Я зітхаю і хитаю головою.
— Жодних. Але я телепортуватимуся на кожну планету в колишньому Паксі та в Загумінках, на кожну планету в Галактиці, якщо доведеться. І поза Галактикою... — Я замовкаю. Я сп’янів, а це надто важливо, щоб обговорювати це напідпитку. — У будь-якому разі саме туди я й вирушаю за кілька хвилин.
Отець де Сойя хитає головою.
— Ви надто виснажений, Роле. Заночуйте тут. У Бассіна в сусідньому будинку є вільне ліжко. А завтра вранці ми всі вас проведемо в дорогу.
— Мушу йти, — впираюся я, намагаючись підвестися зі стільця, щоби продемонструвати їм тверезість думок і рішучість дій. Кімната хитається, наче біля будиночка отця де Сойї трапився землетрус. Ледь не промахнувшись, я хапаюся за стіл, щоби встояти на ногах, і так і залишаюся стояти.
— Мабуть, краще зачекати до ранку, — каже отець Дюре, зводячись на ноги. Він кладе мені на плече міцну руку.
— Так, — погоджуюся я, роблячи другу спробу встояти і відчуваючи, що земля під ногами помалу вгамовується. — 3-завтра буде краще. — Я знову потискаю всім руки. Двічі. Мені знову страшенно хочеться плакати, і цього разу не через сум, хоч і сум тут, нікуди він не подівся, а через те, що я розм’як душею в товаристві друзів. Я надто довго був наодинці з собою.
— Ходімо, друже, — каже колишній капрал Бассін Кі, котрий служив у морській піхоті Пакса та Швейцарській гвардії. Він бере мене за друге плече і, підтримуючи мене разом із колишнім Папою Тейяром, веде до своєї хатинки, де я, упавши на одне з двох ліжок, одразу засинаю. Мене вже несе кудись на хвилях сну, коли я чую, як хтось стягує з мене черевики. Гадаю, це колишній Папа.
Я ЗАБУВ, ЩО ДОБА НА ПАЦЕМІ ДОРІВНЮЄ ЛИШЕ дев’ятнадцяти стандартним годинам. Ночі тут надто короткі. Вранці мене все ще переповнює п’янке відчуття свободи, але у мене болить голова, спина, живіт, зуби, волосся, і я впевнений, що гидкі шорсткі створіння вгніздилися мені в роті і швендяють піднебінням.
Селище, що сусідить із церквою, вирує вранішнім заповзяттям. Надто шумним. Кухар гучно розпалює вогонь під чаном. Жінки та діти галасливо пораються у домівках і на городах, а чоловіки висовуються зі своїх скромних домівок з такими ж неголеними червоноокими мармизами, як і та, яку сьогодні вранці являю світові я, з такою ж страдницькою гримасою людини, яку переїхав автомобіль.
А от священики в нормі. Я бачу, як з десяток парафіян виходять із каплиці, і розумію, що поки я хропів, де Сойя та Дюре відправили ранкову месу. З’являється й Бассін Кі. Він здоровкається зі мною, надто голосно, і показує мені невеличкий прихаток, який виявляється чоловічою вмивальнею. Зручності складаються з бака, встановленого нагорі, до якого напомпується холодна вода. Воду можна вилити на себе, зробивши одномоментний душ, здатний пробрати крижаною свіжістю аж до кісток. Цей ранок на Пацемі не набагато тепліший за ранки на Тянь-Шані на висоті вісім тисяч метрів над рівнем моря, і після такого душу я остаточно прокидаюся. Кі приніс для мене новий чистий одяг — вельветові штани, блакитну трикотажну сорочку, широкий ремінь та міцні берці, значно зручніші за ті, які я з упертості надягав щодня у своїй котячій коробці. Помившись, поголившись, убравшись в новий одяг і тримаючи горнятко з паруючою кавою, що її приготувала наречена Кі, з планшетом на плечі, я почуваюся новою людиною. Це багатство маленьких радощів життя відразу наводить мене на думку: «Енеї сподобалась би ця ранкова свіжість», і хмари знову затьмарюють для мене сонячне світло.
Отці Дюре та де Сойя приєднуються до мене, коли я сиджу на високому скелястому березі неіснуючої ріки. Нагромадження каменю на місці колишнього Ватикану нагадує античні руїни. Я бачу, як виблискують яскраві ранкові промені у вітровому склі наземних машин, помічаю, як час від часу високо над зруйнованим містом пролітає якийсь апарат, і знову усвідомлюю, що це не ще одне Падіння — навіть Пацем не скотився до варварства. Кі встиг пояснити мені, що своєю ранковою кавою ми завдячуємо аграрним містам на заході — вони майже не постраждали. Зруйновано Ватикан та інші адміністративні центри, але знайшлися й тут такі, котрі хочуть будуватися на старих місцях.
Кі знову приєднується до нас, пригощає нас свіжими, гарячими булочками. Ми вчотирьох снідаємо мовчки, але мовчання це не напружує, а об’єднує. Час від часу ми струшуємо з колін крихти і відсьорбуємо каву, а у нас за спинами сонце тим часом підіймається вище, висвітлюючи численні стовпчики диму над вогнищами та пічками.
— Я намагаюся зрозуміти, як усе тепер ведеться, — нарешті порушую я мовчання. — Ви, можна сказати, знаходитесь тут, на Пацемі, в ізоляції, якщо порівнювати з часами паксівської імперії, а втім, ви в курсі того, що відбувається в інших місцях... на інших планетах.
Отець де Сойя киває.
— Достоту як можна торкнутися Безодні, щоби почути мову живих, можна сконтактактувати з тими, кого ми знаємо, кого любимо. Наприклад, сьогодні вранці я доторкнувся до думок сержанта Ґреґоріуса на Морі Безкрайому.
Я теж добре розчув чіткі думки Ґреґоріуса, коли слухав музику сфер напередодні телепортації, але все ж таки питаю:
— Яку нього справи?
— З ним усе добре, — відповідає де Сойя. — Браконьєри, контрабандисти та глибоководні повстанці швидко ізолювали прихильників Пакса на планеті, хоча в сутичках з аванпостами Пакса багато платформ усе ж таки постраждало. Ґреґоріус зараз узяв на себе обов’язки місцевого мера чи губернатора в зоні припливно-відпливної течії. Абсолютно проти свого бажання, можу додати. Сержанта ніколи не приваблювало командування... інакше він би вже давно був офіцером.
— До речі, про командування, — кажу я. — Хто розпоряджається... цим усім? — Я обводжу рукою руїни, автостраду вдалині, якою рухаються крихітні машини, літальний апарат, що заходить на посадку над східним берегом.
— Фактично вся система Пацема перебуває під тимчасовою юрисдикцією губернатора, колишнього виконавчого директора Торговельної Гільдії на ім’я Кензо Ісозакі, — каже отець де Сойя. — Він облаштував собі штаб-квартиру у понівеченому Торі Гільдії, але часто прилітає на планету.
Я не можу приховати свого здивування.
— Ісозакі? — перепитую я. — Востаннє, коли я на нього дивився, працюючи над своєю оповіддю, він брав участь в атаці на Біосферу Зоряного Дерева.
— Було таке, — погоджується де Сойя. — Але ця атака ще не закінчилася, коли настала Мить Співпричетності. Почався справжній бедлам. Деякі частини Флоту Пакса згуртувалася навколо Лурдусамі та йому подібних, а інші, і декотрі з них під командуванням Кензо Ісозакі, який утримав за собою звання Магістра Ордену Єрусалимських Лицарів, виступили з тим, щоби припинити криваву бійню. Лоялісти Пакса захопили більшість кораблів-Архангелів, але вони хоч як непридатні для нас, бо не можуть використовуватися без воскресіння. Ісозакі привів у систему Пацема понад сотню старих зорельотів із рушіями Гокінґа і відбив останніх нападників з Корду.
— То він диктатор? — питаю я, хоч мені до цього байдуже. Це не моя справа.
— Анітрохи, — відповідає Кі. — Ісозакі виконує свої обов’язки тимчасово і за допомогою місцевих рад, обраних у кожному кантоні Пацема. Там, де йдеться про логістику, він неперевершений... а це те, що нам потрібно. Тим часом на місцях люди й самі непогано дають собі раду. Це вперше в цій системі панує справжня демократія. Вона не бездоганна, але вона працює. На мою думку, Ісозакі допомагає викристалізуватися тут капіталізму з людським обличчям, готуючись до тих днів, коли ми знову вільно пересуватимемося теренами колишнього Пакса.
— Телепортацією? — уточнюю я.
Усі троє чоловіків кивають.
Я ж знову хитаю головою. Важко уявити собі недалеке майбутнє: мільярди... сотні мільярдів людей вільно пересуваються з планети на планету без космічних кораблів чи порталів. Сотні мільярдів можуть спілкуватися одне з одним, торкнувшись Безодні серцем та розумом. Це буде наче доба розквіту Гегемонії, але без камуфляжних порталів чи передавачів ліній «світло+». І відразу ж я розумію, що це не буде схоже на добу Гегемонії. Взагалі. Це буде щось цілковито нове. Щось таке, чого ще не знає людський досвід.