Тінь людини, розпластана на ліжку на повітряній подушці, там, де перетиналися всі машини, монітори, респіратори та заклопотані няньки-андроїдки, не дуже скидалася на того підлатаного поульсен-терапією старого, з яким я розпрощався майже десять років тому. Для нього ж, якщо відняти час холодного сну, минуло взагалі лише два роки. Але переді мною був справжній мрець, який не дався, щоби його поховали. Навіть голосу в нього не лишилося — саме електронне відтворення субвокальних хапань повітря, хрипів і гарчань.
— Тобі не набридло, на хрен, витріщати на мене свої довбані баньки? Чи, може, купиш ще один квиточок на виставу в кунсткамері?
— Перепрошую, — пробубонів я, почуваючись малим поганцем, якого зловили на підгляданні.
— До сраки твої перепрошування, — гаркнув старий поет. — Ти збираєшся мені звітувати чи так і стоятимеш тут, наче тупий селюк, яким ти, власне, і є?
— Звітувати? — здивувався я, звільняючись від планшета та вміщуючи його на столі. — Я гадав, ви в курсі найважливіших подій.
— Найважливіших подій? — заревів синтезатор, перетлумачивши таким чином зливу здушених хрипів та схлипів. — Що ти, дідько би тебе вхопив, знаєш про найважливіші події, шмаркачу? — Остання з доглядальниць-андроїдок похапцем відступила подалі.
Раптом я відчув, що він мене дістав. Можливо, це вік забрав геть розум старого вилупка, втім, як і його манери — якщо тільки він колись мав манери. Я витримав паузу, коли тишу порушувало тільки ухкання механічного сильфона під ліжком, що ганяв повітря туди-сюди непрацюючими легенями доходяги, і сказав:
— Звітувати? Гаразд. Більшість із того, що ви доручали мені, пан-Силене, виконано. Енея покінчила з пануванням Пакса та Церкви. Ктир, схоже, зник. Людський усесвіт змінився назавжди.
— «Людський усесвіт змінився назавжди», — передражнив мене старий поет, спробувавши відтворити за допомогою синтезатора саркастичний фальцет. — А я, йоб його маму, просив тебе, драний бовдуре... чи навіть дівчинку, якщо вже на те пішло... змінювати довбаний усесвіт на довбане назавжди?
Я постарався відтворити в пам’яті ту розмову, що відбувалася тут десять років тому. Стандартних.
— Не просили, — визнав я зрештою.
— Ось бачиш, — буркнув старий. — Твої шарики нарешті почали знову ворушитися. Господи Ісусе Христе, хлопче, мені здається, що в тій брудній коробці Шредінґера твій мозок став пробуксовувати ще дужче.
Я стояв і чекав. Хтозна, якщо зачекати ще трохи, може, він помре сам. Мовчки.
— Що я насправді просив тебе зробити, коли ти вирушав у подорож, вундеркінде? — запитав він наполегливо, точнісінько, як розлючений шкільний учитель.
Я спробував пригадати в подробицях його завдання... Що ще, крім того, що ми з Енеєю мусимо покласти край деспотії Пакса, повалити Церкву, яка контролює сотні планет? Ктир... ні, він має на увазі щось інше. Замість своєї ненадійної пам’яті, я звернувся до Поєднувальної Безодні і знайшов там нарешті останні слова нашої розмови, коли я ось-ось мав вилетіти на килимі-літуні, щоби знайти дівчинку.
— Рушай! — сказав тоді старий поет. — Скажи Енеї, що я її люблю. Скажи їй, що дядько Мартін її любить, а ще хоче побачити Стару Землю, поки ще живий. Скажи, що старий пердун хоче почути, як вона розтлумачить значення всіх рухів, форм і звуків.
Суть усіх речей.
— Мені шкода, — сказав я вголос. — Шкода, що Енеї тут немає і вона не може з вами поговорити.
— Мені також, хлопче, — прошепотів старий своїм власним голосом. — Мені також. І навіть не думай тягти сюди той термос із попелом, що його носить священик. Це не те, що я мав на увазі, коли казав, що хочу побачити мою племінницю, перш ніж помру.
Я міг лише кивнути, відчуваючи клубок у горлі та в грудях.
— А як щодо всього іншого? — войовниче запитав він. — Ти збираєшся виконати моє останнє прохання, чи так і длубатимешся тут у своїй тупій сраці, доки я не помру?
— Останнє прохання? — повторив я. У присутності Мартіна Силена мій IQ падав на п’ятдесят пунктів, не менше.
Голосовий синтезатор зітхнув:
— Дай мені твій планшет і твій стилус, і я напишу це для тебе великими літерами, хлопче. Якщо ти по-іншому не розумієш. Я хочу побачити Стару Землю, перш ніж відкину ласти. Хочу потрапити туди знову. Хочу додому.
ЗРЕШТОЮ МИ ВИРІШИЛИ НЕ ЗАБИРАТИ ЙОГО з вежі. Медики-андроїди порадилися з медиками-Вигнанцями, коли тим нарешті дозволили сісти на Гіперіон; ті порадилися ще з автохірургом на борту корабля Консула — корабель стояв коло вежі, там, де посадив його А. Беттік два місяці тому, заплативши двома місяцями часу-в-борг за переміщення з системи Пацема; автохірург корабля порадився по електронних мережах із медичними приладами, що оточували старого поета. Врешті-решт, як це зазвичай і буває, вердикт залишився без змін: спроба перенести старого на борт корабля Консула чи корабля-дерева, витягши його з вежі, найімовірніше, уб’є його, так само як і найменша зміна в силі тяжіння чи тиску.
Тому ми просто прихопили із собою вежу, а ще немалий шматок міста Ендіміон на додачу.
Кіт Ростін та Вигнанці опрацювали деталі, спустили на планету півдесятка ергів з їхнього лігвища на гігантському кораблі-дереві. Я прикинув, що того чудового гіперіонського ранку в повітря фактично здійнялося біля десяти гектарів, включно з вежею, припаркованим кораблем Консула, кубами Мебіуса, що, пульсуючи, переносили в собі ергів, стоянкою з екранольотом, кухнею та пральнею в прибудовах до вежі, частиною старого хімічного корпусу університету, парою-трійкою кам’яних будівель, акурат половиною мосту через річку Розкрилля і ще з кількома мільйонами метричних тонн скельної породи та підґрунтя. Ерґи під командою Вигнанців і тамплієрів настільки майстерно справилися зі стримувальними та підйомними полями, що ми й не помітили, як відірвалися від планети, не помітили жодного руху взагалі; лише ранковий небосхил у круглому отворі вежі над нашими головами перетворився на немерехтливе зоряне небо та голоекрани у кімнаті хворого відтворювали наше просування. Ми стояли посеред кімнати, А. Беттік, отець де Сойя, кілька няньок-андроїдок та я, і яскраві зірки розверталися у нас над головами. Ми спостерігали за прямою трансляцією відеокамер на голоекрани, а я ще, крім того, тримав старого за руку.
Найдавніше місто на нашій планеті, місто, якому я завдячував своїм родовим прізвищем, Ендіміон, мовчки ковзнуло крізь світанок і атмосферу просто в обійми десятикілометрового розкішного віття корабля-дерева, що чекав на високій орбіті. Секвоя Вічнозелена розгорнула гілки, утворивши для нас затишний причал, і ми тихенько-любенько перейшли з гіперіонського ґрунту на мости і трапи корабля, навіть не відчувши переходу. Після цього корабель-дерево розвернувся назустріч зіркам.
— Твоя черга, Роле, — сказала Дорджі Памо. — Пан-Силен не витримає ні переміщення з рушієм Гокінґа, ні фуги, ні часу-в-борг.
— Це до біса здоровезний корабель, — сказав я. — На борту купа людей та машин. Допоможете мені?
— Звісно, — відповіла висока жінка з розкішною гривою сивого волосся.
— Так, — сказали Далай-лама, Джорджі та Джіґмі.
— Ми допоможемо, — озвалася Рахіль, котра стояла поруч із Тео. Обидві жінки виглядали трохи постарілими.
— Ми теж спробуємо, — сказав отець де Сойя, говорячи за себе, а також за Кіта Ростіна й інших, котрі стояли неподалік.
І поки А. Беттік пильнував біля ліжка свого колишнього господаря за сто метрів внизу, на мостику корабля-дерева Дорджі Памо, Рахіль, Тео, Далай-лама, Джорджі, Джіґмі, отець де Сойя, капітан тамплієрів та інші взялися за руки. Я замкнув коло. Ми заплющили очі й Прислухалися до зірок.
Я ОЧІКУВАВ ПОБАЧИТИ НАД СОБОЮ РІКУ ЗІРОК Малої Магелланової Хмари, коли ми вийдемо зі світла, але над кораблем-деревом, як і раніше, розстилався Молочний Шлях, вказуючи, що ми знаходимося в тому ж рукаві Галактики, а якщо вірити деяким знайомим сузір’ям, ще й не віддалилися від системи Гіперіона на багато світлових років. Кудись ми все ж таки перемістилися. Але планета, що яскравою кулею проглядала крізь віття, була не синьо-білою від океанів і хмар Старою Землею. Це взагалі була не планета земного типу. Ми дивилися на червоний, пустельний, позбавлений океанів світ, вкритий віспинами кратерів та прищами вулканів, прикрашений сліпучо-білою полярною шапкою.