— Це Марс, — почувся голос А. Беттіка. — Ми повернулися до системи Старої Землі, розташованої навколо зірки, що називається Сонце.
Ми всі чули голос Федмана Кассада з Марса, що відлунював у Безодні. Ми перенеслися на планету, розшукали Кассада, стали пояснювати йому мету нашої мандрівки, але він не потребував пояснень, бо й сам слухав Безодню і чув, що ми маємо прилетіти. Він піднявся на Секвою Вічнозелену разом із нами. Мартін Силен надіслав вісточку, що хоче побачити свого старого товариша по прощі, і я разом із воїном попрямував переходами та мостиками до вежі старого.
— Система Старої Землі перебуває у безпеці, так як наказала мені Навчителька, — сказав Кассад, коли у нас під ногами опинився шматочок Гіперіона, що вгніздився серед гілля корабля-дерева. — Жодний паксівський корабель ось уже десять місяців не наважується випробувати нашу оборону. Жоден із кораблів у цій планетній системі, навіть якщо це наш корабель, не наблизиться до Старої Землі ближче, ніж на двадцять мільйонів кілометрів.
— До Старої Землі? — перепитав я.
Я зупинився, наче вкопаний. Кассад теж зупинився й повернув до мене худорляве темне обличчя.
— Ви не знали? — здивувався він. Воїн вказав на небо, просто туди, куди наразі розганявся корабель-дерево, завдяки ерґам плавно нарощуючи тягу до повної.
Це скидалося на подвійну зірку: такий вигляд мають усі планети з одним великим супутником. Але я побачив, що одна із зірок — то Місяць: вона була меншою, і сяйво її здавалося холоднішим. А більша зірка пульсувала блакитним і білим. Стара Земля.
А. Беттік зустрів нас на вході до вежі.
— Коли це... коли вони... яким чином... коли вона повернулася? — спромігся я запитати, дивлячись, як Стара Земля виростає, перетворюючись на кулю.
— Це сталося в Мить Співпричетності, — проказав Кассад. Він обчищав свій чорний військовий одяг від червоної порохняви, готуючись зустрітися зі старим поетом.
— І всі про це знають? — запитав я. Бідака Рол Ендіміон — йолоп і туман. Завжди про все дізнається останнім.
— Тепер знають, — відповів полковник Федман Кассад.
І ми втрьох пішли побачитися зі старим, котрий лежав при смерті.
МАРТІН СИЛЕН, ЗУСТРІВШИСЬ ІЗ СТАРИМ ДРУЗЯКОЮ, якого не бачив 280 років, перебував у доброму гуморі.
— Отже, твоя чорна душа вбивці стане тим кристальним сім’ям, з якого вони виростять Ктиря через тисячу років, еге ж? — хрипко зареготав він, напружуючи синтезатор голосу. — Спасибі тобі за таке лайно, Кассаде.
Воїн, насупившись, дивився на старого, що аж розпливався в посмішці.
— Чому ти й досі не помер, Мартіне? — запитав полковник нарешті.
— Та помер я, помер, — закашлявся Силен. — Я не дихаю вже віки... вічність! Просто не знайшлося когось із тямкою в голові, щоби викинути мене звідси нахрен та й поховати. — Синтезатор навіть не став намагатися інтерпретувати хрипіння й деренчання, що линуло з уст старого далі.
— А ти закінчив нарешті оту нікому не потрібну давню поему в прозі? — спитав солдат, але старий продовжував кахикати, так що все його павутиння з трубок та дротів ходило ходором.
— Ні, — встряв я замість мумії, що заходилася в кашлі. — Він не міг.
— Так, — сказав Мартін Силен чітко та ясно крізь вживлений до горла мікрофон. — Закінчив.
Я так і залишився стояти стовпом.
— Насправді, — знову забухикав старий, — він закінчив її за мене. — Кістлява рука, загорнута в пергаментну плоть, ледь піднялася над ліжком. Великий палець, покручений артритом, смикнувся в моєму напрямку.
Полковник Кассад кинув погляд на мене. Я замотав головою.
— Не будь таким довбаним тупаком, хлопче, — сказав Мартін Силен, а синтезатор чомусь вирішив артикулювати цю фразу люблячим голосом. — Ти десь бачиш свій планшет?
Розвернувшись на підборах, я втупився в те місце, де раніше залишив свій планшет. Він зник.
— Усе роздруковано. Зроблено близько мільйона резервних копій. Я закинув усе в інфосферу, коли ми ще тільки готувалися сюди телепортуватися, — прорипів Силен.
— Інфосфери не існує, — тільки й спромігся я сказати.
Мартін Силен так реготав, що з ним знову стався напад кашлю.
— Ти не просто тупий, хлопче. Ти безнадійний. А що таке Безодня, як ти гадаєш? Це і є довбана інфосфера довбаного всесвіту, парубче. Я слухав її віками ще до того, як дитина дала мені те причастя з нанотехнічними прибамбасами. Усі письменники та художники, всі творці роблять це, юначе. Слухають Безодню та намагаються розчути думки померлих. Відчути їхній біль. А також біль живих. Художники та святі праведники шукають свою музу лише для того, щоб увійти до Поєднувальної Безодні крізь парадні двері. Енеї це було відомо. І тобі варто про це знати.
— Ви не мали жодного права розповсюджувати мою оповідь, — обурився я. — Вона моя. Це я її написав. Це не частина ваших «Пісень». — Якби я точно знав, якою саме трубкою надходить до нього кисень, я би наступив на неї і стояв би доти, поки деренчання не стихло б.
— Маячня, лайно собаче, — гмикнув Мартін Силен. — А для чого я, по-твоєму, відправив тебе у цю одинадцятирічну відпустку?
— Щоб я врятував Енею, — сказав я.
Поет зайшовся фирканням та кашлем.
— Її не треба було рятувати, Роле. Чорт забирай, з того, що я бачив з ваших пригод, це вона майже весь час рятувала твою нікчемну дупу. Навіть коли рятувальником виступав Ктир, то тільки тому, що дівчинка його приборкала. — Білі очі мумії з відеоокулярами повернулися до полковника Кассада. — Тобто приборкала тебе, ти, колишня та майбутня машино для вбивства.
Я відступив на крок від ліжка й торкнувся одного з біомоніторів, щоби заспокоїтися. Над нашими головами у широкому отворі, на який перетворився дах вежі, збільшувалася куля Старої Землі. Голос Мартіна Силена озвався до мене, наче глузуючи.
— Але ти ще не закінчив свою оповідку, хлопче. «Пісні» ще не дописані.
Я втупився в нього холодним поглядом крізь ті кілька метрів, що нас розділяли:
— Що ви маєте на увазі?
— Ти маєш витягти мене туди, на Землю, де ми зможемо дописати поему, Роле. Удвох.
МИ НЕ МОГЛИ ТЕЛЕПОРТУВАТИСЯ НА СТАРУ ЗЕМЛЮ, БО там не було жодної людини, яку я би міг використати як маяк. Тому ми вирішили задіяти ергів і таким побитом приземлити всю брилу з містом Ендіміон. Для старого поета це був смертельний ризик, але він горлав на нас стулити наші довбані пельки й робити, сто чортів нам у печінку, все, що треба, тож ми послухалися. Секвоя Вічно-зелена впродовж кількох годин оберталася низькою орбітою навколо Старої Землі, чи просто Землі, як вимагав від нас називати планету Мартін Силен. Оптичні прилади, радар, усі інші сенсори свідчили, що перед нами світ, абсолютно позбавлений людей, проте надзвичайно багатий на тварин, птахів, риб, на рослинність, і з атмосферою, вільною від будь-яких забруднень. Я планував сісти в Талієсін-Весті, але крізь телескопи було видно, що всі будівлі зникли. Лишилося тільки пустельне нагір’я, можливо, достоту таке, яким воно було напередодні того дня, коли Землю, як вважалося, мала поглинути чорна діра, спричинена Великою Помилкою’08. Рим, куди повертався другий кібрид Джона Кітса, теж зник. Усі міста, усі споруди, які я пов’язував з експериментами, що ставили тут у реконструйованих декораціях Леви, Тигри та Ведмеді, очевидно, пропали. Хтось стер із лиця Землі міста, автостради та всі ознаки людської цивілізації. Планета пульсувала життям та здоров’ям, чекаючи на наше повернення.
Я стояв коло хвоста корабля Консула на гіперіонському ґрунті в місті, що притулилося серед гілля корабля-дерева, серед старих друзів Енеї. Оголошував про подорож на планету й запитував, хто хоче летіти, а сам думав лише про малий металевий циліндр у тій торбинці, що висіла на плечі отця де Сойї. І тут виступив наперед А. Беттік і відкашлявся.