Прокинувся я в котячій коробці Шредінґера. Безпілотник завантажив мене до енергетичної оболонки й запустив її на орбіту, перетворивши на супутник. Кілька секунд я не розумів, де я, що відбувається, і майже повірив, що моменти, пережиті разом з Енеєю, просто наснилися мені у нічному кошмарі. А потім реальність повернулася, пережите накрило мене хвилею, і я знову заволав. Гадаю, що я був несповна розуму протягом кількох місяців.
Ось що призвело мене до безумства.
ЕНЕЮ ТАКОЖ ВИТЯГЛИ З СОБОРУ СВЯТОГО ПЕТРА закривавленою та непритомною, але, на відміну від мене, наступного дня вона прийшла до тями, не накачана наркотиками і без нейрошунтів. Вона прийшла до пам’яті — і я розділив з нею цю мить, відчувши її пробудження яскравіше та гостріше, ніж коли-небудь відчував своє, — у величезному круглому приміщенні, із викладеними з каменю стінами. В діаметрі кімната була метрів тридцять, а відстань від кам’яної підлоги до стелі сягала й усіх п’ятдесятьох метрів. Середина стелі була зроблена з матованого скла. Скло світилося, наче за ним було небо, але Енея здогадалася, що це ілюзія і вся ця кімната захована в глибинах якоїсь іншої, значно більшої будівлі.
Мене медики підчистили, поки я був непритомний, і я постав перед десятихвилинним судом у пристойному стані, але ранами Енеї ніхто не займався: на лівій половині її обличчя не було живого місця, суцільні синці та набряки; розбиті губи теж розпухли; ліве око майже закрилося, і вона могла підвести повіку тільки з великим зусиллям, а праве око не бачило через контузію. З неї зірвали одяг, залишивши її голою, тож порізи і синці було видно на грудях, стегнах, плечах і животі. Частина порізів уже взялася струпами, а деякі були надто глибокими і без накладання швів не могли закритися. Вони ще кровили.
Її було притягнуто ременями до якогось іржавого залізного каркаса, що звисав на ланцюгах з височенної стелі. Вона могла, стоячи, опертися спиною на цю конструкцію, що мала форму астериска, з розкинутими вздовж іржавих діагоналей руками, з зап’ястками та колінами, брутально притягнутими затискувачами з прогоничами до вертикальної рами. Між пальцями ніг та підлогою з вмурованою в неї решіткою залишався проміжок сантиметрів у десять. Вона могла рухати головою. Кругле приміщення було порожнім, за винятком цієї конструкції та ще двох предметів. Біля каркаса стояло велике сміттєве відро, заслане пластиком, а ще іржава металева таця з інструментами: старовинні зубні щипці та плоскогубці, дугові та листові пилки, скальпелі, пінцети, шматки колючого дроту, ножиці прямі та зубчаті, пляшки з темною рідиною, тюбики, голки, грубі нитки та молоток. Але ще тривожнішою виглядала решітка під нею, десь так два з половиною на два з половиною метри, крізь які вона могла бачити десятки крихітних блакитних язичків полум’я, що жевріли, наче ґноти. У повітрі відчувався слабкий запах газу.
Енея смикнулась у своїх путах — вони не піддалися ні на йоту, — відчувши, як запульсував біль у її посинілих зап’ястках та колінах, а тоді відкинула голову на залізну балку і стала чекати. Її волосся збилося у ковтюх, на потилиці боляче пульсувала величезна ґуля і ще одна — майже на шиї. Її нудило, і вона зосередилася на тому, щоби не виблювати на себе.
За кілька хвилин відчинилися двері, заховані в кам’яній стіні, і до кімнати вступила Радамант Немез. Вона зайняла місце відразу за решіткою, праворуч від Енеї. За мить увійшла ще одна Радамант Немез і стала ліворуч. Відтак зайшли ще дві Немез, які стали позаду тих, що зайшли раніше. Ніхто не зронив ні слова. Енея не намагалася заговорити першою.
Минуло ще кілька хвилин — і ось повітря замерехтіло, і перед Енеєю матеріалізувався Джон Доменіко кардинал Мустафа — голографічний образ у повен ріст. Ілюзія фізичної присутності була бездоганною, за винятком того факту, що на голограмі не відобразилося його крісло, тому здавалося, що він висить у повітрі. З вигляду Мустафа був молодшим і здоровішим, ніж виглядав на Тянь-Шані. За кілька секунд до нього приєдналася голограма худорлявого, наче сухотного священика. Ще за мить з реальних дверей у стіні реальної в’язниці зайшов високий привабливий чоловік у сірому і зупинився поряд із голограмами. Мустафа й інший кардинал і надалі сиділи на своїх невидимих кріслах, а голограма монсеньйора та фізично присутній в кімнаті чоловік у сірому стояли за цими стільцями, наче прислуга.
— Пан-Енеє, — промовив Великий Інквізитор, — дозвольте відрекомендувати вам Державного Секретаря Ватикану, Його Превелебність кардинала Лурдусамі, а також монсеньйора Лукаса Одді та нашого шановного радника Альбедо.
— Де я? — запитала Енея. Їй вдалося вимовити це тільки з другої спроби: заважали розпухлі губи та синець на щелепі.
Великий Інквізитор посміхнувся:
— Ми відповімо на ваші запитання негайно, моя люба. А потім ви відповісте на всі наші питання. Я обіцяю. Почнемо з вашого першого запитання. Ви знаходитесь у найглибшій... м-м-м... кімнаті для співбесід... в Замку Святого Ангела на правому березі Нового Тибру, біля Мосту Святого Ангела, поруч із Ватиканом, що й досі перебуває на планеті Пацем.
— Де Рол?
— Рол? — перепитав Великий Інквізитор. — А... ви маєте на увазі того невдаху-охоронця! Гадаю, цієї хвилини він уже завершив своє спілкування зі Священною Канцелярією та перебуває на борту корабля, який готується покинути нашу чудову планетну систему. Він має для вас якесь особливе значення, моя мила? Ми можемо потурбуватися, щоби його повернули у Замок Святого Ангела.
— Він не має жодного значення, — ледь чутно відказала Енея, і я, спочатку прикро вражений цими словами, відчув за ними її справжні думки... тривогу за мене, страх за мене, сподівання, що вони не скористаються мною, щоби тиснути на неї.
— Як скажете, — відповів кардинал Мустафа. — Сьогодні ми хочемо поспілкуватися з вами. Як ви почуваєтесь?
Енея подивилася на них тим оком, що бачило краще.
— Авжеж, — промовив Великий Інквізитор, — марно було би сподіватися напасти на Його Святість у Соборі Святого Петра та спокійно піти собі геть.
Енея промовила щось нерозбірливе.
— Що ви сказали, моя люба? Ми не розчули. — Мустафа самовпевнено посміхнувся, водночас кинувши на Енею скоса лихий погляд.
— Я... не... нападала... на Папу.
Мустафа розвів руками.
— Якщо ви наполягаєте, пан-Енеє... але ваші наміри не виглядали дружніми. А що ж ви хотіли зробити, коли мчали центральним проходом до Його Святості?
— Попередити його, — сказала Енея. Слухаючи пустопорожню балаканину Великого Інквізитора, вона оцінювала частиною своєї свідомості отримані ушкодження: синці, але переломів немає, поріз від меча на стегні потребує накладання швів, так само як і поріз над грудьми. Але щось було не так в її організмі... може, внутрішня кровотеча? Ні, не схоже. Схоже на те, що їй зробили якусь ін’єкцію.
— Попередити його про що? — поцікавився Великий Інквізитор єлейним голосом.
Енея повернула голову, щоби подивитися тим оком, що бачило, на кардинала Лурдусамі та радника Альбедо. Вона нічого не відповіла.
— Попередити його про що? — знову запитав кардинал Мустафа.
Енея не відповідала, і Великий Інквізитор кивнув найближчому з клонів Немез. Бліда жінка неквапно підійшла до лотка з інструментами біля рами, вибрала найменші з двох ножиць, а тоді, схоже, передумавши, поклала інструмент на місце, підійшла ще ближче, опустилася на одне коліно поруч із правою рукою Енеї, відігнула назад мізинець і відкусила його. Посміхнувшись, Немез підвелася й виплюнула закривавлений палець у сміттєве відро.
Енея скрикнула від шоку і болю і майже знепритомніла, відкинувши голову на раму.
Потвора Немез видушила з тюбика кровоспинну пасту на обрубок мізинця моєї коханої.
Голограма кардинала Мустафи подивилася на Енею із сумом:
— Ми не хочемо завдавати вам болю, люба, але в разі потреби ми зробимо це, не вагаючись. Ви повинні відповідати на наші питання негайно і щиро, інакше до сміттєвого відра потраплятимуть нові й нові частини вашого тіла. Останнім буде язик.