— А хіба немає Папи? — цікавлюся я. — Нема Святого Отця?
Де Сойя знизує плечима й наливає нам усім ще вина. Після тринадцяти стандартних місяців на їжі з рециркулятора й абсолютної тверезості, вино вдаряє мені в голову.
— Монсеньйор Лукас Одді пережив і революцію, і напад Корду, і заснував папський престол в екзилі на Мадг’ї, — каже священик несхвально. — Не думаю, що хтось із колишнього Пакса, за винятком його особистої охорони та жменьки його послідовників, визнає його справжнім Папою. — Він робить ковток. — Але це не вперше мати-Церква має на папському престолі антипапу.
— А куди подівся Папа Урбан XVI? — цікавлюсь я. — Він помер тоді від серцевого нападу?
— Так, — відповідає Кі, нахилившись і обпершись міцними ліктями об край столу.
— І його воскресили? — запитую я.
— Не зовсім, — відповідає Кі.
Я дивлюся на колишнього капрала, очікуючи на пояснення, але він більше нічого не каже.
— Я вже повідомив на той берег, — каже отець де Сойя. — І незабаром все з’ясується.
Дійсно, за хвилину штори на вході до затишного закутка отця де Сойї розсуваються, і на порозі з’являється високий чоловік у чорній сутані. Це не Лінар Гойт. Цього чоловіка я ніколи не бачив, але, здається, добре його знаю — ці витончені руки, довгасте обличчя, великі сумні очі, високе чоло, що здається ще вищим через залисини в срібному волоссі. Я підводжуся, щоби потиснути йому руку, чи вклонитися, чи поцілувати перстень — сам не знаю.
— Роле, дорогий ви мій, — каже отець Поль Дюре. — Як же приємно вас бачити! Як ми всі радіємо, що ви повернулися!
Літній священик міцно потискає мою руку, обіймає мене і прямує до буфета отця де Сойї, так наче добре з ним обізнаний, знаходить кухоль, наточує води у зливальницю, миє кухоль, наливає собі вина і сідає в кінці столу навпроти Кі.
— Ми переказуємо Ролові, що відбулося за рік і місяць, поки він був відсутній, — каже отець де Сойя.
— Мені здається, минуло століття, — кажу я, дивлячись кудись далеко, за межі цього столу і цієї кімнати.
— Для мене й насправді минуло століття, — відгукується старий єзуїт. Він вимовляє слова із незвичним акцентом, у якому є якийсь особливий шарм; може, він із однієї з франкомовних загумінкових планет? — Фактично, майже три століття.
— Я бачив, що вони зробили з вами після воскресіння, — кажу я. Це вино розв’язало мені язик. — Лурдусамі й Альбедо вбили вас, щоби з ваших спільних хрестоформ відродився Гойт.
Отець Дюре ще навіть не торкнувся до свого вина. Він тільки дивиться в келих, наче очікуючи на його переосутнення. — Вони робили це раз у раз, — проказує він, і в голосі його можна почути перш за все здивування. — Яке дивне життя: народжуватися тільки для того, щоби бути вбитим.
— З цим би погодилася і Енея, — зауважую я, знаючи, що знаходжуся серед друзів і добрих людей, але налаштований до Церкви загалом не надто приязно.
— Так, — погоджується Поль Дюре, підіймаючи свій кухоль у тості без слів. Він п’є вино.
Бассін Кі заповнює паузу в розмові.
— Більшість вірян, котрі залишилися тут, на Пацемі, хочуть бачити отця Дюре нашим справжнім Папою.
Я дивлюся на літнього єзуїта. Я бачив достатньо у своєму житті, щоб у мене не тремтіла душа в присутності живої легенди, одного з головних героїв «Пісень». Зазвичай, коли ти зустрічаєш по-справжньому уславлену, легендарну людину, у ній завжди можна знайти певну рисочку, яка дозволить побачити за міфом живого чоловіка або жінку. Наразі це пучки м’якого сивого волосся, що ростуть у великих вухах священика.
— Тейяр Другий? — питаю я, пригадавши, що цей чоловік, кажуть, був непоганим Папою на ім’я Тейяр Перший. Було це двісті сімдесят дев’ять років тому і тривало недовго, поки його не вбили вперше.
Дюре дозволяє отцю де Сойї налити йому ще вина й заперечливо мотає головою. Сум у його великих очах такий само, як у де Сойї, не вроджений, а набутий, прихований, але невідступний.
— Досить із мене папства, — каже він. — Решту свого життя я хочу провести, намагаючись осягти вчення Енеї, дослухатися уважно до голосів мертвих і живих, пригадуючи знову уроки смиренства, дані нам у науку Господом нашим. Я роками розігрував із себе археолога й інтелектуала. Настав час віднайти себе простим парафіяльним священиком.
— Амінь, — проголошує де Сойя й нишпорить у глибинах свого буфета в пошуках ще пляшки. Мені здається, що колишній капітан паксівського зорельота трохи захмелів.
— Ви більше не маєте на собі хрестоформи? — питаю я, звертаючись до всіх трьох чоловіків, але дивлячись на Дюре.
Усі троє, очевидно, шоковані. Дюре каже:
— Тільки недоумки та викінчені негідники й досі носять на собі цього паразита, Роле. На Пацемі таких обмаль. Дуже мало їх і на тих планетах, де почули Мить Співпричетності з Енеєю. — Він торкається своїх грудей, наче пригадуючи. — Мені навіть обирати не довелося. Я відродився у воскресальних яслах, у Ватикані, коли боротьба була в розпалі. Я чекав, що зараз Лурдусамі з Альбедо завітають до мене, як завжди... уб’ють мене, як завжди. Натомість прийшла ця людина... — він вказує довгим пальцем на Кі, а той легенько нахиляє голову й наливає собі ще трохи вина. — Ця людина, — продовжує колишній Папа Тейяр, — вломилася у кімнату разом з іншими повстанцями, вдягненими в бойові обладунки, зі старезними рушницями в руках. Він приніс мені келишок з вином. Я знав, що це таке. Я теж відчув Мить Співпричетності.
Я втуплююся на старого священика. «Навіть уві сні, перебуваючи в електромагнітній пам’яті додаткової хрестоформи й очікуючи на воскресіння?» — дивуюся я.
Наче прочитавши мої думки в моєму погляді, отець Дюре киває:
— Навіть там, — відказує він і запитує: — А що ви збираєтеся робити тепер, Роле Ендіміон?
Я вагаюсь хіба що секунду.
— Я прибув на Пацем, щоби відшукати попіл Енеї... вона просила мене... попросила одного разу...
— Ми знаємо, сину мій, — лагідно каже отець де Сойя.
— Хай там як, — продовжую я, коли знову можу говорити, — шансів, з огляду на те, що залишилося від Замку Святого Ангела, немає, отож я перейду до другого пункту свого розкладу.
— А саме? — запитує отець Дюре безкінечно м’яко. Зненацька, в цій напівтемній кімнатці з грубим столом посередині, з випарами старого вина і запахом чистого чоловічого поту, я бачу, як постать цього старого єзуїта реально збігається з тією, міфічною, що її зобразив дядько Мартін у своїх «Піснях». Я розумію, що ось ця людина насправді розіп’яла себе на дереві тесла, розщепленому блискавкою, і не один раз, а багато разів, аби тільки не приймати фальшивий хрест — хрестоформу. Переді мною справжній захисник віри. Людина, з якою Енея радо би зустрілася, поговорила, посперечалася. І тут відчуття втрати накриває мене з такою новою силою, що мені доводиться втупитися у свій келих, щоби сховати очі від Дюре та інших.
— Якось Енея сказала мені, що вона народила дитину, — нарешті зважуюся вимовити я і зупиняюся. Я не можу пригадати, чи був цей факт у тому ґештальті спогадів та думок, які передавалися всім під час Миті Співпричетності з Енеєю. Якщо був, то всім їм це відомо. Я дивлюся на них, але обидва священики та капрал ввічливо чекають. Вони не знали про це раніше. — Я збираюся розшукати цю дитину, — кажу я. — Знайти її та допомогти її виховувати, якщо мені дозволять.
Священики ошелешено дивляться один на одного. Кі дивиться на мене.
— Ми про це нічого не знали, — каже Федеріко де Сойя. — Я дуже здивований. Мені здавалося, я знаю достатньо про людську натуру, щоби закластися на що завгодно, що ви — єдиний чоловік у її житті. Єдине її кохання. Я ніколи не зустрічав закоханих, які були би настільки щасливі разом.
— Був ще хтось, — кажу я і хвацько перехиляю свій келих, бажаючи влити в себе все, що там є. Але келих порожній. Я обережно ставлю його на стіл. — Був ще хтось, — кажу я знову, але цього разу без тієї гіркоти й надсади. — Але це неважливо. Дитина... ось що важливо. Я хочу знайти її, якщо зможу.
— Маєте якісь припущення, де може бути ця дитина? — цікавиться Кі.