Енея змінила все назавжди.
— Ви відбуваєте сьогодні, Роле? — питає отець Дюре із цією своєю м’якою французькою вимовою.
— Тільки-но доп’ю цю чудову каву.
Сонце вже відчутно пригріває мої голі руки та шию.
— Куди ви підете? — питає отець де Сойя.
Я хочу відповісти, але замовкаю. До мене доходить, що я не маю жодного про це поняття. Де мені шукати дитину Енеї? А якщо Спостерігач забрав хлопчика чи дівчинку до якоїсь віддаленої системи, куди мені не дістатися телепортацією? А якщо вони повернулися на Стару Землю... чи вдасться мені телепортуватися на відстань сто шістдесят тисяч світлових років? Енеї це вдавалося. Втім, можливо, їй допомагали Леви, Тигри та Ведмеді. Чи зможу я колись почути їхні голоси в заплутаному хорі Безодні? Усе це зараз бачиться мені надто безмежним, розпливчастим і відносним.
— Не знаю, куди мені прямувати, — я чую свої слова, наче їх вимовляю не я, а якийсь хлопчик, що загубився. — Я збирався навідати Стару Землю, щоби виконати волю Енеї... її попіл... але... — Соромлячись знову виказати свої почуття, я махаю в бік купи оплавленого каміння, що колись була Замком Старого Ангела. — Може, я завітаю на Гіперіон, — кажу я. — Зустрітися з Мартіном Силеном. — «Поки він не помер», — додаю я подумки.
І ось ми всі вже стоїмо на каменистому березі, перехиляючи кухлі, допиваючи останні краплі вже охололої кави, струшуючи останні окрушки смачнющих булочок. Раптом мені хоч і запізніло, але спадає на гадку одна думка.
— А може, хтось із вас хоче вирушити зі мною? — кажу я. — Чи ще кудись? Сподіваюсь, я пригадаю, як телепортуватися... Енея переносила будь-кого будь-куди, просто тримаючи цю людину за руку. Вона і весь «Іґґдрасіль» переносила разом із собою, самим лише зусиллям волі.
— Якщо ви прямуєте на Гіперіон, — озивається отець де Сойя, — можливо, я би підтримав вам компанію. Але раніше я маю вам щось показати. Ми на хвилинку, отче Дюре, Бассіне.
Я йду за священиком у селище, до його каплички. У крихітній ризниці, де ледь розмістилися дерев’яна шафа для одягу та церковного начиння і невеличкий столик з дарохранительницею із Святими Дарами, де Сойя відсуває вбік шторку, що закриває невеличку нішу, і дістає звідти короткий металевий циліндр, менший за термос для кави. Він протягує цю річ мені. Коли мої пальці уже за сантиметр від циліндра, я раптом завмираю на піврусі, не в змозі його торкнутися.
— Так, — каже священик. — Це попіл Енеї. Те, що ми змогли зібрати. Боюся, небагато.
Пальці в мене тремтять і, все ще не наважуючись доторкнутися до матового металевого циліндра, я видушую з себе:
— Коли? Як?
— Перед останньою атакою Корду, — стиха відповідає де Сойя. — Ми звільняли в’язнів, і комусь із нас спало на думку, що правильним буде забрати звідти і кремовані рештки Навчительки. Є такі, котрі хотіли би зберігати її прах як священну реліквію, щоби заснувати новий культ. Але я впевнений, що Енея була би проти цього. Я правильно вчинив, Роле?
— Так, — кажу я. Руки мої вже ходором ходять. Я все ще не можу взяти циліндр і майже не можу говорити. — Так, цілком і повністю, — палко повторюю я. — Вона би нізащо цього не хотіла. Вона би зненавиділа таку ідею. Ми бозна-скільки разів говорили з нею про трагічну помилку послідовників Будди. Вони зробили з нього бога, а з його останків — священні реліквії. А Будда теж хотів, щоби його тіло спалили, а попіл розвіяли! — Тут мені перехоплює горло, і я змушений зупинитися.
— Так, — каже де Сойя. Він виймає з шафи чорну брезентову сумку і, поклавши в неї циліндр, вішає собі на плече. — Якщо хочете, нехай сумка побуде у мене, поки ми подорожуватимемо разом.
— Дякую, — ось і все, що я можу сказати. Я не можу поєднати життєрадісність та енергію Енеї, її шкіру, її ясні очі, її ніжний аромат, її дотики, і сміх, і голос, і волосся, її фізичну присутність із цим невеличким металевим циліндром. Я опускаю руку, щоби священик не помітив, як вона тремтить.
— Ви готові вирушати? — питаю я нарешті.
Де Сойя киває.
— Я лише попереджу декого з селища, що мене не буде кілька днів. Ви зможете закинути мене сюди на зворотному шляху, куди би ви не прямували?
Я розгублено кліпаю очима. Звісно, зможу. Я вважав, що сьогодні залишу це місце назавжди, вирушаючи в далеку міжзоряну подорож. Але ж Пацем... та будь-яке місце у відомій людству Галактиці!.. завжди буде лише на відстані одного кроку... поки я живий! «Якщо я пригадаю, як почути музику сфер і телепортуватися. Якщо я можу брати з собою когось іще. Якщо це не був одноразовий дар, який я вже втратив, сам про це не знаючи». Я вже тремчу всім тілом. «Це тому, що я випив забагато кави», — кажу я собі, а вголос відповідаю удавано бадьорим тоном:
— Та без проблем. Піду поки що потеревеню з отцем Дюре та Бассіном. Чекатиму на вас.
Старий єзуїт і молодий солдат стоять на краю невеличкої латки кукурудзи, сперечаючись, чи вже час ламати качани. Я чую, як Поль Дюре визнає, що головним аргументом на користь негайного збирання качанів є його любов до печених на вогні кукурудзяних зерен. Вони посміхаються, побачивши мене.
— То що, отець де Сойя вирушає з вами? — питає Дюре.
Я киваю.
— Будь ласка, переказуйте мої найщиріші вітання Мартіну Силену, — каже єзуїт. — Ми з ним багато чого пережили разом, мандруючи за давніх часів далекими світами. Я чув про його так звані «Пісні», але, зізнаюся, читати їх не маю жодного бажання. — Отець Дюре широко посміхається. — Наскільки я знаю, закони Гегемонії про відповідальність за наклеп уже не діють.
— Гадаю, він так довго боровся за життя, щоби встигнути дописати ці «Пісні», — стиха відповідаю я. — Але він не зможе цього зробити.
Отець Дюре зітхає.
— Жодного життя не вистачить для того, хто хоче творити, Роле. Або для того, хто просто хоче зрозуміти себе самого та своє життя. Можливо, у цьому й полягає прокляття людини, але й благословення також.
— Як це? — питаю я, проте перш ніж Дюре встигає відповісти, з’являється де Сойя у супроводі кількох місцевих мешканців, і розпочинається звичайний в таких випадках рейвах: кожний щось каже, бажає нам обом щасливої дороги, а мене ще й запрошує повертатися. Я кидаю погляд на чорну сумку і помічаю, що священик поклав до неї, окрім урни із прахом Енеї, ще й інші речі.
— Запасна сутана, — пояснює де Сойя, помітивши, куди я дивлюся. — Трохи чистої білизни. Шкарпетки. Кілька персиків. Моя Біблія, молитовник і все необхідне, щоби правити месу. Адже я не впевнений, коли повернуся. — Він вказує на людей, що стоять неподалік. — Я забув, як це робиться. Нам потрібно більше вільного місця?
— Гадаю, ні, — відказую я. — Можливо, нам краще бути у фізичному контакті. Принаймні під час цієї першої спроби. — Я повертаюся та потискаю руки Кі та Дюре. — Дякую, — кажу я.
Кі вишкіряється й задкує, неначе я збираюся злітати на ракеті і він боїться згоріти у вихлипі. Отець Дюре востаннє плескає мені по плечі. — Гадаю, ми ще побачимося, Роле Ендіміон, — каже він. — Хоча, можливо, не раніше ніж за два роки. Чи біля того.
Я не розумію. Я щойно пообіцяв повернути отця де Сойю за кілька днів. Але я киваю, наче мені все зрозуміло, вдруге потискую руку священикові, і відступаю від нього.
— Ми мусимо взятися за руки? — питає мене де Сойя.
Я кладу руку на плече невисокого священика, як клав мені руку на плече Дюре мить назад, і перевіряю, чи надійно тримається у мене на лямці планшет.
— І так буде добре, — кажу я.
— Гомофобія? — цікавиться де Сойя з пустотливою хлопчачою посмішкою.
— Небажання виглядати ще дурнішим, ніж це необхідно, — відказую я й заплющую очі, впевнений, що цього разу не почую жодної музики сфер і що я геть забув, як робити цей крок крізь Безодню. — «Нехай, — кажу я подумки. — Принаймні тут смачна кава та приємні співрозмовники... якщо мені доведеться застрягнути тут назавжди...»
Біле світло охоплює нас і розчиняє в собі.
34
Я гадав, що ми з священиком, вийшовши із світла, опинимось у покинутому місті Ендіміон, можливо, поруч із вежею старого поета. Та коли засліплення сяйвом Безодні минулося, ми побачили, що навкруги нас ніч, і ми стоїмо на пагористій рівнині, і вітер свистить у високій траві, що сягає мені колін, а отцю де Сойї — ряси на рівні стегон.