— Перепрошую, пан-Ендіміоне, я не хотів вас переривати. — Мій друзяка андроїд був збентежений настільки, що, здавалося, навіть почервонів попри синю шкіру. Він так почувався завжди, якщо йому доводилося сперечатися з кимось із людей. — Але пан-Енея надала мені спеціальні інструкції на той випадок, якщо ви повернетесь на Стару Землю, що ви, без сумніву, і збираєтеся зробити.
Ми завмерли в чеканні. Я не чув, щоб Енея давала андроїдові якісь інструкції на «Іґґдрасілі». Але наприкінці там було досить шумно й не дуже спокійно.
А. Беттік знову відкашлявся.
— Пан-Енея обумовила, що під час приземлення, якщо таке відбудеться, корабель повинен пілотувати Кіт Ростін. Крім нього, на планету мають приземлитися чотири персони. Пан-Енея попросила мене вибачитися за неї перед усіма іншими, хто хотів би побачити планету негайно, — проказав він. — Особливо вона хотіла би перепросити своїх дорогих друзів, таких як пан-Рахіль, пан-Тео та інших, хто дуже хоче побачити планету. Пан-Енея попросила мене запевнити всіх і кожного, що ви зможете відвідати планету за два тижні після приземлення, тобто за день перед тим, як корабель-дерево залишить орбіту. А ще вона попросила мене оголосити, що за два стандартних роки... тобто за два земних роки, кожний, хто на той момент вмітиме телепортуватися самостійно, зможе відвідати Стару Землю.
— За два роки? — перепитав я. — А навіщо потрібний такий дворічний карантин?
А. Беттік похитав голомозою головою:
— Мені дуже шкода, пан-Ендіміоне, але пан-Енея цього не пояснювала.
Я виставив перед собою руки долонями вперед.
— Добре, і хто ж має приземлитися? — спитав я.
Якщо мого імені не було би у списку, я все одно полетів би на Землю, хай там що заповідала Енея. Я готовий був за потреби пробиватися на борт кулаками. Або телепортуватися самостійно.
— Ви, сер, — сказав А. Беттік. — Вона особливо наголосила на цьому. І пан-Силен, звісно. Отець де Сойя. І... — андроїд завагався, наче знову відчуваючи замішання.
— Продовжуй, — сказав я, і сказав різкіше, ніж хотів.
— Я, — закінчив андроїд.
— Ти, — повторив я.
За мить я подумав, що так і повинно бути. Андроїд був поряд із нами у наших тривалих мандрах... насправді, був поряд із Енеєю довше, ніж я, через той час-у-борг, що набрався, коли я подорожував наодинці. Крім того, А. Беттік ризикував своїм життям заради неї, заради нас, і втратив руку на Божегаї через пастку Немез, багато років тому. Він був у курсі її вчення, перш ніж Рахіль і Тео... і я... стали її учнями. Звісно, вона хотіла, щоби її друг А. Беттік був присутній, коли жменьку попелу, усе, що залишилося від неї, підхопить і розвіє вітерець Старої Землі. Мені стало соромно, що я висловив своє здивування.
— Вибач, — сказав я. — Звісно, ти маєш піти з нами.
А. Беттік ледь помітно нахилив голову.
— Два тижні, — сказав я решті, особливо тим, на чиїх обличчях розчарування було особливо помітним. — За два тижні ви приєднаєтесь до нас унизу, і ми разом подивимося, які сюрпризи залишили для нас Леви, Тигри та Ведмеді.
Ми стали прощатися зі старими друзями, тамплієрами, Вигнанцями та іншими, бо вони мали покинути територію міста Ендіміон і спостерігати за приземленням зі сходів та платформ корабля-дерева. Рахіль пішла останньою. Я здивувався, коли вона міцно обійняла мене.
— Я сподіваюся, що ти цього вартий, чорт забирай! — проказала вона мені просто у вухо. Я не мав жодного поняття, що має на увазі ця войовнича брюнетка. Вона завжди залишалася для мене загадкою. Як і більшість інших жінок.
— Добре, — сказав я, коли ми піднялися сходами на верхівку вежі, де лежав старий поет.
Угорі над нами я бачив Стару Землю... Землю. Панорама поринула в туман, а потім зникла, бо саме зливалися, посилювалися захисні поля, а потім вони роз’єдналися, рушійні поля запрацювали, і місто відокремилося від корабля. Тамплієри та Вигнанці обладнали тимчасовий пульт управління в кімнаті поета, і без того захаращеній купою медичних приладів, відтак у кімнаті тепер голці ніде було впасти. Втім, коли ерґи намагатимуться посадити величезний шматок скель і трав’янистого ґрунту, разом із містом, вежею, космічним кораблем на парковці, половинкою мосту, що веде в нікуди, на планету, дві третини якої займає вода і де немає ані космопортів, ані диспетчерів, ця кімната годилася так само, як і будь-яка інша. Якщо нам судилося розбитися й загинути, міркував я, незворушне обличчя Кіта Ростіна під каптуром зможе сказати мені про неминучу катастрофу... принаймні за кілька секунд до зіткнення.
Ми навіть незчулися, як увійшли в атмосферу. Тільки висновуючи з того, як поступово змінювався колір неба в отворі над нашими головами з чорного, поцяткованого зорями, на чисту блакить, ми зрозуміли, що успішно пройшли крізь атмосферу. Момент приземлення теж залишився непоміченим. Щойно ми стояли мовчки, в очікуванні, а ось уже Кіт Ростін подивився на нас, відірвавши погляд від дисплеїв і моніторів, щось сказав пошепки в комунікатор своїм дорогоцінним ерґам, відтак повідомив:
— Ми на місці.
— Я забув сказати вам, де нам треба приземлитися, — смикнувся я. Я уявляв собі ту пустелю, де колись стояв Талієсін.
Бо саме це мало бути тим місцем, де Енея почувалася найщасливішою, і де вона, напевне, хотіла, щоби її попіл — хоча я все ще не міг змусити себе повірити, що це справді її попіл — підхопили й розвіяли теплі вітри Аризони.
Кіт Ростін подивився на ліжко, над яким плавав помираючий стариган.
— Я сказав йому, де зробити довбану посадку, — заскрипів голосовий синтезатор. — Там, де я народився. Де я збираюся померти. А тепер ворушіть своїми сраками, ви всі, і викотіть мене звідси, щоби я міг поглянути на небо.
А. Беттік відімкнув Силена від усіх моніторів, залишивши тільки найсуттєвіше реанімаційне обладнання, і розмістив старого поета вкупі з цими приладами на електромагнітній подушці. Поки ми перебували на кораблі-дереві, андроїди й екіпажні клони тамплієрів побудували довгий положистий пандус від верхівки башти й до землі, а також облямували його та брилу зі шматком міста пішохідними доріжками. Спускаючись разом із ліжком старого надвір, на сонечко, я побачив, що під час посадки всі ці конструкції залишилися неушкодженими. Коли ми проминали припаркований поблизу вежі корабель Консула, з динаміка на корпусі корабля почулося:
— До побачення, Мартіне Силен. Мав за честь бути знайомим із вами.
Старезна мумія в ліжку примудрилася підняти кістляву руку й хвацько відсалютувати:
— До зустрічі в пеклі, кораблю!
Ми залишили позаду великий шмат міста, зійшли з пішохідної доріжки та зупинилися, дивлячись на вкриту високою травою рівнину та далекі стрімчасті пагорби. Картина не надто різнилася від вересовищ мого дитинства, хіба що верхівками лісу праворуч від нас. Сила тяжіння, тиск повітря — усе було точнісінько таким, як під час нашого чотирирічного перебування на Землі, от тільки повітря тут було значно вологішим, ніж у пустелі.
— Де ми? — запитав я, не звертаючись до когось особисто.
Кіт Ростін залишився у вежі, і компанію мені наразі складали тільки конаючий поет, андроїд та отець де Сойя. Схоже, був ранок. Весняний, десь у північній півкулі.
— Ми там, де була господа моєї матері, — прошелестів синтезатор Мартіна Силена. — У самісінькому серці Північноамериканського Заповідника.
А. Беттік, який спостерігав за показниками на медичному моніторі, звів очі на нас:
— Гадаю, в добу, що передувала Великій Помилці, це місце звалося Іллінойс, — сказав він. — Центр штату, наскільки я розумію. Я бачу, що прерії повернулися. Оці дерева — берести та каштани — зникли в двадцять першому сторіччі, якщо я не помиляюся. Ріка за тими пагорбами тече у південно-західному напрямку і впадає у Міссісіпі. Мені здається, ви... гм-м... пройшли частиною цієї ріки, пан-Ендіміоне.
— Егеж, — погодився я, пригадуючи іграшковий каяк, а також наше прощання в Ганнібалі і перший поцілунок Енеї.
Ми чекали на щось. Сонце підіймалося небосхилом. Вітер ворушив траву. Десь серед дерев голосно скрикнула пташка, протестуючи так, як уміють тільки птахи. Я глянув на Мартіна Силена.