— У нас вийшло? — схвильовано спитав єзуїт. — Ми на Гіперіоні? Я нічого не впізнаю, але ж я бачив лише шматочок північного материка, та й то одинадцять стандартних років тому. Ми там, де треба? Сила тяжіння схожа на ту, яку я пам’ятаю. А повітря... воно наче солодше.
Я почекав трохи, щоб очі краще адаптувалися до темряви, а тоді сказав:
— Ми на Гіперіоні. — Я показав на небосхил. — Он сузір’я... Це Лебідь. Над ним — Два Стрільці. Он там Водоніс, але бабуся завжди жартувала, що воно зветься Ролів Фургон, бо нагадує той дитячий візочок, що я тягав за собою. — Я глибоко вдихнув і роздивився навсібіч. — Тут ми чи не найбільше любили ставати табором, — сказав я. — Коли кочували караваном, ще в моєму дитинстві. — Я опустився на одне коліно й подивився на траву в сяйві зірок. — Ще збереглися сліди від гумових шин. Залишені кілька тижнів тому, я гадаю. Схоже, каравани продовжують мандрувати старими шляхами.
Сутана де Сойї шерехтіла об траву, коли він тупцявся туди-сюди, наче нічний мисливець у засідці.
— Тут недалечко? — запитав він. — Можемо дістатися до Мартіна Силена пішки?
— Десь близько чотирьохсот кілометрів, — проінформував я. — Ми на східній, найширшій частині боліт, на південь від мису Дзьоб. Резиденція дядечка Мартіна — у передгір’ях плато Розкрилля. — Я аж здригнувся подумки, коли збагнув, що назвав старого поета так, як називала його Енея.
— Та скільки б там не було, — нетерпляче випалив священик. — У якому напрямку нам рухатися?
Єзуїт був насправді готовий вирушити пішки, але я знову поклав йому руку на плече, зупиняючи його.
— Навряд чи нам доведеться робити марш-кидок, — тихенько промовив я.
Невиразна тінь перекривала собою зоряні розсипи на південному сході, і я розчув серед посвисту вітру пронизливе дзижчання турборушія. За хвилину ми побачили червоні та зелені навігаційні вогні, коли екраноліт розвернувся на північ над пасовищами, затуливши собою Лебедя.
— Усе гаразд? — запитав де Сойя, і я відчув, як його плече напружилося у мене під долонею.
— За часів, коли я тут жив, це була би халепа, — відповів я, стенувши плечима. — Тоді більшість екранольотів належала Паксу. Службі Безпеки Пакса, якщо казати точніше.
Ми зачекали ще хвилину. Екраноліт сів, турбіни замовкли, завмерли, і ліва половинка прозорого купола на носі апарата відкинулася. Всередині екранольота загорілося світло. Я побачив блакитну шкіру, блакитні очі, куксу лівої руки і підняту вгору у вітальному жесті правицю.
— Усе гаразд, — сказав я.
— ЯК ВІН? — ЗАПИТАВ Я А. БЕТТІКА, КОЛИ МИ ЛЕТІЛИ на південний схід на висоті три тисячі метрів. Небокрай над Розкриллям помалу блідішав, і я здогадався, що за годину почне світати.
— Він помирає, — відказав андроїд.
Хвилину ми летіли мовчки.
Схоже, що А. Беттік був дуже радий бачити мене знову, хоча коли я кинувся його обіймати, він просто стояв стовпом. Андроїди зазвичай почуваються незручно, коли зустрічаються з виявами будь-яких почуттів з боку людей, яким вони звикли віддано служити, бо для цього й були біостворені.
Упродовж нашого нетривалого польоту я не припиняв закидати А. Беттіка питаннями.
Перш за все він висловив свої співчуття з приводу смерті Енеї, і, скориставшись цим, я запитав його про те, що весь час вертілося мені на язикові:
— А ти теж відчув Мить Співпричетності?
— Не зовсім, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд, залишивши мене в сумнівах. Але події, що відбулися на Гіперіоні за стандартний рік та ще один місяць, які минули з Миті Співпричетності, андроїд виклав нам детально.
Як і планувала Енея, Мартін Силен став тим ретранслятором, завдяки якому кожний мешканець моєї рідної планети відчув Мить Співпричетності. Більшість відроджених, цивільних і військових, тієї ж миті перейшли на наш бік, шукаючи причастя, щоби звільнитися від паразитів-хрестоформ, та уникаючи прихильників Пакса. Дядько Мартін роздавав усім вино та кров, усе із своїх власних запасів. Він накопичував вино десятиріччями, та й крові власної націдив достатньо, відтоді як двісті п’ятдесят років тому прийняв причастя від десятирічної Енеї.
Купка затятих лоялістів Пакса втекла, захопивши три зорельоти, що залишалися на планеті, а окуповане місто Порт-Романс, останній бастіон паксівців, було звільнене через чотири місяці після Миті Співпричетності. З місця свого давнього усамітнення, старого університетського міста Ендіміон, дядько Мартін став транслювати старі голографічні записи. На них Енея, дівчинка-підліток, якою вона була ще до нашої зустрічі, пояснювала, як користуватися новими можливостями доступу до Поєднувальної Безодні, і застерігала проти насильства. Мільйони тубільців і колишніх паксівців, котрі щойно почали чути голоси мертвих і опановувати мову живих, охоче йшли назустріч її побажанням.
А. Беттік також проінформував нас, що наразі на орбіті висить гігантський корабель-дерево тамплієрів, Секвоя Вічнозелена, капітаном на ній — Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін, а на борту знаходяться деякі наші старі друзі — Рахіль, Тео, Дорджі Памо, Далай-лама, а ще Вигнанці Навсон Хамнім і Шіан Квінтана Каян. Джорджі Тцаронґ і Джіґмі Норбу також на борту. Ростін уже два дні запитує по радіо у старого поета дозволу на посадку, сказав А. Беттік, але Силен вперто відмовляє: мовляв, не хоче бачити нікого, поки не зустрінеться з Ролом Ендіміоном.
— Зі мною? — здивувався я. — То Мартін Силен знав, що я маю тут з’явитися?
— Авжеж, — сказав андроїд, нічого більше не пояснивши.
— А яким чином на кораблі-дереві опинилися Рахіль, Дорджі Памо й інші? — запитав я. — Чи Секвоя Вічнозелена заходила по них на Світ Барнарда, Вітус-Ґрей-Баліан-Б та інші планети?
— Наскільки мені відомо, пан-Ендіміоне, Вигнанці прилетіли на кораблі-дереві з понівеченої Біосфери, яку нам з вами пощастило відвідати під час її розквіту. Решта, наскільки я зрозумів з депеш пан-Ростіна пан-Силенові, а вони стають все менш дипломатичними, просто телепортувалися на корабель-дерево. Тим же робом, як і ви телепортувалися сюди, до нас.
Шокований цією новиною, я відкинувся на спинку сидіння. Чомусь я вважав себе єдиним, хто опанував телепортування, бо хіба я не найрозумніший, найобраніший, і ще бозна-який... Тепер я дізнався, що Рахіль, і Тео, і стара абатиса виконали той самий трюк, не кажучи вже про малого Далай-ламу, а ще... Ні, хай уже Далай-лама, а також Рахіль і Тео, бо вони були найпершими учнями Енеї... але Джорджі та Джіґмі? Зізнаюся, ці новини трохи мене розчарували, але й схвилювали також. Тобто тисячі людей — може, спочатку ті, хто знав Енею, торкався її, вчився у неї особисто, — уже роблять свій перший крок або ось-ось його зроблять. А потім... Я знову уявив собі мільярди людей, котрі вільно подорожують куди завгодно.
Ми сіли у покинутому місті серед гір саме тоді, коли смуга над східними піками проясніла вже по-справжньому. Я вистрибнув з екранольота і, притримуючи планшет, що стукав мене по боку, швидко припустив угору сходинками вежі, не чекаючи на андроїда та священика, прагнучи якомога скоріше побачити Мартіна Силена. Ото зрадіє старий, коли побачить мене! Він має бути щиро вдячним, адже я зробив неймовірні речі, намагаючись виконати всі його фантастичні забаганки: Енею вдалось вихопити прямо з-під носа паксівських вояків, що чекали в засідці у Долині Гробниць часу; Пакс знищено; корумповану Церкву повалено; Ктир не тільки не зашкодив Енеї, а очевидячки взагалі припинив свої атаки на людство — все, як просив старий поет того останнього вечора, коли ми добряче посиділи з ним за пляшкою, понад десять стандартних років тому. Так, він має всі підстави зрадіти й подякувати мені.
— НАРЕШТІ ТИ ПРИПЕР СЮДИ СВОЮ ЛЕДАЧУ ДУПУ! Ну, і якого дідька було швендятися десь чортову прірву часу? — такими словами зустріла мене мумія, обплутана павутинням трубок, дротів та ниток життєзабезпечення. — Я вже гадав, що мені доведеться вилазити та чалапати по тебе, аби витягти звідти, де ти б’єш байдики, наче якийсь довбаний підер з двадцятого сторіччя!