зі сходу на захід тим простором, що, як каже мій тато, лежить над повітрям. Вчора радіо, що є в нашому селищі, транслювало накази імама в Аль-Газалі, а йому телефоном передали з Омара, що всі мешканці Нагір’їв та оаз у Горючих Рівнинах повинні вийти зі своїх юрт і чекати. Татусь та інші чоловіки селища зійшлися на збори в мечеті-мазанці посеред нашого селища.
Уся наша родина вишикувалася перед юртою. Інші тридцять родин нашого селища теж чекають. Наш селищний поет Фарід ад-Дін Аттар ходить серед нас, намагаючись підбадьорити нас віршами, але навіть дорослі відчувають страх.
Повернувся мій тато. Він каже мамі, що мулла вирішив, що ми не можемо чекати, поки невірні нас уб’ють. Селищне радіо не приймає сигнал з Аль-Газалі або Омара. Тато вважає, що радіо знову зламалося, але мулла гадає, що невірні вбили всіх на захід від Горючих Рівнин.
Ми чуємо постріли десь попереду наших юрт. Мама та моя старша сестра хочуть утікати, але тато наказує їм залишитися. Ми чуємо крики. Я дивлюся на небо, чекаючи, що звідти знову з’являться паксівські кораблі з невірними. Коли я відводжу очі від неба, то бачу, що воїни мулли оточують нашу юрту, вставляючи нові магазини в свої гвинтівки. Обличчя у них безжальні.
Тато каже нам усім узятися за руки.
— Аллах акбар! — каже він, а ми відповідаємо:
— Аллах — найвеличніший! — Навіть я вже знаю, що «Іслам» означає підкорення милостивій волі Аллаха.
В останню секунду я бачу жаринки в небі: кораблі Пакса перетинають небосхил зі сходу на захід, проходячи через зеніт.
— Аллах акбар! — вигукує тато.
Я чую постріли.
— Енеє, я не знаю, що все це означає.
— Роле, вони не означають, вони є.
— Вони справжні?
— Справжні, наскільки є справжніми спогади.
— Але як? Я чую голоси... так багато голосів... і щойно я... торкаюсь якогось голосу, подумки... вони звучать ясніше, ніж мої власні спогади...
— Проте це тільки спогади, мій коханий.
— Мертвих...
— Це були спогади мертвих, так.
— Вивчити їхню мову...
— Ми повинні вивчити їхню мову, Роле. Їхні рідні мови... Англійську, їдиш, польську, фарсі, тамільську, грецьку, китайську... а ще мову їхніх сердець. Душу їхньої пам’яті.
— Це привиди промовляють, Енеє?
— Привидів не буває, коханий. Смерть — це кінець. Душа — це неповторна комбінація спогадів та особистих рис, яку ми проносимо крізь усе життя. Коли життя йде, душа йде разом із ним. Ми залишаємося жити тільки в пам’яті тих, хто нас любив.
— А ці спогади...
— Вони резонують у Поєднувальній Безодні.
— Яким чином? І ці мільярди життів...
— А ще тисячі рас, і мільярди років, коханий. Тут спогади твоєї мами... і моєї... але також і те, що бачили й переживали в житті істоти, страшенно віддалені від нас у часі та просторі.
— Чи можу я доторкнутися і до них, Енеє?
— Можливо, з часом. Коли прийде досвід. У мене пішли роки на те, щоби зрозуміти їх. Навіть чуттєві сприйняття живих істот, що належать до інших форм життя, важко зрозуміти, а їхні думки, спогади та емоції — ще важче.
— Але тобі це вдалося?
— Я намагалася.
— Чужопланетні форми життя, на подобу сенешайських алуїтів або Акерателів?
— Надто різняться від нас, Роле. Сенешаї приховано жили на Хевроні, поруч із людськими поселеннями, з покоління в покоління. До того ж, вони — емпатики, тобто емоції і є їхньою мовою. Акерателі дуже різняться від нас, але від сутностей Корду, з якими спілкувався мій батько, — не настільки разюче.
— У мене голова розколюється, мала. Ти можеш допомогти мені зупинити ці голоси, ці образи?
— Я можу допомогти тобі притишити їх, коханий. Поки ми живі, вони ніколи не замовкнуть по-справжньому. В цьому благо і тягар мого причастя. Але перш ніж я покажу тобі, як угамувати їх, послухай ще кілька хвилин. Уже майже настав листоворот... світанок.
Мене звали Лінар Гойт, я священик, але зараз я Папа Урбан XVI, і я відправляю Месу Воскресіння для Джона Доменіко кардинала Мустафи в соборі Св. Петра перед майже п’ятьмастами найвпливовішими вірянами Ватикану.
Стоячи біля вівтаря, простягнувши руки, я читаю з Moлитов Вірян:
— Покірно звертаймось до Бога Отця Всемогутнього, який воскресив із мертвих Сина Свого Ісуса Христа і поверне життя всім нашим смертним тілам.
Кардинал Лурдусамі, котрий служить на цій Месі дияконом, вторить мені: