— Хлопче, — сказав синтезатор голосом старого поета, — якщо ти сподіваєшся, що зараз я вчасно помру, щоби ти не отримав сонячні опіки, йди в сраку і навіть не мрій про це. Може, я й тримаюся на соломинці, але це цупка й перевірена часом соломинка.
Я посміхнувся і торкнувся плеча старого.
— Хлопче, — прошепотів старий.
— Слухаю, сер, — відповів я.
— Ти мені колись давно казав про свою бабу... бабусю, як ти її називаєш... наче вона змусила тебе зубрити напам’ять «Пісні», поки вони тобі вухами почали литися.
— Було таке, сер.
— Ти можеш пригадати ті рядки, що я написав про це місце... про те, яким воно було за моїх часів?
— Спробую, — сказав я і заплющив очі. Була в мене спокуса торкнутися Безодні, відшукати ті уроки голосом бабусі замість силуватися пригадати, але я не став спрощувати собі задачу. Я пригадав ті мнемонічні прийоми, яким навчала мене бабуся, і в пам’яті моїй почала спливати строфа за строфою. Я стояв із склепленими повіками і промовляв строфи, які міг пригадати:
Я зупинився. Наступна частина була взагалі така, що мізки шкереберть. Ніколи я не був у захваті від цих штучно-ліричних розділів «Пісень»; особисто мені завжди більше імпонували батальні сцени.
Декламуючи, я торкався плеча старого, відтак відчув, як це плече розслабилося, коли я замовк. Я розплющив очі, гадаючи, що зараз побачу на ліжку мертвого старого.
Мартін Силен вишкірився до мене фірмовою посмішкою сатира.
— Непогано, непогано, — просичав він. — Непогано для вахлака. — Він розвернув свої відеоокуляри в той бік, де стояли андроїд та священик. — Розумієте тепер, чому я обрав цього хлопця, щоби він завершив для мене мої «Пісні»? Нічого, крім лайна, він створити не здатний, але має пам’ять, наче у того слона.
Я хотів було запитати, що таке слон, коли раптом випадково подивився на А. Беттіка. І на мить, після стількох років знайомства з добрягою-андроїдом, уперше по-справжньому побачив його. У мене відвисла щелепа.
— Що таке? — стривожився отець де Сойя. Може, він подумав, що у мене серцевий напад.
— Ти, — звернувся я до А. Беттіка. — Ти — Споглядач.
— Так, — відповів андроїд.
— Ти один із них... від них... від Левів, Тигрів і Ведмедів.
Священик переводив погляд то на А. Беттіка, то на старого на ліжку, що шкірився від вуха до вуха, то знову на мене.
— Ця метафора пан-Енеї завжди здавалася мені не дуже вдалою, — лагідно зауважив А. Беттік. — Я ніколи не бачив живих лева, тигра чи ведмедя, але наскільки я розумію, це були досить люті істоти... а лють є абсолютно чужою для тієї раси, до якої я належу.
— Ти багато сторіч тому прибрав вигляд андроїда, — продовжував я, не відводячи від нього очей. Тепер я зрозумів усе, і відчував своє прозріння так гостро й боляче, наче мене хтось гепнув по голові. — Ти був присутній при всіх головних подіях... Розквіт Гегемонії, відкриття Гробниць часу на Гіперіоні, Падіння порталів... Боже милосердний, та ти ж був присутній і при останній прощі до Ктиря!
А. Беттік легенько нахилив свою голомозу голову.
— Якщо берешся спостерігати, пан-Ендіміоне, то повинен знаходитися в тому місці, де є, що спостерігати.
Я нахилився над Мартіном Силеном, готовий трусити його, щоби він, якщо вже помер, ожив і відповів мені. — Ви знали про це, хіба ні?
— Не знав, поки він не вирушив разом із тобою, Роле, — відказав старий поет. — А потім я прочитав крізь Безодню твою розповідь, і збагнув...
Я відступив на два кроки назад, рухаючись у м’якій, високій траві.
— Яким же я був телепнем! — вимовив я. — Я не розумів нічого. Наче останній дурень.
— Ні, — заперечив отець де Сойя. — Просто ви були закохані.
Я посунув на А. Беттіка, здавалося, готовий задушити його, якщо він не відповість негайно та відверто. Може, й задушив би.
— Ти батько, — сказав я. — Ти брехав, наче не знаєш, куди зникала Енея майже на два роки. Ти батько дитини... наступного месії.
— Ні, — спокійно заперечив андроїд. Не андроїд, Спостерігач. Однорукий Спостерігач, друг, котрий ризикував для нас життям з десяток разів, не менше. — Ні, — повторив він. — Я не чоловік Енеї. Я не батько дитини.
— Будь ласка, — сказав я, і руки у мене трусилися, — не бреши мені. — Але я вже розумів, що він не бреше. Він ніколи не брехав.
А. Беттік подивився мені в очі.
— Я не батько, — сказав він. — Зараз батька взагалі немає. Іншого месії ніколи не було. Дитини нема.
Мертві. Вони обоє мертві... її дитина, її чоловік... хай ким чи чим він був... І Енея мертва. Моя мила дівчинка. Моя кохана дівчинка. Нічого не лишилося. Попіл. Чомусь, навіть вирішивши будь-що відшукати дитину, умовити Спостерігача дозволити мені бути дитині охоронцем та другом, а потім учнем, як я був учнем Енеї, навіть відродивши у собі надію й озброївшись метою для того, щоби звільнитися з котячої коробки Шредінґера, десь у глибині свого серця я весь час знав, що у всесвіті нема дитини моєї коханої... Музику цієї душі я би почув у Безодні. Потужну, наче фуга Баха... Нема дитини. Лише попіл.
Тепер я повернувся до отця де Сойї, готовий торкнутися циліндра з прахом Енеї, готовий відчути холодну сталь під пальцями і визнати тієї миті, що Енея пішла назавжди. Я сам піду відшукувати місце, де розвію її попіл. Якщо доведеться, пішки здолаю шлях від Іллінойсу до Аризони. Можливо, хай це буде Ганнібал... там, де ми вперше поцілувалися.
— Де урна? — вимовив я хрипко.
— Я не взяв її з собою, — відповів священик.
— Де вона? — Я не відчував люті, а тільки страшенну втому. — Я повернуся до вежі і візьму її.
Отець Федеріко де Сойя глибоко зітхнув і похитав головою.
— Я залишив її на кораблі-дереві, Роле. Не забув. Навмисно залишив.
Я втупився на нього, радше спантеличений, ніж сердитий. Тоді я зрозумів, що він, і А. Беттік також, і навіть старий поет на своєму ліжку, усі повернули голови й дивляться на пагорби над рікою.
Наче тінь від хмаринки ковзнула травою... а потім усе навкруги осяяв над’яскравий промінь. Дві постаті на пагорбі впродовж довгої секунди залишалися нерухомими, а тоді менша з них зрушила з місця, прямуючи до нас швидким кроком, щоби за мить зірватися на біг.