Вона поглянула на мене.
— Ти це бачив?
— Так. Це було жахливо. Він не міг знати, хто напав на нього. Падіння... темрява... холод... миті болю, поки він не помер. Він відмовився прийняти хрестоформу. Саме тому Церква відправила його на Сьому Дракона... у заслання серед криги.
— Так, — сказала Енея, — за останні десять років я часто торкалася його останніх спогадів. Але ж існують й інші спогади отця Ґлавка, Роле. Теплі, радісні... сповнені світла. Сподіваюся, ти їх знайдеш.
— Мені би хотілося, щоби ці голоси пішли, — чесно зізнався я. — Це, — я обвів рукою корабель-дерево, наших друзів, Гета Мастіна на його капітанському мостику, — це надто важливо.
Енея посміхнулася.
— Усе надто важливо. Ось у чому полягає клята проблема, еге ж? — Вона знову підвела обличчя до зірок. — Ні, Роле, щоби зробити перший крок, тобі треба почути не голоси мертвих... навіть не голоси живих. Треба почути... сутність речей.
Я помовчав, не бажаючи виглядати дурним, але все ж таки промовив:
Енея підхопила:
Вона знову посміхнулася:
— Цікаво, як там дядечко Мартін? Так і спить роками й роками в кріогенній фузі? Ганяє своїх бідолашних слуг-андроїдів? Працює над незавершеними «Піснями»? У своїх снах я ніколи не бачу дядька Мартіна.
— Він помирає, — сказав я.
У Енеї розширилися очі.
— Він мені наснився... я бачив його... цього ранку, — сказав я. — Його слуги чесно попередили його, що він розморозився востаннє. Життя в ньому підтримують машини. Поульсенотерапія вичерпала свої можливості. Він... — я затнувся.
— Кажи, — промовила Енея.
— Він не помре, поки не побачить тебе, — сказав я. — Але він дуже, дуже кволий.
Енея дивилася вбік.
— Як дивно, — проказала вона. — Моя мама сварилася з дядьком Мартіном упродовж усього паломництва. Інколи вони ладні були повбивати одне одного. А перед її смертю у неї не було кращого друга, ніж він. А тепер... — вона замовкла, наче їй перехопило горло.
— Ти тільки залишайся живою, мала, — сказав я, відчуваючи, що й мій голос звучить дивно. — Залишайся живою, здорового, і зберись навідати старого. Він на це заслужив.
— Візьми мене за руку, Роле.
Корабель крізь світло перенісся в інше місце.
НА ОРБІТІ НАВКОЛО ЦЕНТРУ ТАУ КИТА НАС НЕГАЙНО АТАКУВАЛИ, і не тільки кораблі Пакса, а й факельники повстанців, що боролися за самостійність планети під проводом амбіційної жінки-архієпископа Ахілли Сільвацкі. Захисне поле спалахнуло, наче нова зірка.
— Крізь це ти не можеш телепортуватися, — зауважив я, коли Енея протягнула одну руку мені, а іншу — Тромо Трочі із Дхомі.
— Нема потреби телепортуватися крізь будь-що, — відказала моя кохана, узяла нас за руки, і ми опинилися на планеті, серед колишньої столиці Гегемонії часів розквіту.
Тромо Трочі вперше потрапив на ТК2, хоча, чесно кажучи, він ніде і ніколи не бував, крім планети Тянь-Шань. Але як комівояжер він дуже зацікавився тим, що почув про цю колишню капіталістичну столицю людського всесвіту.
— Шкода, що у мене немає краму на продаж, — сказав метикуватий торговець. — Півроку на такій сприятливій планеті, і я би збудував тут комерційну імперію.
Енея полізла до наплічника, який вона прихопила із собою, і витягла звідти важкий брусок золота.
— Це вам згодиться, щоби розпочати свою справу, — сказала вона. — Але не забувайте, навіщо ви тут насправді.
Тримаючи зливок у руці, коротун вклонився.
— Ніколи не забуду, Навчителько. Не для того я пройшов крізь такі страждання, вивчивши мову мертвих, щоби змарнувати ці знання.
— Вам треба бути дуже обережним перші кілька місяців, — сказала Енея. — А потім, я не сумніваюся, ви зможете дозволити собі перебратися на будь-яку планету, на яку забажаєте.
— Я прибуду туди, де перебуватимете ви, пан-Енеє, — сказав торговець, і я вперше з подивом побачив, що він здатний на хвилювання. — І для цього я не пошкодую всіх своїх статків, минулих, майбутніх і омріяних.
Я тільки очима лупав на ці слова. Я вперше збагнув, що деякі учні Енеї могли бути, а найімовірніше, і були, трохи закохані в неї, мішаючи це почуття із всепоглинаючим благоговінням. Але хай там як, а почути такі слова від комерсанта, схибленого на прибутках, було справжнім дивом. Енея торкнулася руки чоловічка:
— Бережіть себе. Хай щастить.
Коли ми повернулися, ворожі кораблі все ще атакували «Іґґдрасіль». І просто посеред їхньої атаки Енея забрала нас із системи Тау Кита.
Планета-місто Луз майже не змінилася з того часу, як я сюди на короткий час заскакував: скупчення хмарочосів-вуликів над вертикальними каньйонами із сірого металу. Тут ми розпрощалися із Джорджі Тцаронґом та Джіґме Норбу. Кремезний м’язистий Джорджі — він розридався, коли обійняв Енею на прощання — у темряві ще міг зійти за лузійця, але голова кістлявого та довгов’язого Джіґме стирчатиме над будь-яким натовпом. Але Луз звик до іншосвітних відвідувачів, і двом нашим майстрам могло би тут вестися незле, за умови, якщо вони будуть при грошах. Проте Луз виявився однією з тих планет, де Пакс відновив універсальні кредитні картки, а в заплічнику Енеї жодної такої не знайшлося.
За кілька хвилин потому, як ми вийшли з порожніх коридорів вулика «Утиль», до нас наблизилися сім постатей у темно-червоних мантіях. Я став між Енеєю та цими лиховісними незнайомцями, але замість напасти на нас, семеро чоловіків бухнулися на коліна на грязьку підлогу, схилили голови і затягли речитативом:
ХАЙ БУДЕ БЛАГОСЛОВЕННА ВОНА
ВОНА — ДЖЕРЕЛО НАШОГО СПАСІННЯ
ВОНА — ЗНАРЯДДЯ НАШОЇ СПОКУТИ
ВОНА — ПЛІД НАШОГО ПРИМИРЕННЯ
ХАЙ БУДЕ БЛАГОСЛОВЕННА ВОНА.
— Секта Ктиря, — ошелешено промимрив я. — Я гадав, їх уже немає... гадав, їх вичистили під час Падіння.
— Ми воліємо, щоби нас називали Церквою Останньої Спокути, — сказав перший із семірки, підводячись з колін, але продовжуючи вклонятися в напрямку Енеї. — І нас не вичистили, як ви це називаєте... ми просто пішли в підпілля. Вітаємо тебе, Донько Світла. Вітаємо, Наречена Аватара.
Енея похитала головою з помітним нетерпінням.
— Я нічия не наречена, єпископе Дуруйєн. Ось цих двох людей я хочу передати під ваш захист на наступні десять місяців.
Єпископ схилив свою голомозу голову:
— Усе буде так, як йдеться у пророцтвах про Тебе, Донько Світла.
— Це не пророцтва, — заперечила Енея. — Обітовання. — Вона повернулася й востаннє обійняла Джордже та Джіґме.
— Ми ще побачимо тебе, Архітекторе? — запитав Джіґме.
— Стверджувати цього я не можу, — відказала Енея. — Але обіцяю: якщо це тільки залежатиме від мене, я зв’яжуся з вами.
Ми з Енеєю попрямували до порожніх коридорів вулика «Утиль», щоби наше зникнення не виглядало таким над природним і не додало би містичності культу Ктиря, що й так уже квітнув пишним цвітом.
НА ПЛАНЕТІ ЦІНДАО-СІШУАН ПАННА МИ ПОПРОЩАДИСЯ із Далай-ламою та його братом, Лобсанґом Самтеном. Лобсанґ плакав. Малий лама — ні.
— Місцевий діалект китайської просто жахливий, — поскаржився Далай-лама.
— Але вони зрозуміють вас, Ваша Святосте, — відповіла Енея. — І вони слухатимуть.
— Але моя вчителька — ти, — сказав хлопчик майже розгнівано. — Як я можу вчити їх без твоєї допомоги?