— І тобі, — промовив я, відчуваючи, як у мене стискається горло, а обличчя палає від сорому за те, що я повинен утікати, а не піти разом із цією мужньою людиною.
Енея торкнулася його могутньої руки, облитої сріблом.
— Ломо, ти можеш дуже допомогти мені в моїй боротьбі, якщо підеш із нами...
Ломо Дондруб помотав головою й опустив шолом, відтак рідина закрила йому й обличчя. Його голос тепер лунав крізь мікрофони, і в ньому був відзвук металу:
— Щасти тобі, Енеє. Хай допоможуть тобі Бог і Будда. Хай Бог і Будда допоможуть усім нам. — Він ступив на край платформи і подивився на Гета Мастіна. Тамплієр кивнув, торкнувся якоїсь точки на моделі Дерева, десь біля вершечка крони, і шепнув щось в один із фіброканалів.
Я відчув, що. гравітація зменшилася. Зовнішнє поле замерехтіло й згорнулося. Невидима сила піднесла Ломо вгору, розвернула та катапультувала у відкритий космос за межі гілля, повітря, світла. Я побачив, як розгорнулися його срібні крила, як наповнилися вони світлом, як він приєднався до групи з дюжини інших Вигнанців, котрі зі своєю іграшковою зброєю напереваги неслися з потоком сонячного вітру в напрямку найближчого ворожого Архангела.
На мостик підіймалися тепер і інші — Рахіль, Тео, Дорджі Памо, отець де Сойя та його сержант А. Беттік, Далай-лама, але всі вони шанобливо трималися трохи осторонь, щоби не заважати капітану-тамплієру.
— Вони виявили нас, — сказав Гет Мастін. — Стріляють.
Захисне поле вибухнуло червоним. Я відчув сильний жар. Це було так, наче ми падаємо всередину зірки.
Дисплеї замиготіли.
— Тримають, — сказав Істинний Голос Дерева Гет Мастін. — Тримають.
Він мав на увазі захисні поля, але паксівські кораблі також тримали нас на прицілі, не припиняючи діставати нас ланцетними променями, навіть попри те, що ми прискорилися й вийшли з системи.
Окрім голограм на дисплеях, ніщо не свідчило про те, що ми рухаємося. Зірок не було видно. Тільки тріск, шипіння, кипіння нищівної енергії, що оточила нас колом — ні, яйцеподібною сферою — з усіх боків.
— Будь ласка, дайте мені наш курс, — звернувся Гет Мастін до Енеї.
Дівчина на мить торкнулася чола, так наче вона втомилася чи розгубилася.
— Просто у відкритий космос. Туди, де ми зможемо побачити зірки.
— Нам не дістатися точки переміщення при такій щільній атаці, — зауважив тамплієр.
— Я знаю, — відказала Енея. — Просто виведіть нас до місця, звідки ми побачимо зірки.
Гет Мастін подивився на пекло над нашими головами.
— Можливо, ми більше ніколи не побачимо зірок.
— Ми мусимо, — просто сказала Енея.
Раптом на нас накотилася хвиля криків. Я подивився туди, де був осередок паніки. Над капітанським мостиком було лише кілька невеличких платформочок, крихітних конструкцій, схожих на вороняче гніздо — спостережний майданчик навколо щогли піратського корабля — або на хатинку на дереві, які мені доводилося бачити на болотах Гіперіона. На одному з цих настилів височіла одинока постать. Екіпажні клони вигукували щось, вказуючи на неї. Гет Мастін кинув туди погляд і звернувся до Енеї:
— Князь Болю подорожує з нами.
Мені було видно, як на чолі Ктиря та на панцирі його грудей віддзеркалюються відблиски пекла, що розгорнулося над нашими головами.
— Я гадав, він загинув на Тянь-Шані, — сказав я.
Енея виглядала виснаженою, такою я її ще ніколи не бачив.
— Цей конструкт рухається крізь час легше, ніж ми крізь простір, Роле, — відказала вона. — Може, він і загинув на Тянь-Шані... може, він загине ще через тисячу років у двобої з полковником Кассадом... може, він узагалі не може загинути... ми про це ніколи не довідаємося.
Сходами на платформу з капітанським мостиком піднявся полковник Кассад, так наче почув своє ім’я, промовлене Енеєю. На полковникові був архаїчний бойовий обладунок часів Гегемонії, а в руках він тримав гвинтівку, яку я колись бачив в арсеналі на кораблі Консула. Він утупився на Ктиря, наче одержимий.
— Можу я туди піднятися? — запитав Кассад капітана-тамплієра.
Поринувши у команди та спостереження за моніторами, Гет Мастін махнув рукою в бік якихось лінів та мотузяних драбин, що тягнулися до найвищої на кораблі платформи.
— Не стріляти на моєму кораблі-дереві! — гукнув Гет Мастін навздогін полковникові. Кассад кивнув і почав дертися вгору мотузками.
Решта присутніх не відривала очей від дисплеїв змодельованого корабля-дерева. Принаймні три Архангели не припиняли вести вогонь по нашому кораблю з відстані меншої, ніж один мільйон кілометрів. Вони по черзі гатили по нас із ланцетної зброї, а в проміжках примудрялися ще й стріляти по інших цілях. Але наше дивне небажання помирати, очевидно, розлютило їх по-справжньому, і вони били ланцетними променями знову й знову. Промені доходили до нас із затримкою десь у чотири світлові секунди й вибухали на поверхні нашої захисної оболонки. Один із їхніх кораблів мав ось-ось зайти за вигін палаючого Зоряного Дерева, проте інші два все ще гальмували в системі в напрямку до нас, і ми були у них наче на долоні.
— По нас випустили ракети, — повідомив один із лейтенантів капітана-тамплієра, і в голосі його чулося не більше хвилювання, ніж у моєму, коли я сповіщаю, що обід на столі. — Дві... чотири... дев’ять. Досвітлова швидкість. Вірогідно, з плазмовими боєголовками.
— Ми можемо їх уникнути? — запитала Тео.
Рахіль підійшла ближче й дивилася, як полковник підіймається на платформу до Ктиря.
Гет Мастін був надто заклопотаний, щоби відповісти, тому відповіла Енея:
— Ми не знаємо. Усе залежить від в’язальників... від ерґів.
— Шістдесят секунд до влучення ракет, — повідомив лейтенант-тамплієр таким само буденним тоном.
Гет Мастін торкнувся панелі управління. Голос у нього наче й не змінився. Але я зрозумів, що, підсилений, він лунає зараз у кожному куточку кілометрового дерева-корабля.
— Усім заплющити очі, не дивитися на поле. В’язальники поляризують світло якомога сильніше, проте дуже прошу не дивитися вгору. Хай мир М’юїра буде з нами!
Я подивився на Енею.
— Мала, на цьому кораблі є озброєння?
— Ні, — відказала вона. Очі її дивилися теж утомлено, та й голос видавався якимось тьмяним.
— Тобто ми не збираємося битися... просто втікаємо?
— Так, Роле.
Я аж зубами заскрипів.
— У такому разі я погоджуюсь із Ломо, — сказав я. — Ми вже надто давно втікаємо. Час допомогти нашим друзям тут. Час...
І тут вибухнули ракети. Три, не менше. Пізніше я міг пригадати лише світло, таке пронизливе, що я побачив всі кістки на голові Енеї, і всі хребці крізь шкіру та плоть... але ж цього не могло бути? Я відчув, наче падаю... наче корабель зникає з-під моїх ніг... а потім гравітація в одну шосту g повернулася. Інфразвуковий гул болем відізвався в кістках та зубах.
Я кліпнув, відганяючи післяобрази, що залишалися на сітківці. Але обличчя Енеї все ще стояло мені перед очима, розчервоніле, вкрите крапельками поту, волосся похапцем прихоплене тасьмою, очі втомлені, але безкінечно живі, засмаглі руки голі до пліч. У нападі сентиментальних почуттів я подумав, що, може, і незле було би померти ось так, з обличчям Енеї, впаяним мені у серце та в пам’ять.
Ще дві боєголовки змусили весь корабель здригнутися. Ще чотири.
— Тримаються, — сказав лейтенант Гета Мастіна. — Усі поля тримаються.
— Ломо та Рол праві, Енеє, — промовила Дорджі Памо, виступивши наперед у своїй простій бавовняній накидці із королівською величністю. — Ти роками втікаєш від Пакса. Час зійтися з ним у двобої... час для всіх нас.
Я втупився на стару жінку. І вперше помітив, що навколо неї стоїть аура... може, це й неправильне слово, надто містичне... але я бачив, як вона випромінює сяйво глибокого кармінового кольору, настільки ж потужне, наскільки потужну вдачу мала Свиня-Громовержиця. Я збагнув також, що цього вечора я бачу ореоли над кожним: кобальтову мужність Ломо, золоту впевненість Гета Мастіна, мерехтливе фіолетове потрясіння полковника Кассада, коли він побачив Ктиря... Я подумав, що, можливо, це якийсь побічний ефект, який настає, коли вивчиш мову живих. А може, це дається взнаки перенапруга зору через усі ці плазмові вибухи. Хай там як, я знав, що ці кольори я бачу не в реальності — адже я не галюцинував, та й із зором у мене було все гаразд, — проте я знав також, що мій мозок бачить ці зв’язки, ці миттєві прозріння справжнього духу інших людей на якомусь рівні, що не може бути звичайним баченням.