Я відчув сумнів — що ми тут робимо, чому ця безкінечна борня Енеї привела нас до самого серця віри цих людей? Я поділяв усе, чому вона нас учила, цінував усе, чим вона з нами поділилася, але за словами цього чудового піснеспіву стояли три тисячоліття традиції та віри, і та сама традиція та віра звели стіни цього величного собору. Я мимохіть пригадав нехитрі дерев’яні платформи, міцні, але позбавлені елегантності мостики та сходи відбудованого Енеєю Завислого У Повітрі Храму. Що він таке... хто ми такі порівняно з цією величчю і цим супокоєм? Енея — архітектор, ремесло своє вона опанувала здебільшого самоуком, за винятком того часу, коли підлітком під керівництвом кібрида м-ра Райта зводила в пустелі стіни з валунів та вручну замішувала бетон. А в проектуванні цього собору брав участь Мікеланджело.
Меса добігала кінця. Дехто з тих, хто стояв позаду, біля задньої стіни видовженої нави, почали пробиратися до виходу, рухаючись потихенько, щоби не заважати закінченню служби своїм шарканням, мовчки, а перемовлятися починали — та й то пошепки — лише на зовнішніх сходах, що виводили на площу. Я побачив, як Енея щось шепоче на вухо отцю де Сойї, тому нахилився ближче, щоби розчути, що вона каже. Я злякався, що можу пропустити якусь життєво важливу інструкцію.
— Зробіть мені ще одну, останню послугу, отче, — попросила вона.
— Що завгодно, — прошепотів у відповідь священик із сумними очима.
— Будь ласка, негайно йдіть звідси, — тихо проказала Енея йому в самісіньке вухо. — Йдіть непомітно до виходу разом з іншими. Загубіться десь у Римі до того часу, коли можна буде відкритися.
Голова отця де Сойї смикнулася, наче від удару. Він втупився на Енею, наче вона засудила його на страту.
— Попроси про щось інше, Навчителько, — прошепотів він, схилившись до неї.
— Це все, про що я прошу, отче. І прошу з великою любов’ю та повагою.
Хор заспівав наступний гімн. Поверх голів парафіян, котрі стояли попереду, я міг бачити, як Папа закінчив омивати ноги священикам і повернувся до вівтаря, вступивши під золочений балдахін. Усі, хто сиділи на лавах, підвелися, очікуючи на завершальні літанії та на останнє благословення.
Де Сойя дав власне благословення моїй коханій, розвернувся і вийшов з собору, змішавшись із купкою ченців, кожний крок яких супроводжувався перестуком вервиці.
Я втупився в Енею з такою силою, що легко міг би підпалити очима щось дерев’яне, водночас посилаючи їй подумки меседж: «НАВІТЬ НЕ ДУМАЙ ПРОСИТИ МЕНЕ ПІТИ!»
Вона кивком підізвала мене до себе і прошепотіла мені у вухо:
— Зроби щось для мене востаннє, Роле.
В лункій тиші нави Собору Святого Петра, під час найурочистішого моменту Святої меси у Великий Четвер я заледве не загорлав на всю міць своїх легенів: «Ні, чорт забирай!» Проте я вчасно схаменувся. І чекав.
Енея попорпалася по кишенях своєї камізельки й витягла звідти невеличку пляшечку. Рідина в ній була прозора, але видно було, що вона важча за воду.
— Випий це, будь ласка, — прошепотіла вона і тицьнула пляшечку мені в руки.
Мені на думку спали Ромео та Джульєтта, Цезар і Клеопатра, Абеляр і Елоїза, Джордж By та Говард Сун. Усі народжені під нещасливою зіркою закохані, всі ці самогубства та отруєння... Я випив зілля одним ковтком, опустив порожню пляшечку в кишеню сорочки, очікуючи, що Енея зараз витягне таку саму і вип’є отруту й собі.
Вона й не думала щось пити.
— Що це було? — шепнув я, готовий до будь-якої відповіді.
Енея уважно спостерігала за останніми секундами Меси. Вона прошепотіла відповідь мені просто у вухо:
— Антидот до тієї паксівської протизаплідної вакцини, що вгатили тобі, коли ти вступив до Місцевої гвардії.
«Що за чортівня?! — заледве не заволав я на всю горлянку, перекриваючи останні слова Папи. — Ти гадаєш, що саме ЗАРАЗ час подумати про планування родини?! Чи, може, ти остаточно з глузду з’їхала?!»
Вона знову присунулася до мене, і я відчув на своїй шиї її тепле дихання:
— Дякувати Богові, що я про це згадала. Тягаю цю пляшечку в кишені ще з позавчора... Не хвилюйся, ліки спрацюють за три тижні. Тоді ти вже не будеш стріляти марно.
Я тільки очима кліпав. Що це? Святотатство стосовно Собору Св. Петра чи просто недоречний жарт? А тоді мій мозок запрацював, наче в лихоманці: «Та це ж чудово... хай що зараз трапиться, Енея гадає, що у нас є майбутнє... у неї є майбутнє... вона хоче народити дитину від мене. Але що з її першою дитиною? І звідки я взяв, що вона хоче, щоби ми з нею... навіщо вона... може, так вона уявляє собі подарунок на прощання?.. навіщо вона... чому...»
— Поцілуй мене, Роле, — шепнула вона, але так голосно, що літня черниця попереду обернулася і строго подивилася на нас.
Я нічого не став питати у неї. Я її поцілував. Губи у неї були теплі, трохи вологі, такі ж, як того дня, коли ми вперше поцілувалися над рікою Міссісіпі, у містечку, що звалося Ганнібал. Поцілунок, здавалося, тривав вічність. Перш ніж наші вуста розімкнулися, вона торкнулася прохолодними пальцями моєї шиї.
Папа, благословляючи вірян, наразі просувався до передньої частини апсиди, повертаючись до лівої та правої частин поперечного нефу, і нарешті пішов видовженою частиною нави, завершуючи благословення.
Енея вийшла у головний прохід і пішла вперед, м’яко відсторонюючи тих, хто стояв у неї на шляху, доки не опинилася попереду. Вона прямувала до вівтаря, до якого було ще неблизько.
— Лінаре Гойте! — вигукнула вона, і голос її відбився луною від купола за сто метрів над її головою. Нас відділяло від Папи, котрий закляк на місці з піднятою для благословення рукою, метрів сто п’ятдесят, і я знав, що в Енеї нема жодного шансу, що її схоплять раніше, ніж вона подолає цю відстань, але я кинувся вперед, щоби бути поряд із нею.
— Лінаре Гойте! — закричала вона знову, і сотні голів повернулися до неї. Крізь арки я помітив руху бокових нефах: швейцарські гвардійці. — Лінаре Гойте, я Енея, донька Брон Ламії, тієї, котра подорожувала разом із тобою на Гіперіон, щоби постати перед Ктирем. Я донька кібрида Джона Кітса, якого твої господарі з Корду двічі вбили в його людському втіленні.
Папа стояв наче громом прибитий, тільки кістлявий палець, мить тому зведений догори в жесті благословення, тепер був націлений на Енею. Він трусився, яку пропасниці. Іншою рукою Папа вчепився в моцетту у себе на грудях. Митра хиталася на його тремтячій голові.
— Ти! — вигукнув він високим слабким голосом. — Виплодок диявола!
— Це ти виплодок, — закричала у відповідь Енея, уже на бігу, відштовхуючи плечима людей у темних рясах, котрі підводилися з лав, намагаючись її затримати. Я відкинув убік двох чоловіків, що хотіли було схопити її ззаду, і вона продовжувала бігти вперед. Я перестрибнув через якусь скоцюрблену постать і вже біг поруч із Енеєю, помічаючи, як протинають натовп швейцарські гвардійці з лазерними списами напоготові. Вони поки що не стріляли, бо на лінії вогню було надто багато шишок із Ватикану та Торговельної Гільдії. Але я знав, що вони не вагатимуться, варто Енеї лише наблизитися до Папи ближче ніж на десять метрів. — Ти виплодок! — вигукнула вона знову. Тепер вона мчала стрілою, відштовхуючи руки, що намагалися її схопити, та плечі, що перегороджували їй дорогу. — Ти Юда, ти зрадив Католицьку Церкву, ти продав її священну історію тим, хто...
Кремезний чолов’яга в адміральському мундирі витяг із піхов церемоніального меча й замахнувся на мою кохану. Вона ухилилася від удару. Я заблокував руку адмірала, зламавши її, відкинув ногою меч, а адмірала вгатив у груди так, що той відлетів аж на середину лави, де його підхопили підлеглі.