ТІЄЇ НОЧІ Я ПРОКИНУВСЯ В КОРОБЦІ ШРЕДІНҐЕРА, відчуваючи, що в моїй голові відлунює одне слово: «Дитина!»
Я вже усвідомив, що Енея була в шлюбі, до того, як із наших з нею стосунків виникло справжнє кохання, знав, що вона народила дитину, і ця думка ніколи не припиняла пекти мене вогнем, спонукаючи дізнатися, з ким і чому. Ані А. Беттік, ані Рахіль, ані хтось інший не задовольнили мою цікавість: вони не знали, де і з ким була Енея, коли залишала їх на певний час. Мене ж цікавило тільки те, і я й думати забув про дитину, яка реально існувала десь, у цьому самому всесвіті, де жив і я. Її дитина. Думка про це змусила мене розплакатися, і на це знайшлося багато причин.
— Дитина зараз там, де я не можу її знайти, — сказала колись Енея.
Де може бути ця дитина зараз? Скільки їй років? Я сів на своєму тапчані в коробці Шредінґера й узявся гарячково розмірковувати. Енеї щойно виповнилося двадцять три роки, стандартні, коли вона померла... стоп, виправлення: коли її по-звірячому вбив Корд зі своїми маріонетками з Пакса. Вона зникала невідомо куди на один рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин, коли їй було двадцять. Тобто, малюку має бути біля трьох стандартних років... і ще приплюсувати той час, що я просидів тут, у камері смертників... скільки я тут просидів? Вісім місяців? Десять? Я не міг сказати точно. Але якщо малюк живий, йому... чи їй... Господи Боже, я навіть ніколи не питався в Енеї, хлопчик у неї чи дівчинка! І вона нічого не сказала про це, коли одного разу розмовляла зі мною про дитину. Я так зациклився на власній образі, на інфантильному почутті несправедливості, що й не подумав її про це запитати. Яким же я був ідіотом!.. Дитині... синові Енеї або доньці... зараз має бути близько чотирьох років, стандартних. Вона вже ходить... звісно. Розмовляє... так. Боже милосердний, зрозумів я, наразі її дитина має бути мислячою людиною, котра розмовляє, розпитує... у неї має бути купа запитань, наскільки підказував мені мій власний обмежений досвід спілкування із дітьми... вона зараз ходить на свої перші прогулянки, вчиться рибалити... любити довколишній світ...
Я не спитав Енеї, як звати її дитину. У мене в очах запекло і задерло в горлі, коли я це зрозумів. Але знову ж таки — вона не виявляла бажання говорити про цей період свого життя, а я не розпитував, повторюючи собі впродовж тих тижнів, що ми були разом, що не варто засмучувати її запитаннями, не варто, щоби вона почувалася винною, не варто торкатися цієї теми, яка пробуджує в мені інстинкти вбивці. Але не схоже, щоби Енея почувалася винною, коли в кількох словах розповіла мені про свій шлюб і свою дитину. Чесно кажучи, чи не тому я й почувався таким розлюченим і таким безпорадним. Але якимсь неймовірним чином це не завадило нам бути коханцями... як там мовиться про це у тому листі, що я кілька місяців тому знайшов у своєму планшеті? Лист, який, як я гадав, був написаний Енеєю? «Ми кохали одне одного, кохали так, що це кохання оспівуватимуть поети». Саме так. Хоч я і знав про її нетривке заміжжя, про дитину, це не завадило нам кохати одне одного так, наче ми ніколи нічого подібного не переживали з іншими.
А може, так воно й було для неї, дійшло до мене. Раніше я гадав, що вона одружилася через раптову пристрасть, може, навіть імпульсивно, але тепер я подивився на це під іншим кутом. Хто батько дитини? У листі Енеї йшлося, що вона кохала мене і в минулому, і в майбутньому, і поза межами часу та простору. Саме так, як виявилося, кохав її і я. Так, начебто я завжди кохав її, наче все життя чекав, щоби мені відкрилася реальність саме цього кохання. А якщо Енея одружилася не з любові, чи пристрасті, чи імпульсу... а з необхідності? Ні, це неправильне слово. Може, з доцільності?
Тамплієри, Вигнанці, Церква Останньої Спокути Ктиря та багато інших провіщали, що мати Енеї, Брон Ламія, народить дитину, Навчительку. Цією дитиною виявилася Енея. У «Піснях» старого поета йдеться, що того дня, коли другий кібрид Джона Кітса помер фізичною смертю, а Брон Ламія пробилася до Храму Ктиря, шукаючи там притулку, прибічники культу Ктиря співали, зустрічаючи її: «Благословенна будь, матере нашого спасіння, благословенна будь, орудо нашої спокути...», а спасінням була сама Енея.
А якщо Енеї судилося продовжити цей ланцюг пророків... месій? Я не чув жодного пророцтва, де йшлося би, що за Енеєю має йти наступний пророк, але ж була одна річ, яку я усвідомив за ці місяці, що записував свої спогади про Енею: я усвідомив, що Рол Ендіміон — тугодум і тупак, і зазвичай до нього доходить, як до жирафа. Цілком можливо, що існує безліч пророцтв про наступного Навчителя, як існували пророцтва про предтеч Енеї. А можливо, ця дитина принесе всесвіту та людству геть інші одкровення, подарує геть інші можливості.
Звичайно, я не годився бути батьком наступного месії. Союз другого кібрида Джона Кітса та Брон Ламії слугував, як казала сама Енея, примиренню між найкращими елементами ТехноКорду та людством. Завдяки цьому союзові створилася гібридна здатність зазирати просто до Поєднувальної Безодні, де поєдналися таланти Штінтів і людей... І, як наслідок, люди отримали здібність опанувати мову мертвих та мову живих. Іншою назвою цієї здібності є емпатія, співпереживання. І Енея стала дитиною Емпатії. Так її і варто було б називати, якщо вже обирати для неї якісь назви.
А хто міг би стати батьком її дитини?
Відповідь наче блискавкою протяла мій мозок. Якусь мить я почувався настільки враженим у своїй котячій коробці Шредінґера абсолютною логічністю цієї відповіді, що не здивувався б, якби лічильник саме тоді виявив радіоактивну частинку і впорснув у повітря ціанід. Яка іронія — нарешті все зрозуміти і тієї ж миті померти.
Але повітря не наповнилося ціанідом — лише моєю безсумнівною розгадкою таїни, що так довго мучила мені душу, а ще — могутньою спонукою до дії.
У космічній шаховій партії, яку Енея й інші гравці розігрували ось уже три сторіччя, була ще одна незбагненна фігура: майже містичний Спостерігач, представник інших розумних рас, про якого Енея кілька разів згадувала двома-трьома словами. Леви, Тигри та Ведмеді, істоти такі могутні, що змогли викрасти Стару Землю й перенести її до Малої Магелланової Хмари, бо не хотіли дозволити її знищення, за твердженням Енеї, надіслали до нас кількасот років тому одного чи навіть кількох спостерігачів. Якщо я правильно зрозумів Енею, цей Спостерігач прийняв людську подобу і весь цей час знаходився поміж нами. Йому не так уже й важко загубитися серед людей у добу Пакса, де скрізь панує віртуальне безсмертя. А також знаходяться ще й такі, як стародавній поет Мартін Силен, які примудрилися продовжити собі життя завдяки медикаментам з епохи Всемережжя, сеансам терапії Поульсена та впертості.
Звісно, Мартін Силен дожив до неймовірно старих літ; можливо, він — найстарша людська істота в нашій Галактиці. Але не він є Спостерігачем, це факт. Автор «Пісень» — надто самобутня, надто яскрава, надто публічна особа, та ще й має таку уїдливу та сварливу вдачу, що його неможливо уявити незворушним Спостерігачем, представником нелюдських розумних рас, настільки могутніх, що вони здатні на змиг ока знищити людство. Принаймні я сподівався, що це не він.
Але десь, можливо, у такому місці, де я ніколи не бував і яке навіть уявити собі не можу, цей Спостерігач у людській подобі чекав і слідкував за нами. Цілком можливо, що Енея була змушена, і пророцтвами, і необхідністю безперешкодної еволюції людства, в яку вона вірила, перенестися кудись на далеку планету, де чекав цей Спостерігач, зустрітися з ним. Побратися з ним і народити на світ цю дитину.
Таким чином вдалося би поєднати Корд, людство та далекі нелюдські раси.
Ця здогадка була не надто приємна, вона вибивала мене з рівноваги, але й спонукала до дії, уперше з часу загибелі Енеї.
Я знав Енею. Її дитина мала бути людською дитиною, життєрадісною, смішливою, здатною любити все навкруги — від природи до старих голодрам. Я ніколи не розумів, як Енея могла залишити десь свою дитину, але тепер до мене дійшло, що вона не мала вибору. Вона знала про страшну долю, яка чекала на неї у підземній камері Замку Святого Ангела. Вона знала, що їй судилося бути спаленою в оточенні ворогів-нелюдів та чудовиськ Немез. Вона знала це, ще не народившись.