На перший погляд може здатися, що мій перший досвід самостійної телепортації нічим не відрізняється від тих випадків, коли Енея телепортувала нас обох. Насправді ж все відбувалося геть не так. Так само спалахувало біле світло, раптовий перехід відбувся так само легко, і я відчув те ж легке потрясіння від раптової зміни сили тяжіння, освітлення й інших речей. Але цього разу я радше чув світло, ніж бачив його. Мене підхопила та несла музика зірок та сили-силенної планет навколо них, а я лише обрав, на яку хочу ступнути. З мого боку не було жодного зусилля, я не витрачав багато енергії; мені тільки треба було зосередитися й уважно зробити вибір. І музика не затихла цілковито — я здогадався, що тепер вона вже не замовкне ніколи, — а тихенько лунала десь на задньому плані, так наче музиканти, готуючись до вечірнього концерту на відкритій сцені, проводять репетицію десь за пагорбом.
Я помічаю, що місто не геть вимерло. На тлі золотого крайнеба рухаються два вози із запряженими в них волами, а за ними простують людські постаті. На цьому березі я бачу хатини, примітивні цегляні будиночки серед старих руїн, бачу церкву, а далі ще одну, невеличку. Десь здалеку, ззаду, напливає аромат м’яса, що смажиться на вогнищі, і долітає дитячий сміх — це звук, який ні з чим не переплутаєш...
Я повертаюсь, щоби подивитися, звідки йде аромат, коли нараз із-за купи уламків, що колись могли бути блокпостом на вході до Замку Святого Ангела, виходить чоловік. Він невисокий на зріст, зі швидкими рухами, а роздивитися його обличчя заважає борода. Довге волосся заплетене в косу, очі дивляться пильно. Він тримає масивну рушницю, на кшталт тих, які належали швейцарським гвардійцям для почесних караулів.
На якусь мить ми завмираємо, утупившись один на одного — напівживий дивак, озброєний лише планшетом, і засмаглий мисливець зі зброєю напоготові, — а тоді впізнаємо один одного. Я ніколи не бачив цього чоловіка, як і він мене, але в Поєднувальній Безодні я бачив його у спогадах інших. Тільки коли я уздрів його вперше, він був у військовому однострої, а ще в броньованих обладунках та чисто виголений, а коли бачив востаннє — він лежав оголений, і його піддавали тортурам. Не знаю, яким чином він впізнає мене, але я бачу по його очах, що він мене упізнає, а ще за мить знайомий незнайомець, відставивши зброю, робить крок назустріч, хапає мене за руку, за плече.
— Роле Ендіміон! — вигукує він. — Прийшов цей день! Слава Тобі, Господи! Ласкаво просимо. — Бородатий привид ледве не душить мене в обіймах, а тоді відступає на крок і розглядає мене з широкою посмішкою.
— Ви... ви — капрал Кі, — ошелешено кажу я. Більш за все мені запам’яталися його очі, як я бачив їх через сприйняття отця де Сойї, коли де Сойя, Кі, сержант Ґреґоріус та стрілець Реттіґ роками ганялися за нами з Енеєю нашим рукавом Галактики.
— Колишній капрал Кі, — каже чоловік, не припиняючи посміхатися від вуха до вуха. — А наразі просто Бассін Кі, мешканець Нового Рима, парафіянин церкви Св. Анни, мисливець за завтрашнім обідом. — Він хитає головою, не зводячи з мене очей. — Рол Ендіміон. Боже милосердний. Дехто гадав, що вам ніколи не вибратися з тієї чортової штуковини Шредінґера.
— То ви знаєте і про яйце Шредінґера?
— Авжеж, — каже Кі. — Це була частина Миті Співпричетності. Енея знала, куди вони вас везуть. Тому і ми всі знали. А ще, звісно, ми відчували вашу присутність там завдяки Безодні.
Раптом у мене паморочиться в голові і наче нудить. Світло, повітря, неймовірна далечінь обрію... Обрій хитається, наче я дивлюся на нього з човника в бурхливому морі... мені аж доводиться заплющити очі. Коли я їх розплющую, Кі тримає мене за руку, допомагаючи сісти на велику білу брилу; схоже, її занесло сюди аж з того берега скляної ріки, вибухом, що висадив у повітря велику церкву.
— Господи, Роле, — проказує він, — невже ви щойно телепортувалися звідти? Просто сюди?
— Так, — відповідаю я. — Що таке Мить Співпричетності? — У його голосі я розчув саме великі літери.
Невисокий бородань дивиться на мене ясними, уважними очима.
— Мить Співпричетності до Енеї, — каже він м’яко, неголосно. — Так ми всі її називаємо, хоча насправді це, звісно, більше, ніж одна мить. Всі миті її тортур і смерті.
— Ви теж це відчували? — кажу я. Я відчуваю, як раптом стискається у мене серце, хоча і сам не розумію — від радості чи від суму.
— Усі відчували, — відповідає Кі. — Усі були співпричетні. Усі, крім її катів, звичайно.
— Усі, хто був на Пацемі? — питаю я.
— На Пацемі, — каже Кі. — На Лузі та на Ренесанс-Векторі. На Марсі та Кум-Ріяді, і Малому Ренесансі, і Центрі Тау Кита. На Фуджі й Іксіоні, і Денеб Драї, і Гіркоті Сібіту. На Світі Барнарда і на Божегаї, і на Морі Безкрайому. На Панні Ціндао-Чішуан і Патофі, і Ґрумбрідж Дайсоні-Д. — Кі замовкає і сам посміхається цій своїй літанії. — Майже на всіх планетах, Роле. І в місцях між планетами... Ми знаємо, що Мить Співпричетності відчули на Зоряному Дереві... на всіх біосферах зоряних дерев.
Я здивовано кліпаю очима:
— Хіба існують ще й інші зоряні дерева?
Кі киває.
— Яким чином всі ці планети... відчули цю мить? — питаю я і розумію вже, якою буде відповідь.
— Так, — тихо каже колишній капрал Кі. — Це світи, які відвідала Енея; багато з них — разом із вами. Це світи, де вона залишила своїх послідовників, котрі прийняли причастя та відмовилися від хрестоформи. Мить Співпричетності... година її смерті... була наче сигналом, який розповсюдився всіма цими світами.
Я тру обличчя, відчуваючи якесь заціпеніння.
— Значить, цю Мить розділили з нею тільки ті, хто прийняв від Енеї причастя чи був знайомий із її вченням? — уточнюю я.
Кі хитає головою.
— Ні... вони були ретрансляторами, станціями зв’язку. Вони отримали Мить Співпричетності з Поєднувальної Безодні і ретранслювали її кожному.
— Кожному? — тупо повторюю я. — Навіть тим десяткам, сотням мільярдів громадян Пакса, які ще носять на собі хрестоформу?
— Які носили хрестоформу, — виправляє мене Кі Бассін. — Багато хто з вірян Пакса відтоді вирішив не мати паразита Корду в своєму тілі.
Я починаю розуміти. В останні миті життя Енеї, які вона розділила з усіма нами, важили не тільки слова, не тільки тортури, муки та жах. Я відчув її думки, збагнув мотиви Корду, збагнув так, як прозріла їх вона, побачив істинну паразитарну суть хрестоформи, цинічне використання Кордом людської смерті, щоби підхльоснути власні нейронні мережі, відчув, як жадає влади Лурдусамі, як заплутався Мустафа, усвідомив абсолютну нелюдськість Альбедо... Якщо всі відчули ту Мить Співпричетності, що змусила мене волати й битися в антигравітаційному резервуарі на безпілотному факельнику, який доправляв мене до в’язниці, тоді все людство пережило яскраву та жахливу мить. І кожна людська істота мала почути її останню думку — Роле, я кохаю тебе! — тієї миті, коли омахи полум’я рвонули вгору.
Сонце сідає. Промені золотять руїни на західному березі ріки й кидають мереживо тіней на берег східний. Розплавлене громаддя Замку Святого Ангела спадає нам назустріч уступами, наче скляна гора. «Вона просила мене розвіяти її прах на Старій Землі. А я не можу зробити для неї навіть цього. Я не виправдовую її довір’я навіть після її смерті».
Я дивлюся на Бассіна Кі.
— А Пацем? — питаю я. — На Пацемі у неї не було послідовників на той час, коли... Ага! — Вона відіслала отця де Сойю просто перед тим, як розпочала свою останню приречену атаку навою Собору Святого Петра, попросила його непомітно піти, змішавшись із ченцями, розчинитися в добре знайомому місті, не попадатися Паксові, хай що трапиться. Він хотів сперечатися, а Енея... що ж вона сказала? «Це все, про що я прошу, отче. І прошу з великою любов’ю та повагою». І отець де Сойя вийшов з собору й розчинився в дощі. І це він став ретранслятором, що передав агонію моєї коханої та її останнє прозріння кільком мільярдам людей на Пацемі.