— Тут я починав, — сказав він. — У нетрях на плато Тарсис, в таборах для переміщених осіб. Це за кількасот кілометрів звідси. — Він махнув рукою в тому напрямку, де над стрімчаками низько нависало невеличке сонце. Він розвернувся до Енеї, виглядаючи тут, на Марсі, якимось динозавром, величезним, у громіздкому скафандрі, з важкою зброєю в руках. — Що ти хочеш, щоб я зробив, жінко?
Енея заговорила чітко, сухо, впевнено, наче звикла віддавати накази:
— Пакс забрався з Марса та системи Старої Землі тільки тимчасово, через повстання палестинців та через те, що Марсіанська Військова машина вийшла звідси у космос. Зараз тут нема нічого стратегічно важливого, що могло б утримувати їх тут, коли вони знаходяться в скрутному становищі.
Кассад кивнув, погоджуючись.
— Але вони повернуться, — сказала Енея. — Повернуться, коли відновлять свої сили. Не тільки для того, щоби втихомирити Марс, а щоб окупувати всю систему. — Вона замовкла і роззирнулася. Я роззирнувся теж і побачив темні людські постаті, що рухалися осипом у нашому напрямку. Вони були озброєні.
— Ви мусите не пустити їх до цієї системи, полковнику, — сказала моя кохана. — Робіть, що хочете... жертвуйте ким доведеться... але не пускайте їх до системи Старої Землі наступні п’ять років, стандартних.
Ніколи я ще не чув від Енеї таких категоричних, таких безжальних слів.
— П’ять стандартних років, — повторив полковник Кассад. Крізь візор його шолома я помітив, що він посміхається. — Без проблем. Якби йшлося про п’ять марсіанських років, тоді я би мав трохи клопоту.
Енея посміхнулася. Постаті наближалися крізь піщану бурю.
— Вам доведеться очолити марсіанський рух спротиву, — сказала вона абсолютно серйозно. — Зробіть це за будь-яку ціну.
— Зроблю, — відповів Кассад, так само впевнено.
— Об’єднайте різні племена та загони повстанців, — сказала Енея.
— Зроблю.
— Укладіть більш постійний союз із космічною Військовою машиною.
Кассад кивнув. Постаті були тепер метрів за сто від нас. Я бачив, що вони підняли зброю.
— Захистіть Стару Землю, — сказала Енея. — Не пускайте туди Пакс, незважаючи ні на що.
Я був вражений. Полковник Кассад, схоже, також.
— Ти маєш на увазі Систему Старої Землі, — сказав він.
Енея похитала головою.
— Стару Землю, Федмане. Не пускайте Пакс на неї. У вас є приблизно рік, щоби взяти контроль над усім тут. Хай щастить!
Вони потиснули руки.
— Твоя матір була чудовою, хороброю жінкою, — промовив полковник. — Я цінував її дружбу.
— А вона вашу.
Темні постаті були вже зовсім близько. Вони намагалися ховатися за дюнами та валунами. Полковник Кассад попрямував до них, високо піднявши праву руку, тримаючи в ній гвинтівку, як пушинку.
Енея підійшла ближче, знову взяла мене за руку.
— Холодно, правда ж, Роле?
Так, було холодно. Тоді спалахнуло світло, наче хтось нечутно дав мені по потилиці, і ми вже стояли на платформі «Іґґдрасіля», поблизу капітанського мостика. Наша поява змусила друзів позадкувати; людський рід не скоро ще звикне не лякатися див.
Крізь гілля корабля-дерева і захисне поле Марс виглядав червоним і холодним.
— Який курс, преподобна Навчителько? — запитав Гет Мастін.
— Просто розверніться так, щоби ми могли ясно бачити зірки, — відповіла Енея.
29
«Іґґдрасіль» продовжував політ. Його капітан, тамплієр Істинний Голос Дерева Гет Мастін, назвав свій корабель Деревом Болю, і я не міг йому заперечити. Кожний стрибок забирав енергію у моєї Енеї, моєї коханої, моєї бідолашної, втомленої Енеї, а кожна розлука ще й додавала смутку. І весь час Ктир стояв, непотрібний та самотній, на своєму майданчику на верхівці корабля, немов відразлива ростральна статуя або немов моторошний темний янгол на невеселій різдвяній ялинці.
Залишивши полковника Кассада на Марсі, корабель-дерево здійснив стрибок на орбіту навколо Мауї-Заповітної. Ця планета була охоплена повстанням, але знаходилася глибоко в паксівському просторі, тому я чекав, що назустріч нам здіймуться хмари паксівських військових кораблів. Але протягом тих кількох годин, що ми перебували там, нас ніхто не атакував.
— Ось одна із переваг нападу армади на Біосферу, — із сумною іронією зауважила Енея. — Вони оголили зоряні системи у себе в тилу. Забрали звідси всі кораблі. — Енея взяла за руку Тео, щоби зробити разом із нею крок на Мауї-Заповітну.
І знову я супроводжував Енею та її подругу. Спалах білого світла змусив мене заплющити очі, а розплющив я їх уже на плавучому острові. Теплий вітер тропіків напинав парусне листя, небо й море сяяли запаморочливою блакиттю. Поруч пливли інші острови, а дельфіни трималися з боків, наче почесний конвой, залишаючи на воді білий кільватерний слід.
На високій платформі стояли люди. Помітно було, що їх здивувала наша поява, втім, анітрохи не налякавши. Тео кинулась обіймати високого білявого чоловіка та його темноволосу дружину, що вийшли наперед привітати нас.
— Енеє, Роле, — сказала вона, — хочу познайомити вас із Меріном та Денеб Аспік-Коро.
— Мерій? — перепитав я, відповідаючи на сильний потиск руки нового знайомця.
Він посміхнувся.
— Між мною і тим Меріном Аспіком лежить десять поколінь, — промовив він. — Але я прямий нащадок. Так само як Денеб є прямим нащадком нашої знаменитої Сірі. — Він поклав руку на плече Енеї. — Отже, ти повернулася, як і обіцяла. І привела із собою ту, котра була найполум’янішим борцем серед нас.
— Так, — відказала Енея. — І ви бережіть її. Наступні дні й місяці ви повинні уникати контактів із Паксом.
Денеб Аспік-Коро розсміялася. Я відзначив для себе, втім, цілковито безпристрасно, що це найвродливіша, найквітучіша жінка, яку я бачив у своєму житті.
— Ми й так утікаємо, рятуючи наші життя, Навчителько. Тричі ми намагалися знищити комплекс нафтових платформ у Трьох Течіях, і тричі вони налітали на нас, наче яструби Томаса. Наразі ми лише сподіваємося дістатися Екваторіального Архіпелагу і заховатися поміж мігруючими островами, щоби з часом перегрупуватися на підводній базі в Лат-Зеро.
— Збережіть її, хай там що, — повторила Енея. — Вона повернулася до Тео. — Я сумуватиму за тобою, дорога моя подруго.
Тео Бернард щосили намагалася стримати сльози, та це їй не вдалося. Вона палко обійняла Енею.
— Це були чудові часи, — сказала вона, відступивши. — Молитимусь, щоби тобі все вдалося. І молитимусь, щоби не вдалося... заради тебе самої.
Енея заперечливо помотала головою.
— Молися, щоби нам усім усе вдалося. — Вона помахала рукою на прощання і зійшла разом зі мною на нижню платформу.
П’янкий дух моря, солоний, настояний на рибі та водоростях, ударив мені в голову. Шалене сонце змусило примружитися, але пригрівало воно приємно. Я відчував воду, що стікала спинами дельфінів, так само ясно, як піт у себе під пахвами. Я уявив, яким щастям було би залишитися тут назавжди.
— Нам пора, — сказала Енея і взяла мене за руку.
Щойно ми вибралися з гравітаційного колодязя Мауї-Заповітної, як на радарі з’явився факельник, але ми не звернули на нього уваги, бо Енея стояла сама на платформі поблизу капітанського мостика та дивилася на зорі.
Я підійшов і став поруч із нею.
— Ти їх чуєш? — прошепотіла вона.
— Зірки? — перепитав я.
— Планети, — сказала вона. — Людей на них. Їхні секрети та їхнє мовчання. Стільки сердець б’ється там...
Я похитав головою.
— Коли я не зосереджений на чомусь іншому, — сказав я, — мене продовжують переслідувати голоси й образи, із різних місць, із різних часів. Мій батько полює на болотах разом зі своїми братами. Отця Ґлавка кидає у колодязь Радамант Немез.