Вищу на зріст постать легко було впізнати навіть на такій відстані — неможливо було не помітити, як виблискує сонце на хромованому панцирі, як світяться червоним очі, як мерехтять шипи, зубці та пальці-леза. Але мені ніколи було роздивлятися Ктиря, що стояв, наче вкопаний. Він зробив свою справу. Він телепортував себе і ще одну людину в часі так легко, як я навчився телепортуватися в просторі.
Енея пробігла останні тридцять метрів. Вона виглядала молодшою, не такою виснаженою тривогами та подіями, і волосся її, недбало схоплене на потилиці, здавалося геть білявим під ясним сонцем. Вона й була молодшою, зрозумів я, не в змозі поворухнутися, тільки дивлячись, як вона мчить від пагорбів до нашого невеличкого товариства. Їй було двадцять, вона була лише на чотири роки старша за ту дівчинку, яку я залишив на причалі в Ганнібалі, і на три роки молодша від тієї Енеї, яку я бачив востаннє.
Енея цьомкнула А. Беттіка, обійняла отця де Сойю, нахилилася над ліжком, щоби ніжно поцілувати старого, а тоді повернулася до мене.
Я все ще стояв скам’янілий.
Енея наблизилася до мене, піднялася навшпиньки, як вона завжди робила, коли хотіла поцілувати мене в щоку.
Натомість вона легенько поцілувала мене в губи.
— Мені шкода, Роле, — прошепотіла вона. — Мені шкода, що це було так важко для тебе. Для всіх.
Так важко для мене. Вона стояла тут, передбачаючи в усіх подробицях тортури, що чекають на неї в Замку Святого Ангела, знаючи, як кружлятиме стерв’ятниками зграя Немез навколо її оголеного тіла, прозираючи омахи полум’я, що зімкнуться над її головою...
Вона знову торкнулася моєї щоки.
— Роле, коханий. Я тут. Це я. Рік, одинадцять місяців, один тиждень та шість годин я буду з тобою. І я ніколи більше не згадаю про час. У нас попереду безкінечність. Ми завжди будемо разом. І наша дитина буде з тобою.
Наша дитина. Не месія, народжений тому, що так треба. Не дитина якогось Спостерігача. Наша дитина. Наша людська дитина, яка помиляється, набиває собі ґулі, плаче й сміється.
— Роле? — спиталася Енея, торкаючись моєї щоки загрубілими від праці пальцями.
— Привіт, мала, — сказав я і пригорнув її до себе.
35
Мартін Силен помер наступного дня, за кілька годин після того, як ми з Енеєю взяли шлюб. Вінчав нас, звичайно ж, отець де Сойя, і він же пізніше, коли сонце почало ховатися за обрій, відправив заупокійну службу. Священик втішався, що не забув прихопити із собою облачення та молитовник.
Ми поховали старого поета на одному з трав’янистих пагорбів над рікою, обравши той, звідки відкривається найкращий вид на прерію та далекі ліси. Наскільки ми зрозуміли, будинок матері Мартіна Силена колись стояв неподалік. Ми з А. Беттіком та Енеєю викопали глибоку яму, бо місцевість повнилася звіриною і вночі ми чули вовче виття, а потім понаносили на пагорб купу величеньких каменюк і завалили ними могилу. На одному з каменів, покладеному в головах покійного як надгробок, Енея викарбувала дати народження та смерті старого поета — до повного тисячоліття не вистачило лише чотирьох місяців, — його ім’я, а на вільному місці, що залишалося внизу, додала тільки: «НАШ ПОЕТ».
Ктир увесь цей час стояв серед високої трави на тому ж пагорбі, де він з’явився разом із Енеєю. Він не поворухнувся ні тоді, коли відбувалася наша шлюбна церемонія, ні тоді, коли чудової вечірньої години відійшов старий поет, ані під час похорону у променях призахідного сонця, хоч ми й опускали Мартіна Силена в домовину не далі, ніж за двадцять метрів від того місця, де він стовбичив, наче вартовий, виблискуючи сріблястими вістрями та їжачись шпичаками. Але коли ми пішли геть від могили, Ктир тихо посунув вперед, поки не опинився просто над нею і став, схиливши голову, зронивши чотири руки вздовж тулуба, і багряне світло, що догоряло на небокраї, віддзеркалювалося у полірованому панцирі та рубінових очах. І так він і заціпенів ізнов.
Отець де Сойя та Кіт Ростін наполягали, щоби ми залишилися ще на одну ніч в одній із кімнат вежі, але ми з Енеєю мали інші плани. Ми прихопили дещо з табірного знаряддя з корабля Консула — надувний пліт, мисливську гвинтівку, купу їжі в бляшанках на той випадок, якщо полювання не буде вдалим, і примудрилися запакувати все це у два величезні заплічні тюки. Тепер ми стояли на краю міської брили і вдивлялись у світ, що лежав перед нами, сповнений присмерків, трави, дерев та неба, яке помалу темніло. Викладена з каміння пірамідка над могилою старого поета вже ледве вгадувалась у густих сутінках.
— Незабаром геть поночіє, — сполохано проказав отець де Сойя.
— Ми маємо ліхтар, — посміхнулася Енея.
— Тут є дикі тварини, — невгавав священик. — Усі чули виття минулої ночі... Тільки Богу відомо, які хижаки никають навколо.
— Це Земля, — відповів я. — З цією гвинтівкою я впораюся з будь-ким, якщо він не більший за гризлі.
— А якщо тут насправді водяться гризлі? — стояв на своєму священик. — Крім того, ви тут просто загубитеся. Тут нема доріг чи міст. Немає мостів. Як ви переправлятиметеся через ріки?
— Федеріко, — сказала Енея, рішуче, але м’яко опускаючи руку на плече священика. — Це наша перша шлюбна ніч.
— Так, — знітився священик. Він легенько обійняв її, потиснув мені руку й відступився.
— Дозвольте мені виступити з однією пропозицією, — соромлячись, промовив А. Беттік.
Я саме прилаштовував мисливський ніж у піхвах собі на пояс, але, почувши ці слова, підвів голову:
— Чи ти, бува, не хочеш нам розповісти, що ви, хлопці з того берега Безодні, приготували для Землі на наступні роки? — поцікавився я. — Чи, може, хочеш остаточно попрощатися з людською расою в нашій особі?
Андроїд знітився ще більше.
— А... ні... — пробурмотів він. — Власне, пропозиція лежить радше у плані невеличкого весільного подарунка.
Він вручив нам обом шкіряний футляр.
Я впізнав його відразу. І Енея теж. Опустившись навколішки, ми розчохлили килим-літун і розгорнули його на траві.
Він спрацював з першого дотику, зависнувши за метр над землею. Ми закинули на нього свою поклажу, закріпивши її як слід, поклали рушницю так, щоби була напохваті, і на килимі ще лишилося достатньо місця для нас — якщо я сяду, схрестивши ноги, а Енея вмоститься попереду, притиснувшись до мене.
— Ось він і переноситиме нас через ріки, рятуватиме від хижих тварин, — сказала Енея. Але сьогодні ми далеко не полетимо. Станемо табором на тому березі, щойно будемо за межею чутності.
— За межею чутності? — скинувся єзуїт. — Але навіщо зупинятися там, де ми не зможемо вас почути? А якщо ви кликатимете на допомогу, а ми... ой... ну, так... — Він зашарівся.
Енея міцно обійняла його. Кіту Ростіну вона потисла руку й сказала:
— Прошу вас повідомити Рахіль та інших друзів, що за два тижні вони можуть, за бажанням, телепортуватися сюди або приземлитися на кораблі Консула. Ми зустрінемося біля могили дядечка Мартіна, пополудні. Усі можуть залишатися на планеті, поки не сяде сонце. За два роки будь-хто інший, хто оволодіє телепортацією, також зможе відвідати Землю і на все тут досхочу надивитися. Але перебуватиме тут кожний тільки місяць, не довше. І хай усі запам’ятають, що тут не можна зводити постійних споруд. Ані будинків, ані міст, ані автострад, ані парканів. І зачекати два роки... — Вона широко посміхнулася мені. — Деякий час тому ми з Левами, Тиграми та Ведмедями розробили певні цікаві плани щодо цієї планети. Але впродовж наступних двох років Земля належить нам... Ролу та мені. Тому дуже прошу вас, Істинний Голосе Дерева, коли повертатиметесь на свій корабель, будь ласка, встановіть великий знак «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», домовились?
— Зробимо, — відказав тамплієр. Він попрямував до вежі готувати своїх ергів до старту.
Ми всілися на килим. Я обхопив Енею руками. Я не збирався нікуди відпускати її від себе. Один земний рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин можуть бути вічністю, якщо ви цього бажаєте. І один день може. І одна година.