Над Малим Ренесансом на нас понеслася з явно ворожими намірами зграя міжпланетних бойових кораблів. Саме тоді крок уперед зробив мовчазний Гоґан Ліблер, той, котрий колись перебував із нами в статусі полоненого.
— Я був шпигуном, — сказав він, блідий, наче крейда. Він звертався до Енеї, але дивився просто в очі отцю де Сойї. — Я продався за гроші, щоби мати змогу повернутися на цю планету, повернути втрачені землі, що колись належали моїй родині, та все наше багатство. Я зрадив свого капітана та свою душу.
— Сину мій, — сказав отець де Сойя, — тобі давно вже відпустили ці гріхи, якщо це взагалі були гріхи... відпустив твій капітан і, що важливіше, Господь. Ти не заподіяв жодної шкоди.
Ліблер кивнув важкою головою.
— Ті голоси, які я чую... після того, як випив вина причастя... — Він затнувся. — Я знаю багато людей на цій планеті, — сказав він нарешті рішучим голосом. — Я хочу повернутися додому і розпочати нове життя.
— Хай буде так, — сказала Енея і подала йому руку.
НА ВІТУС-ҐРЕЙ-БАЛІАНІ-Б ЕНЕЯ, ДОРДЖІ ПАМО та я, телепортувавшись, опинилися серед безлюдної пустелі на великій відстані від ріки, узбережних ланів та розфарбованих в яскраві кольори будиночків, де доброзичливі люди Спектральної Спіралі Амоа опікувалися мною та допомогли врятуватися від Пакса. Поблизу лише хаотично громадилися кам’яні брили, глибоко розтріскана земля, скелі, розрізані тунелями та печерами, і вихори пилу, що налітали з боку криваво-червоного сонця, яке низько стояло над чорним, затягнутим хмарами обрієм. Цей пейзаж нагадав мені Марс, хіба що тут було тепліше, і повітря було не розріджене. Але пахло тут смертю та порохом.
Постаті в накидках оточили нас майже відразу. Флешетні пістолети та пекельні батоги вони тримали напоготові. Я кинувся закрити собою Енею, проте незнайомці оточили нас і підняли зброю.
— Стійте! — вигукнув хтось дивно знайомим голосом. Ще один солдат, закутаний з голови до ніг, скотився з червоної дюни просто до нас. — Стій! — знову крикнула жінка одному з воїнів, що вже приготувався стріляти, відкидаючи свій каптур.
— Дем Лоа! — вигукнув і я, кинувшись обіймати невисоку жінку в незграбних бойових обладунках. Я побачив, як сльози котяться її щоками, залишаючи брудні сліди.
— Ти повернувся і привів із собою свою кохану, — сказала моя рятівниця. — Ти виконав свою обіцянку.
Я представив її Енеї, потім Дорджі Памо, відчуваючи водночас і незручність, і радість. Дем Лоа й Енея кілька секунд допитливо дивилися одна на одну, тоді обійнялися.
Я озирнувся навсібіч, придивляючись до інших постатей, що нависали над нами в червоних сутінках.
— А де ж Дем Ріа? — запитав я. — Де Алем Мікаїл дем Алем? І де ваші діти — Він і Сес Амбре?
— Мертві, — відказала Дем Лоа. — Всі мертві. Крім Сес Амбре. Вона зникла після останнього нападу з бази в Бомбасіно.
Я мовчав, приголомшений.
— Бін Ріа Дем Лоа Алем помер від своєї хвороби, — продовжувала Дем Лоа, — а всі інші загинули в нашій війні з Паксом.
— У війні з Паксом, — повторив я. — Господи, сподіваюся, що це не я спричинив її...
Дем Лоа підняла руку в заперечувальному жесті.
— Ні, Роле Ендіміон. Ті з людей Спектральної Спіралі Амоа, хто поважали наші власні звичаї, відмовилися прийняти хрест... ось через що розпочалася війна. Коли ти був серед нас, повстання вже йшло. Після твого від’їзду був такий момент, що нам здалося: перемога за нами. Перелякані військові на базі в Бомбасіно надіслали запит щодо миру, не виконували накази свого командування з космосу й уклали з нами угоди. Прибули ще кораблі... вони розбомбили власну базу... тоді пішли по наших селищах. З того часу триває війна. Коли вони висадилися і спробували окупувати планету, ми вбили багатьох із них. Вони прислали нові війська.
— Дем Лоа, — сказав я, — мені страшенно шкода.
Вона торкнулася моїх грудей і кивнула. Я побачив посмішку, яку пам’ятав із нашого попереднього знайомства. Вона знову подивилася на Енею.
— То це про тебе він марив посеред безпам’ятства і болю, це ти є тією, кого він кохає. А ти теж кохаєш його, дитино?
— Так, — відповіла Енея.
— Це добре, — сказала Дем Лоа. — Сумно було б, якби людина, гадаючи, що вона помирає, виказувала таке кохання до іншої людини, а тоді б виявилося, що та його почуттів не розділяє. — Дем Лоа перевела погляд на Свиню-Громовержицю, котра стояла поряд, по-королівськи велична у своєму мовчанні. — А ви священиця?
— Не священиця, — відповіла Свиня-Громовержиця, — а настоятелька ґомпи монастиря Самден.
Дем Лоа розплилася в посмішці.
— Ви керуєте ченцями? Чоловіками?
— Я... наставляю їх, — відказала Дорджі Памо. Вітер підхоплював її сталево-сиве волосся.
— Це не гірше, ніж керувати ними, — розсміялася Дем Лоа. — Тоді ласкаво просимо, Дорджі Памо. — Звертаючись до Енеї, вона запитала: — А ти, дитино, залишишся з нами? Чи ти тільки торкнулася нас і підеш далі, куди ведуть тебе твої пророцтва?
— Мені треба йти далі, — сказала Енея. — Але я хотіла би залишити тут Дорджі Памо як вашого союзника і як... зв’язок між нами.
Дем Лоа кивнула.
— Тут зараз небезпечно, — сказала вона Свині-Громовержиці.
Дорджі Памо посміхнулася новій знайомій згори вниз, оскільки була значно вищого зросту. Сила обох жінок створювала майже відчутне напомацки енергетичне коло навкруги.
— Добре, — сказала Дем Лоа. Вона обійняла мене. — Будь ніжним зі своєю коханою, Роле Ендіміон. Будь добрим із нею у ті години, що судилися вам колом життя та хаосом.
— Буду, — сказав я.
Енеї Дем Лоа сказала:
— Дякую, що завітала до нас, дитино. Це було нашим бажанням. І нашою надією. — Жінки знову обнялися. Я раптом засоромився, наче привів Енею до себе додому познайомитися зі своєю мамою. Або бабусею.
Дорджі Памо торкнулася мене й Енеї, благословляючи.
— Kale ре а, — промовила вона до Енеї.
Ми пройшли крізь бурю, що наповнювала собою сутінки, і телепортувалися із спалахом білого світла. У тиші капітанського мостика «Іґґдрасіля» я запитав Енею:
— Що вона тобі сказала?
— Kale ре а, — повторила моя кохана. — Це старовинне тибетське прощання. Так кажуть, коли караван вирушає через високі гори. Воно означає: йди повільно, якщо хочеш повернутися.
І ТАК ТРИВАЛО У СОТНІ ІНШИХ СВІТІВ. Хай кожний із них ми відвідували лише на короткі хвилини, кожне прощання було зворушливим та особливим. Не можу навіть порахувати, скільки днів та ночей продовжувалась ця наша остання з Енеєю подорож, бо це була безперервна низка переміщень на планети і назад, а «Іґґдрасіль» безперервно входив у спалах білого світла в одній точці всесвіту і виходив із нього в іншій, а коли всі надто вибивалися з сил, кораблю дозволялося кілька годин плавати у відкритому космосі. Ерґи відпочивали, а ми намагалися трохи поспати.
Я можу пригадати не менше трьох таких перерв на сон, то, можливо, ми мандрували лише три дні та три ночі. Чи, можливо, ми подорожували тиждень, а то й більше, а спали за цей час тільки три рази. Але я точно пам’ятаю, що ми з Енеєю витрачали на сон небагато часу, а кохалися, ніжно, так наче кожен раз міг бути останнім.
Під час однієї з таких недовгих інтерлюдій я прошепотів їй на вухо:
— Навіщо ти робиш це, мала? Адже не для того, щоби ми всі стали такими, як Вигнанці, і ловили сонячне світло своїми крилами. Тобто... це прекрасно... але мені подобаються планети. Мені подобається суходіл під моїми ногами. Мені... мені подобається бути людиною. Бути чоловіком.
Енея засміялася й торкнулася моєї щоки. Я пам’ятаю, що світло було приглушене, але я міг розгледіти крихітні намистинки поту в неї між грудями.
— Мені теж подобається, що ти чоловік, Роле, коханий мій.
— Я маю на увазі... — розпочав я безладно.