— Зрозуміло, — прокричав я у відповідь. Я і гадки не мав, про що вона. Яка тисяча? Розпитувати часу не було. Я помітив, що ліворуч від нас і десь за кілометр вгору зеленого кольору більше. Це мав бути корабель-дерево на наступному ярусі гілок, і я повернув килим-літун у тому напрямку. Якщо це не «Іґґдрасіль», ми однаково мали спробувати знайти там укриття. Електромагнітні поля Зоряного Дерева слабшали, а разом з ними втрачав енергію й інерцію і наш килим-літун.
Поле зникло. Килим-літун зробив останній стрибок, а тоді почав перекидатися в чорноті між потрощеним гіллям, за кілометр від найближчого палаючого стовбура. Далеко внизу і позаду я побачив китицю житлових капсул, звідки ми летіли. Жодна з них не залишилася цілою, з них усе ще вилітали тіла разом із повітрям, мішаючись з поламаним гіляччям та рештками плодоніжок і закручуючись виром згідно із сліпими законами Ньютона.
— Це кінець, — сказав я майже нечутно, бо ми були тепер за межами повітряної бульбашки і будь-який шум закінчувався разом із повітрям. Цей килим-літун спроектував сім віків тому підстаркуватий чолов’яга, закоханий у свою юну племінницю, для того, щоби спробувати її спокусити, а не для того, щоби він перевозив пасажирів у космосі. Та ще й живими. — Ми намагалися, мала. — Я зняв руку з пілотних ниток, щоб обійняти Енею.
— Ні, — відповіла Енея, — протестуючи не проти моїх обіймів, а проти смертного вироку. Вона схопила мене за руку з такою силою, що її пальці впилися мені в біцепс. — Ні, ні, — і з цими словами вона забігала пальцями по комлозі.
На тлі зоряного неба, що робило кульбіти, з’явилося обличчя Гета Мастіна під каптуром.
— Так, — сказав він. — Бачу вас.
Величезне дерево-корабель висіло за тисячу метрів над нашими головами куполом з віття та листя, зеленіючи на тлі захисного поля, мерехкочучи фіолетом, і вся його маса повільно відокремлювалась від Зоряного Дерева, охопленого вогнем. Раптом нас потужно смикнуло, і я подумав, що це один із Архангелів уцілив нас ланцетним променем.
— Ерґи затягують нас усередину, — сказала Енея, усе ще стискаючи мою руку.
— Ерґи? — не зрозумів я. — Хіба на кораблі-дереві не один ерґ? Той, що опікується рушієм та полями?
— Зазвичай так і є, — відказала Енея. — Інколи буває два, коли рейс надзвичайний... до зовнішньої оболонки зірки, наприклад, або крізь ударну хвилю геліосфери подвійної зірки.
— То зараз на «Іґґдрасілі» два ерґи? — запитав я, спостерігаючи, як дерево збільшується в розмірах, закриваючи весь небозвід.
За нами мовчазно спалахнули плазмові вибухи.
— Ні, — сказала Енея, — їх двадцять сім.
Поле, видовжившись, затягло нас всередину. Верх перетворився на низ. Нас спустили на велику палубу, просто під платформою капітанського мостика в кроні дерева. Я ще не встиг постукати по нитках, щоби дезактивувати наше власне кволе захисне поле, а Енея, схопивши свій наплічник, з комлоґом у руках уже помчала до сходів.
Я акуратно згорнув килим-літун, поклав його у шкіряний чохол, повісив тубус собі на плече і поспішив услід.
ТІЛЬКИ КАПІТАН КОРАБЛЯ-ДЕРЕВА ТАМПЛІЄР Гет Мастін був на капітанському мостику, нагорі крони, та ще кілька його лейтенантів. Але платформи та сходи внизу були заповнені народом. Декого я знав, декого — ні. Тут були Рахіль, Тео, А. Беттік, отець де Сойя, сержант Ґреґоріус, Ломо Дондруб та ще з десяток наших знайомців, біженців з планети Тянь-Шань, а ще десятки інших людських істот, не Вигнанців і не тамплієрів, чоловіків, жінок, дітей, яких я бачив уперше.
— Це біженці з сотні паксівських світів, яких підібрав отець-капітан де Сойя на своєму «Рафаїлі» останніми роками, — пояснила мені Енея. — Ми чекали, що сьогодні, перед нашим стартом, тут зберуться ще сотні, але зараз уже пізно.
Я піднявся з нею на рівень мостика. Гет Мастін стояв у колі органічних контрольних приладів. Тут були дисплеї, від яких усім кораблем розбігалася нервова система з оптоволокна, голодисплеї, що показували картинку перед носом і за кормою корабля, а також з борту корабля, комунікатори для зв’язку з тамплієрами, що чергували поруч із ерґами, в ядрі захисного поля, в корінні, де містилися рушії, та в інших місцях, а також центральна голографічна модель усього корабля. Її він торкався довгими пальцями, щоб увійти в діалоговий режим або змінити команди. Тамплієр подивився на Енею, котра швидким кроком перетинала мостик, наближаючись до нього. Його обличчя, що зберігало риси, притаманні азійським народам Старої Землі, залишалося під каптуром цілковито спокійним.
— Приємно, що ви встигли на корабель, Навчителько, — сухо сказав він. — Куди ви бажаєте, щоби ми спрямували наш корабель?
— За межі зоряної системи, — сказала Енея, не вагаючись.
Гет Мастін кивнув.
— Безсумнівно, по нас стрілятимуть. Флот Пакса володіє грізною вогневою міццю.
На це Енея лише кивнула головою. Я побачив, як модель дерева-корабля повільно розвернулася, і підвів голову, щоби подивитися, як повертається над нами зоряне небо. Ми перемістилися на кількасот кілометрів всередину зоряної системи, а тепер розверталися носом до розбитої внутрішньої оболонки Біосфери. Там, де були наші житлові капсули та капсули для зібрань, тепер зяяла зазублена діра серед потрощеного гілля. Всюди на площі тисячі квадратних кілометрів чорніли прогалини та стирчало оголене віття. «Іґґдрасіль» повільно просувався серед відірваного листя — воно кружляло у просторі міріадами мертвих клаптиків, а те листя, що ще залишалося всередині захисного поля, де була атмосфера, яскраво палало, окреслюючи периметр захисного поля сивою рискою попелу. Корабель-дерево підійшов до стіни сфери й обережно пройшов крізь неї.
Вийшовши з віддаленого кінця дерева, набираючи швидкість завдяки ерґам, що розганяли плазмові рушії, ми навіть ще краще бачили поле битви. Космос був запорошений безліччю миготливих крапочок світла, жмутиками леліток, що виникали там, де захисне поле руйнувалося під ланцетними ударами, безкінечними квітками термоядерних і плазмових вибухів, вогняними хвостами ракет, гіперкінетичних снарядів, невеличких ударних кораблів та Архангелів. Зволожувальні комети та керовані астероїди, зірвані зі своїх орбіт вибуховими хвилями, проривали крону Дерева, наче гарматні ядра. Гет Мастін викликав тактичні зображення, і ми бачили перед собою картинку всієї Біосфери, пощербленої десятком тисяч пожеж, де окремі пожежі сягали вряди-годи розмірів моєї рідної планети, Гіперіона. Ми бачили сотню тисяч розривів у тканині сфери, у тканині, що ткалася майже тисячу років. Радари та віддалені давачі фіксували тисячі некерованих об’єктів у космічному просторі. Але вони трималися на екранах не більше кількох секунд, поки могутні Архангели не збивали невеличкі бій-розвідники, факельники, винищувачі Вигнанців і кораблі-дерева також на відстані кілька астрономічних одиниць за допомогою своєї ланцетної зброї. Мільйони Вигнанців, адаптованих до космосу, кидалися на атакуючий флот і гинули, наче метелики в полум’ї вогнемета.
Ломо Дондруб великими кроками зійшов на мостик. На ньому був гермокостюм Вигнанця, а в руках він тримав десантну зброю четвертого класу.
— Енеє, сто чортів, скажи, куди ми збираємося летіти?
— Ми летимо звідси, — сказала моя кохана. — Ми мусимо залишити це місце, Ломо.
Літун похитав головою.
— Ні, не мусимо, — сказав він. — Ми мусимо залишитися та битися. Ми не можемо полишити наших друзів наодинці із цими паксівськими хижаками.
— Ломо, — сказала Енея, — ми не можемо допомогти Зоряному Дереву. Я маю летіти звідси, щоби стати до бою з Паксом.
— То втікай, якщо мусиш, — відказав Ломо. Його мужнє, гарне обличчя спотворювала гримаса люті й розчарування. Він опустив сріблястий гермошолом собі на голову. — А я збираюся залишитися тут і битися тут.
— Вони вб’ють тебе, друже, — сказала Енея. — Ти не можеш битися голими руками із зорельотами класу Архангел.
— Це ми побачимо, — сказав Ломо. Сріблястий гермокостюм закривав тепер усе його тіло, крім обличчя. Він потис мені руку. — Щасти тобі, Роле.