Кораблі Пакса прорізають Зоряне Дерево в сотні місцях, зрізуючи гілки та стовбури термоядерними хвостами, наче холодними яскравими ножами.
Листя та галуззя вибухає за сотні тисяч кілометрів від нас, але поштовхи, наче від землетрусу, пробігають усім деревом, і ось уже тремтить наша гілка, наша капсула і балкон, на якому ми стоїмо.
Світлова мішанина. Космос розтинають ланцетні удари, ми бачимо їх, бо вони позначаються мільярдами частинок повітря, що витікає в розтини, розпорошеної органіки, палаючого листя, крові Вигнанців і тамплієрів. Ланцетні промені розрізають і спалюють усе, до чого можуть дотягтися.
Вибухи розпускаються за кілька кілометрів від нас. Захисне поле все ще тримається і відкидає нас на стіну капсули, якою прокочується судома, як у пораненої тварини.
Комлоґ Енеї припиняє працювати тієї ж миті, коли вигин Зоряного Дерева над нашими головами спалахує і вибухає в тиші космосу. Ми чуємо постріли, крики, гуркіт, але я знаю, що захисне поле вийде з ладу за секунди і нас із Енеєю викине в космос, туди, де вже плавають тонни уламків.
Я намагаюся затягти її до капсули, але та герметизується у марній спробі врятуватися.
— Ні, Роле, дивися!
Я дивлюся туди, куди вона показує. Над нами, під нами, навкруги нас горить і вибухає Зоряне Дерево, обривається лозиння та віття, палають крила янголів, десятикілометрові тіла робочих кальмарів, колапсуючи, стискуються в кульки і зникають, згорають кораблі-дерева.
— Вони вбивають ергів! — кричить Енея, перекриваючи ревіння вітру та вибухи.
Я налягаю на стінку капсули, вигукуючи команди. Двері-діафрагма відчиняються лише на мить. Але я встигаю затягти кохану всередину.
Тут ми також не зможемо сховатися. Крізь поляризовані стіни капсули видно плазмові вибухи.
Енея вже витягла з шафки свій заплічник і надягає його. Я хапаю свій, перевіряю, чи ніж висить на своєму місці, на поясі, наче він допоможе відбитися від мародерів.
— Ми маємо дістатися «Іґґдрасіля»! — кричить Енея.
Ми стукаємося в стінку, що прилягає до головного коридору, але капсула нас не випускає. З оболонки капсули чути ревіння.
— У коридорі пробоїна, — видихає Енея. Комлоґ усе ще у неї в руках, старий комлоґ з корабля Консула, і вона викликає сітку даних Зоряного Дерева. — Мости зруйновано. Ми мусимо дістатися корабля-дерева.
Я дивлюся крізь стіну. Помаранчеві квітки вибухів. «Іґґдрасіль» знаходиться за десять кілометрів на схід і вище. Якщо нема коридорів та висячих мостів, це все одно, що за тисячу світлових років.
— Виклич корабель, — кажу я. — Корабель Консула.
Енея хитає головою.
— Гет Мастін готує «Іґґдрасіль» до старту просто зараз... нема часу виводити з доку наш корабель. У нас є три або чотири хвилини. А гермокостюми Вигнанців? Ми можемо полетіти туди.
Моя черга хитати головою.
— Їх тут нема. Коли ми зняли їх на причалі, я віддав їх А. Беттіку, щоби той відніс їх на корабель-дерево.
Капсула несамовито здригається, Енея повертається подивитися, що сталося. Стіна капсули плавиться, розжарена до червоного.
Я розчахую свою шафку, викидаю одяг та інший мотлох, вихоплюю єдиний артефакт, що є у мене, витягуючи його зі шкіряного тубуса. Подарунок капітана де Сойї.
Я смикаю за левітаційні нитки. Килим-літун стає твердим і зависає над підлогою. Електромагнітне поле в цій частині Зоряного Дерева ще тримається.
— Сюди, хутко! — кричу я, бо стіни вже розплавляються. Я затягую кохану на килим.
Нас виносить крізь пролом у вакуум і хаос.
28
Магнітні поля, створені ерґами, ще трималися, але набули дивної конфігурації. Тож натомість летіти вздовж гілки як добрий бульвар завширшки, що вела просто до «Іґґдрасіля», і триматися над нею, килим-літун уперто хотів летіти під прямим кутом до неї, так що ми висіли головою вниз, коли килим підіймався, наче ліфт, крізь гілля, що тремтіло, наче у пропасниці, крізь розірвані навпіл мости, крізь зруйновані головні коридори, вогняні кулі та загони Вигнанців, що вистрибували у космос, аби стати до бою та померти. Але поки ми просувалися в напрямку до корабля-дерева, я не заважав килиму робити все, що він вважає за потрібне.
Де-не-де залишалися бульбашки атмосфери, утримувані захисними полями, але більшість полів померло разом із ерґами, які їх створювали. Хоча поля й дублювалися, в усьому нашому регіоні Зоряного Дерева повітря або витікало, або різко втрачало тиск. Гермокостюмів у нас не було. Ще в капсулі останньої миті я згадав, що наш старовинний килим-літун має власне слабеньке захисне поле, аби з нього не здувало пасажирів. Це поле не розраховане на те, щоби довго підтримувати потрібний тиск, але дев’ять років тому ми скористалися ним на безіменній, вкритій джунглями планеті, коли залетіли високо, де не можна було нормально дихати, і я сподівався, що його системи й досі працюють.
Вони ще працювали... принаймні частково. Як тільки ми вилетіли з капсули й понеслися крізь хаос, наче на паракрилі, малопотужне поле килима увігнулося всередину. Я майже фізично відчував, як витікає тоненький шар повітря. Але я сказав собі, що його має вистачити, щоби встигнути вчасно дістатися «Іґґдрасіля».
Ми майже не встигли на «Іґґдрасіль».
Я бачив на власні очі вже не першу космічну битву. Лише кілька стандартних днів, а може, вічність тому ми з Енеєю стояли на найвищій платформі Завислого У Повітрі Храму, спостерігаючи за світловим шоу у навколомісячному просторі, коли кораблі Пакса знищували корабель отця де Сойї. Але я вперше спостерігав за космічною битвою, у якій намагалися вбити мене.
Там, де ще залишалося повітря, шум стояв неймовірний: вибухи — спрямовані як назовні, так і всередину, — тріск гілля та шипіння вмираючих кальмарів, завивання сирен, дзижчання та белькотіння комлогів та інших комунікаторів. Там, де панував вакуум, тиша була ще оглушливішою: тіла Вигнанців і тамплієрів, беззвучно винесених у космос — жінки і діти, воїни, котрі не встигли дістатися зброї та своїх бойових постів, священики Братства М’юїра, що летіли до Сонця, загорнуті у свої мантії, але навіть величність цих одеж не могла перекреслити брутальність наглої смерті. Тут полум’я горіло без тріску, крики лунали без звуку, циклони проносилися без ревіння та гудіння.
Поки килим підіймав нас крізь вихор, Енея не відривалася від старовинного комлоґа, що колись належав Сірі. Я бачив обличчя Сістенджа Коредвелла, який кричав щось із крихітного голоекрана над приладом, а потім бачив стриманих та зібраних Кента Квінкента і Шіан Квінтану Каян. Я був надто заклопотаний керуванням, щоби прислухатися, що вони казали.
Хвостових вихлипів паксівських кораблів-Архангелів я тепер не бачив, лише вогняні рубці їхніх ланцетних ударів, що протинали хмари газу та уламків, шматуючи Зоряне Дерево, як ланцет розтинає живу плоть. Товсті стовбури та звивисті гілки кровоточили у прямому сенсі цього слова, і їхня живиця й інші живильні рідини змішувалися з кілометрами оптичного волокна лозин та з кров’ю Вигнанців, коли тих розривало вибухами. Десятикілометрового робочого кальмара розтяло на частини, і я бачив, як його витончені щупальця звивалися в смертельному танці. Вигнанці-янголи вилітали битися тисячами й гинули тисячами. Якийсь корабель-дерево спробував стати на шляху нападників, і негайно наразився на ланцетний удар. Повітря всередині нього, насичене киснем, загорілося в захисному полі, а його екіпаж загинув раніше, ніж енергетична куля наповнилася вихорами диму.
— Це не «Іґґдрасіль»! — вигукнула Енея.
Я кивнув, погоджуючись. Корабель, що горів у нас на очах, йшов із північної частини Біосфери, а «Іґґдрасіль» мав бути десь поруч, за кілометр чи ще ближче, якщо летіти просто вгору вздовж гілки, що тремтіла і розліталася на тріски.
Якщо тільки я не повернув кудись інакше. І якщо він ще не зруйнований. І якщо він не стартував без нас.
— Я говорила з Гетом Мастіном, — прокричала Енея. Ми пролітали крізь бульбашку повітря, і гуркіт стояв страшенний. — Тільки три сотні з тисячі є на борту.