Хоч я й знав напевно, що Енея померла, я ніколи не шукав її голосу серед хору голосів, що промовляли мовою мертвих. Радше я відчував її присутність у Поєднувальній Безодні скрізь, відчував, як вона увійшла в свідомість та серця всіх людей, що були на нашому боці під час нашої з нею одіссеї, або людей, життя яких змінилося назавжди внаслідок боротьби, що ми вели із Паксом. Коли я навчився притлумлювати сторонні шуми, виокремлювати з хору мертвих окремі голоси, я зрозумів, що часто уявляю собі ці людські відлуння у Безодні у вигляді зірок — деякі з них не такі яскраві, але ти можеш їх помітити, якщо знаєш, куди дивитися; інші горять на подобу супернової; ще інші схожі на подвійні зірки, коли дві душі поєднуються навіки; деякі знаходяться в сузір’ї, об’єднані любов’ю та дружбою з іншими істотами... А деякі, як ті ж Мустафа, Лурдусамі та Гойт, через жахливу гравітацію своїх амбіцій, чи жадоби, чи жаги влади вигоріли дотла, колапсували, і їхнє людське сяйво зникло, коли дух їхній перетворився на чорну діру.
Але Енея не була схожа на жодну із зірок. Вона була як те сонячне світло, що лилося на нас теплим весняним днем під час прогулянки гірськими луками над Талієсін-Вестом; незмінне, розлите скрізь, це світло виходило з одного джерела, але зігрівало все й усіх навкруги, даруючи життя й енергію. А коли наставала зима чи опускалася ніч, відсутність цього сонячного світла оберталася холодом і темрявою, і ми чекали на весну та на світанок.
Проте я знав, що для Енеї уже ніколи не настане світанок, знав, що для неї і нашого кохання немає воскресіння. Велика сила її послання полягала в тому, що паксівський варіант воскресіння був брехнею, безплідною, наче обов’язкові ін’єкції для контролю народжуваності, запроваджені Паксом. В обмеженому всесвіті потенційних безсмертних практично не залишилося місця для дітей. Всесвіт Пакса характеризується впорядкованістю та статичністю, незмінністю та стерильністю. Діти несуть із собою безлад, гамір і безкінечний потенціал на майбутнє, а це для Пакса те саме, що анафема.
Роздумуючи про це, обмірковуючи останній подарунок, який зробила мені Енея — антидот до паксівської вакцини бездітності, що вони її мені колись вгатили, — я не знав, чи не вважати це суто метафоричним жестом. Енея, сподівався я, не мала на увазі, що я реально скористаюся з її дарунка: знайду собі інше кохання, дружину, матиму дітей з іншою жінкою. Якось ми розмовляли з нею про це. Пам’ятаю, ми сиділи у вестибюлі її хижі в Талієсіні, і вечоровий бриз приносив з пустелі аромат юки та примул. Ми говорили про те, як дивно, що людські серця мають певну гнучкість, здатність знаходити нові стосунки, нових людей, з якими можна розділити своє життя, нові потенційні можливості. Я сподівався, що цей дар Енеї, дар плідності, у ті останні хвилини, коли ми перебували разом у Соборі Святого Петра, був метафорою; метафорою того універсальнішого дару, що вона принесла людству: вибір, право обирати хаос і гомін, і чудові, ще небачені альтернативи. Якщо ж це дарунок буквальний, якщо це пропозиція мені знайти собі нове кохання, мати дітей з іншою жінкою, тоді, виходить, Енея мене зовсім не знала. Викладаючи тут цю історію, я мав змогу подивитися на себе очима багатьох інших і побачити такого собі Рола Ендіміона, доволі приємного хлопця, на якого можна покластися, інколи незграбно відважного, але не дуже здогадливого і не надто великого інтелектуала. Проте у мене вистачило здогадливості та глузду, щоби втямити, принаймні глибоко у своїй душі, що цього кохання мені вистачить на все життя. І коли в моїй камері смертника минали дні, тижні, а тоді, мабуть, і місяці, а смерть усе не приходила по мене, я зрозумів, що якби я якимось дивом повернувся до світу живих, можливо, і взявся би шукати веселощів, сміху та дружби, але не блідого відбитку того кохання, що я мав. Не дітей. Ні.
Потім, записуючи свої спогади, мені вдалося переконати себе на кілька дивовижних днів, що Енея повернулася з мертвих... що таке диво можливе. Я саме дійшов до тієї частини своєї історії, де ми дісталися Старої Землі, пройшовши крізь портал на Божегаї після жахливого зіткнення з першим чудовиськом Немез, і закінчив цей розділ описом нашого прибуття на Талієсін-Вест.
І коли цю велику частину нашої мандрівки було записано, мені наснилося, що Енея приходила до мене сюди, у смертну камеру Шредінґера, назвала мене в темряві на ім’я, торкнулася моєї щоки і прошепотіла:
— Ми підемо звідси, Роле, любий. Не зараз, а коли ти завершиш розповідати нашу історію. Тоді, коли ти все пригадаєш і все зрозумієш.
Коли я прокинувся, то побачив, що планшет ввімкнений і на ньому висвічується розлогий лист від Енеї, з рядками з поеми її батька. Лист було написано, без сумніву, її рукою. Почерк її я дуже добре знав.
Упродовж днів, а може, і тижнів, я вірив, що бачив його насправді, що це було якесь диво на подобу того, яке, як стверджували апостоли, ставалося з ними, коли Ісус являвся їм, тоді ще тільки Його учням, після страти. Я гарячково взявся працювати над своєю історією, у відчайдушному прагненні побачити все, записати все і все зрозуміти. Але моя праця тривала не один місяць, і я почав розуміти, що прихід Енеї був чимось іншим... Може, це вперше я почув її шепіт серед голосів мертвих у Безодні; можливо, а навіть напевне, лист, який вона написала раніше, якимсь чином зберігся в пам’яті планшета, а тоді я випадково викликав його на екран й роздрукував, працюючи над спогадами. Таке могло статися. Адже моя кохана мала здатність бачити фрагменти майбутнього — «майбуттів», як сказала би вона, позаяк завжди підкреслювала, що це слово слід вживати в множині. Вона могла зберегти цей чудовий лист, адресований мені, у планшеті, бо побачила у своєму видінні, що планшет буде зі мною у моїй в’язниці, у котячій коробці Шредінґера.
Або... було ще одне пояснення, до якого я врешті-решт і схилився. Я сам написав цього листа, написав, повністю заглиблений — хоча, мабуть, визначення «одержимий» тут пасує краще, — занурений в особистість Енеї, бо саме намагався відтворити її сутність, звертаючись і до Безодні, і до власних спогадів. Ця теорія принаймні лестить мені, а також відповідає тому погляду на життя після смерті, який у чомусь збігається з юдейською традицією і який поділяла Енея, згідно з яким після своєї смерті людина продовжує жити лише у серцях та у пам’яті тих, хто її любив, тих, про кого вона дбала, кого вона рятувала.