Тамплієр кивнув і повернувся до своїх дисплеїв і сенсорних панелей.
— Ось тепер ні! — сказав я, коли вона повернулася до мене. — Я не полечу на Гіперіон на кораблі.
Енея дивилася на мене здивовано:
— Ти подумав, що я відсилаю тебе? Але ж я сказала, що ти можеш піти зі мною!
Я склав руки на грудях.
— Ми відвідали більшість планет, що входять до Пакса та до Загумінків. Крім Гіперіона. Хай що ти плануєш, я не вірю, що ти можеш залишити нашу рідну планету осторонь.
— Я й не збираюся, — відповіла Енея. — Але й не збираюся переносити нас туди. — А. Беттіку, — сказала Енея, — корабель ось-ось буде готовий стартувати. Лист, що я написала дядькові Мартіну, у тебе з собою?
— Так, пан-Енеє, — відповів андроїд. Блакитношкірий чоловік не виглядав щасливим, але й засмученим він не виглядав також.
— Будь ласка, перекажи йому, що я його люблю, — сказала Енея.
— Зачекайте, зачекайте, — вигукнув я. — То твій... посланець... на Гіперіон — це А. Беттік?
Енея потерла щоку. Я відчував, що вона більше виснажена, ніж я можу собі уявити, але береже сили для чогось важливого, що чекає на неї попереду.
— Мій посланець? — перепитала вона. — Ти маєш на увазі, як Рахіль, і Тео, і Дорджі Памо, і Джорджі з Джіґме?
— Еге ж, — сказав я. — І ще три сотні інших.
— Ні, — заперечила Енея. — А. Беттік не летить на Гіперіон як мій посланець. Не в цьому сенсі. А крім того, корабель Консула матиме великий час-у-борг, бо полетить на рушії Гокінґа. Він... і А. Беттік... будуть у дорозі місяці, за нашим часом.
— Тоді хто твій посланець на Гіперіоні? Твій контакт? — виправив я сам себе, певний, що з цим формулюванням вона має погодитися.
— А ти не здогадуєшся? — посміхнулася Енея. — Любий дядечко Мартін. Поет і критик знову стає гравцем у цій нескінченній партії в шахи з Кордом.
— Але ж інші, — здивувався я, — всі приймали від тебе причастя, а... — Я зупинився.
— Так, — сказала Енея. — Ще коли я була дитиною. Дядько Мартін зрозумів. Він випив вино. Йому було не так важко призвичаїтися... він і раніше вивчав мову мертвих і мову живих на свій власний, поетичний, кшталт. Саме так він і почав писати свої «Пісні», перш за все. І тому він вважав Ктиря своєю музою.
— А навіщо А. Беттік поведе корабель назад на Гіперіон? — запитав я. — Щоби доправити твого листа?
— Не тільки, — сказала Енея. — Якщо все спрацює, ми побачимо. — Вона обійняла андроїда, а той ніяково поплескав її по спині однією рукою.
Наступної миті, переповнений емоціями, на які я не очікував, я потискав синю руку.
— Мені тебе не вистачатиме, — сказав я по-дурному.
Андроїд подивився на мене довгим поглядом, кивнув і повернувся до корабля, що вже чекав на нього.
— А. Беттіку! — гукнув я, коли він уже був готовий увійти всередину.
Він обернувся й зачекав, поки я злітав до невеличкої купки моїх пожитків на нижній платформі і повернувся, перестрибуючи через сходинки.
— Візьмеш це? — сказав я, тицяючи йому до рук шкіряний тубус.
— Килим-літун, — промовив А. Беттік. — Так, звісно, пан-Ендіміоне. З радістю зберігатиму його для вас до вашого повернення.
— А якщо ми з тобою більше не побачимося, — сказав я й затнувся. Я хотів сказати: «Будь ласка, віддай його Мартіну Силенові», але ж я знав зі своїх видінь, що у старого поета смерть за плечима. — Якщо станеться так, що ми більше не зустрінемося, А. Беттіку, — сказав я, — збережи цей килим на згадку про нашу подорож. І про нашу дружбу.
А. Беттік знову мовчки подивився на мене довгим поглядом, кивнув і піднявся на корабель. Я майже очікував, що корабель видасть на прощання якусь тираду, що складалася би з перлів впереміжку з переплутаними фактами, але він тільки поспілкувався з ерґами корабля-дерева, беззвучно пішов вгору на відштовхувачах до кордонів захисного поля, а тоді ввімкнув низьку тягу, щоби відійти від нас на безпечну відстань. Коли він прискорився і став віддалятися від Світу Барнарда й «Іґґдрасіля», його термоядерне охвістя засяяло так нестерпно, що мені очі затуманилися сльозами. Уся моя душа прагнула тоді одного — летіти зараз на цьому кораблі до Гіперіона, разом із Енеєю та А. Беттіком: спати цілими днями на широчезному ліжку в самісінькому носі корабля, слухати, як хтось грає на старому «Стейнвеї», плавати в басейні над балконом при нульовій гравітації...
— Час вирушати, — звернулася Енея до Гета Мастіна. — Чи можете ви підготувати ергів до того, з чим ми можемо стикнутися?
— Як скажете, преподобна Навчителько, — відповів Істинний Голос Дерева.
— І ще, Гете Мастін... — сказала Енея.
Тамплієр обернувся до неї, чекаючи на накази.
— Хочу вам подякувати, — сказала вона. — Від себе і від усіх, хто подорожував разом із вами, і від тих, хто буде оспівувати цю подорож віками, щира вам подяка, Гете Мастін.
Тамплієр уклонився і попрямував до своїх панелей.
— Повний термоядерний хід до точки дев’ять-два. Підготуватися до маневру ухиляння, — скомандував він милим його серцю ерґам, що огортали собою незриму сингулярність десь там, за три чверті кілометра під нами. — Підготуватися увійти в систему Пацем.
Отець де Сойя увесь цей час мовчки стояв поруч. Тепер він узяв лівою рукою праву руку Енеї. Свою правицю він підняв угору, благословляючи тамплієра й екіпажних клонів:
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
— Амінь, — відізвався я, беручи Енею за ліву руку.
— Амінь, — промовила Енея.
30
Вони атакували нас приблизно за дві секунди після нашого телепортування у систему. Факельники й Архангели сконцентрували на нас вогонь, наче ті райдужні акули, що колись — всі як одна — розвернулися пащеками до мене у хвилях Моря Безкрайого.
— Хутчіш! — гукнув Істинний Голос Дерева Гет Мастін, перекриваючи ревіння захисного поля, що розпадалося на іпматки. — Ерґи гинуть! Поле впаде за секунди. Йдіть, і хай М’юїр спрямовує ваші помисли!
В Енеї було лише дві секунди, щоби кинути погляд на жовту зірку посеред системи Пацема та на меншу блискучу цятку, власне Пацем, але їй цього вистачило. Втрьох, узявшись за руки, ми перенеслися крізь світло та шум, наче злітаючи казаном-кальдерою, де замість стін-стрімчаків були суцільні стіни ланцетних променів, що випаровували захисне поле корабля-дерева. Ми були наче душі, які здіймаються над озерами киплячої пекельної сірки. Світло зблякло, а потім повернулося, тепер уже у вигляді розсіяного сонячного світла. Над Ватиканом небо було похмуре, повітря прохолодне, майже зимове, і холодна мжичка встигла зволожити вимощені бруківкою вулиці. Енея того дня вдягнулась у сорочку бежевого кольору, у брунатну шкіряну жилетку та чорні штани більш строгого фасону, ніж ті, у яких я звик її бачити. Волосся вона зачесала назад і прищепила двома черепаховими гребінцями. Обличчя її виглядало свіжим, наче помолоділим, а очі, останнім часом страшенно втомлені, дивилися спокійно й аж світилися. Вона не випустила моєї руки, коли ми стали роздивлятися доокруж.
Ми стояли на узбіччі алеї, і перед нами відкривався широкий бульвар. Проїжджою частиною тихо котилися чорні низькі наземні машини, а тротуарами проходили групи людей у чорному — чоловіки та жінки, — інколи пропливали зграйки монахинь. Дві монахині провели за собою вервечку дітей. І скрізь — чорні та червоні парасольки. Крізь завісу з водяних крапель та струмочків, що стікали з прозорих дахів автівок, я мигцем бачив на задніх сидіннях розмиті обличчя єпископів та архієпископів. Здавалося, ніхто не помітив нашого прибуття і не звертав на нас уваги.
Енея дивилася на низькі хмари.
— «Іґґдрасіль» щойно телепортувався із системи. Хтось із вас це відчув?
Я заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на напливі голосів і туманних образів, що були наразі наче підводна течія. Я побачив... відсутність. Картинка полум’я... це зайнялося зовнішнє гілля.
— Поля зруйнувалися в мить телепортації, — сказав я. — Як їм вдалося переміститися без тебе, Енеє? — Відповідь прийшла, щойно я висловив уголос питання. — Ктир, — сказав я.