Анна Пеллі Коньяні мимоволі піднесла руку до хрестоформи у себе на грудях.
Ісозакі посміхнувся.
— Дратує, чи не так? Це наче слово, що висить на кінчику язика, а на думку не йде. Пазл, де не вистачає частинки. Але наразі одна частинка, якої не вистачало, знайшлася.
Коньяні здивовано підняла брову:
— Дівчинка?
— Знову в Імперії Пакса, — сказав президент Гільдії. — Наші агенти з оточення Лурдусамі підтвердили, що Корд дізнався про це. Це трапилося після кончини Його Святості. Наразі про це відомо тільки Державному Секретареві, Beликому Інквізиторові та кільком особам з командування Флотом.
— Де вона зараз?
Ісозакі похитав головою.
— Якщо Корд і знає, він не поділився інформацією з Церквою чи ще з кимось. Але через цю новину Флот знову призвав на службу того капітана, де Сойю.
— Згідно із пророцтвом Корду, захоплення дівчинки відбудеться за його участі, — зауважила Коньяні. Кутики її вуст готові були от-от скластися в посмішку.
— Отже? — сказав Ісозакі, пишаючись своєю ученицею.
— Закон Ома, — відказала Коньяні.
— Саме так.
Жінка звелася на ноги, несвідомо поклавши руку на груди.
— Якщо ми знайдемо дівчинку першими, це дасть нам підставу розпочати перемовини з Кордом. А засоби ми знайдемо... з нашими новими можливостями. — Жоден із керівників Торговельної Гільдії, хто був обізнаний із засекреченим проектом створення Штінтів, ніколи не казав про це вголос, попри те, що офіси їхні були захищені від прослуховування.
— А якщо ми матимемо дівчинку та засоби для перемовин, — вела далі Коньяні, — у нас з’явиться важіль, якого ми потребуємо, щоби зайняти місце Церкви в домовленості Корду з людством.
— Якщо ми дізнаємося, що отримує Корд від Церкви в обмін на контроль за хрестоформою, — ледь чутно зауважив Ісозакі. — І запропонуємо щось краще.
Коньяні кивнула, збентежена новим кругозором. Вона вже бачила, як це ув’язується з її завданнями та планами як керівника Opus Dei. «Годяться всі засоби», — зрозуміла вона відразу.
— Перш за все ми маємо знайти дівчинку раніше, ніж це зроблять інші. Флот, звісно ж, скористається можливостями, про які не проінформує Церкву.
— І навпаки, — сказав Ісозакі. Він насолоджувався цим змаганням.
— І нам доведеться вчинити так само, — підвела риску Коньяні, подивившись у бік ліфта. — Задіяти всі можливості. — Вона посміхнулася своєму вчителеві. — Це типова гра трьох осіб з нульовою сумою, чи не так, Кензо-сан?
— Так, — підтвердив Ісозакі. — Переможець отримає все: владу, безсмертя, багатство поза усіма межами людської уяви. Той, хто програє, буде приречений на знищення та на істинну смерть, а нащадки його довіку перебуватимуть в рабстві. — Він підняв палець догори. — Але, Анно! Це гра не з трьома гравцями. З шістьома.
Анна, що вже наблизилася до ліфта, зупинилася.
— Четвертого я бачу, — сказала вона. — Корд має власний стимул знайти дівчинку першим. Проте...
Ісозакі опустив руку.
— Ми повинні припустити, що в цій грі дівчинка має власну мету, чи не так? А той чи ті, хто ввели її в цю гру? Ось маємо і шостого гравця.
— Але це може бути й один із п’яти вже перелічених, — посміхаючись, заперечила Коньяні. Вона теж полюбляла ігри з високими ставками.
Ісозакі кивнув і розвернув своє крісло, щоби бачити, як сонце вчергове сходить над низхідним боком Тора Торговельної Гільдії. Він не повернувся, коли двері ліфта ковзнули на місце й Анна Пеллі Коньяні залишила його кабінет.
НАД ВІВТАРЕМ ІСУС ХРИСТОС ІЗ ОБЛИЧЧЯМ СУВОРИМ і невблаганним розділяв людей на два табори — Добрих і Злих, на врятованих і проклятих. Існування третьої групи не передбачалося.
Кардинал Лурдусамі сидів посеред Сікстинської капели в кабінці з балдахіном і дивився на фреску «Страшний суд» Мікеланджело. Лурдусамі завжди вважав, що Христа на цій фресці зображено брутальним, деспотичним і безжальним. Можливо, саме такий його образ якнайкраще годився для того, щоби спостерігати за обранням нового свого намісника.
Вісімдесят три кабінки з балдахінами, у яких розсілися вісімдесят три кардинали, присутні во плоті, заполонили собою більшу частину невеличкої капели. На вільному місці мінилися голограми відсутніх тридцяти семи кардиналів — по одному зображенню на кожного.
Йшов перший ранок «сидіння» кардиналів під замком у Ватиканському палаці. Лурдусамі добре виспався, добре поснідав — ліжко для нього встановили в його кабінеті, трапезу сервірували в знаменитих апартаментах Борджіа. Вона складалася з простих страв, які приготували черниці з гостьового будинку, а запив він сніданок дешевим білим вином. Усі кардинали були на місцях, сиділи по своїх кабінках з піднятими балдахінами. Лурдусамі знав, що багато сторіч поспіль конклав не виглядав настільки мальовничо: кількість кардиналів надто зросла, і вже десь напередодні Гіджри, в дев’ятнадцятому чи двадцятому сторіччі, невеличка капела не могла вмістити їх усіх. Але напередодні Падіння порталів церква так зменшилася, що сорок п’ять кардиналів знову легко могли зібратися разом. Папа Юлій не дозволяв кількості кардиналів зростати, і їх ніколи не було більше 120, незважаючи на розростання Пакса. Завдяки цьому, а ще через те, що майже чотири десятки кардиналів не могли дістатися до Ватикану вчасно, щоб особисто взяти участь у конклаві, решта кардиналів знову могли розміститися в Сікстинській капелі зі своїми кабінками.
І ось настала урочиста мить. Всі присутні в капелі кардинали-виборці підхопилися зі своїх місць. На вільному острівці перед столом лічильної комісії замерехтіли голограми тридцяти семи відсутніх кардиналів. Зображення були зменшені через брак місця і скидалися на ляльок у лялькових будиночках, що плавали в повітрі, наче привиди померлих членів конклаву. Лурдусамі звично посміхнувся тому, наскільки доречними були незначні розміри голограм відсутніх виборців.
Дотепер Папу Юлія завжди обирали акламацією. Один із трьох скрутаторів підняв руку: можливо, Святий Дух і збирався керувати цими чоловіками та жінками, проте певна координація хоч як, а була потрібна. Він махнув рукою, і за його командою вісімдесят три кардинали і тридцять сім голограм одночасно вигукнули ім’я.
— Elido отець Лінар Гойт! — прокричав кардинал Лурдусамі, почувши, як кардинал Мустафа вигукує ті ж слова з-попід балдахіна своєї кабінки.
Скрутатор завмер перед вівтарем. Акламація була гучною та чіткою, але в жодному разі не одностайною. Такого не траплялося вже 270 років. Акламація ніколи не давала осічки.
Лурдусамі втримався від посмішки й не обернувся. Він і так знав, хто з молодших кандидатів не вигукнув ім’я Папи Юлія. Він знав, яка купа грошей пішла на хабарі цим чоловікам та жінкам. Він знав, як вони ризикували і що їх, поза всяким сумнівом, буде покарано. Лурдусамі все це знав, бо він був таємним диригентом цих подій.
Скрутатори порадились між собою, і той, хто давав старт акламації, тепер оголосив:
— Розпочинаємо таємне голосування.
Поки готували та роздавали бюлетені, кардинали схвильовано перемовлялися між собою. Такого ще не траплялося за життя більшості з цих князів Церкви. Більшість голограм відсутніх кардиналів-виборців деактивувалася. Тільки деякі з тих, хто не прибув власного персоною, подбали про інтерактивні чіпи на випадок таємного голосування, а решті й на думку не спало, що справа дійде до цього.
Церемоніймейстери пішли лісом кабінок, роздаючи картки для голосування — по три кожному кардиналу-виборцю. Скрутатори також обійшли всі кабінки, щоби пересвідчитися, що кожний із кардиналів має чим писати. Коли все було готово, кардинал-диякон, котрий був серед скрутаторів, знову підняв руку, цього разу оголошуючи про початок таємного голосування.
Лурдусамі подивився на свій бюлетень. У верхньому лівому кутку було надруковано: «Eligo in Summum Pontificem». Під цим написом лишалося вільне місце, куди можна було вписати одне ім’я. Кардинал Симон Авґустино Лурдусамі вписав туди: «Лінар Гойт», згорнув картку, тримаючи її так, щоби можна було прочитати це ім’я. Упродовж хвилини всі вісімдесят три кардинали також підняли свої картки, а разом із ними це зробили й півдюжини інтерактивних голограм.