— Спочатку ця споруда не була порталом, — процвірінчав голосок на моєму зап’ястку. — Висновуючи з розмірів і місцерозташування цього артефакту, це так звані «Ворота на Захід» — архітектурна цікавинка, збудована в місті Сент-Луїс за часів існування національної держави Сполучені Штати Америки, у середині двадцятого сторіччя. Арка мала символізувати експансію на захід протонаціоналістичних піонерів європейського походження, які переселилися сюди та витіснили аборигенів, котрі населяли Північну Америку раніше.
— Тобто, індіанців, — уточнив я, відсапуючись, оскільки каяк підскакував на хвилях і мені доводилось веслувати щосили, аби утримувати його в потрібному напрямку. Упродовж ранку випала одна сонячна година, ну, може, дві, але наразі холодний вітер знову нагнав важкі сірі хмари. По склопластику застукотіли дощові краплини, вкривши ряботинням і гребені хвиль навколо. Течія наразі несла каяк просто до центра арки, і я на мить припинив веслувати, намагаючись не зачепити випадково таємничу червону кнопку.
— Значить, цей портал збудували на честь людей, котрі вбивали індіанців, — зауважив я, відклавши весла й нахилившись вперед.
— Арка «Ворота на Захід» не мала властивостей порталу, — впевнено відказав комлоґ.
— А як вона збереглася під час катастрофи, що спричинила ось це? — поцікавився я, вказуючи веслом на кругле озеро-кратер і на табуни затоплених будинків.
— Інформації немає, — відповів комлоґ.
— І тобі невідомо, це портал чи ні? — запитав я крізь сопіння, бо знову веслував щосили. Арка маячіла високо вгорі, до її вершечка було принаймні сто метрів. Зимове сонце тьмяно мерехтіло на її іржавих опорах.
— Ні, — відповіла мені пам’ять корабля. — Немає жодного запису щодо порталів на Старій Землі.
Звісно, нема таких записів. Звідки їм узятися? Стару Землю поглинула чорна діра, що виникла внаслідок Великої Помилки... або ж її викрали Леви, Тигри та Ведмеді... принаймні за півтора сторіччя до того, як Гегемонія отримала від ТехноКорду технологію телепортації за допомогою порталів. Але все ж таки тут був один невеличкий, але цілком у робочому стані портал: над тією річкою, чи радше струмком, у Західній Пенсильванії, крізь який ми з Енеєю переправилися сюди з Божегаю чотири роки тому. І я бачив ще кілька під час своїх мандрівок.
— Дарма, — сказав я радше собі, ніж тому дурному комлоґу, — якщо це не портал, ми просто попливемо далі. Енея знала, що робить, коли сказала рухатися в цьому напрямку.
Але я не був аж надто впевнений. В отворі цієї арки я не бачив того характерного мерехтіння, яке буває під порталами. Крізь неї не проглядало інакше сонце, не виблискувала зоряна ніч. Те ж саме похмуре небо та чорна облямівка лісу вздовж берегової смуги.
Подавшись вперед, я задер голову й дивився на арку, шокований побаченим. Багатьох панелей бракувало, крізь діри виднілися голі сталеві ребра. Каяк був уже під аркою, а жодного переходу не відбувалося. Не було жодної раптової зміни освітлення, сили тяжіння, не накочувалися екзотичні пахощі. Ця штуковина — просто старий архітектурний курйоз, румовище, яке тільки випадково нагадує...
Все змінилося.
Щойно мій каяк і я разом із ним гойдалися на збуреній Міссісіпі, а перед нами розстилалося мілководне озеро-вирва на тому місці, де колись стояло місто Сент-Луїс, а наступної миті нас огорнула ніч, і ми разом із моїм крихітним фібергласовим човником опинилися у вузькому каналі — такій собі глибокій ущелині між висотними стінами-будівлями — чи не кілометр заввишки, — з міріадами освітлених вікон... а ще вище сяяв зорями чорний небосхил.
— Ісусе, — прошепотів я.
— Стародавній месія, — озвався комлоґ. — Релігії, засновані на його евентуальному вченні: християнство, дзен-християнство, стародавнє та сучасне католицтво, а також такі протестантські напрями, як...
— Стули пельку, — гримнув я. — Режим слухняної дитини. — Ця команда дозволяла комлоґові говорити лише тоді, коли до нього звертаються.
На каналі були ще й інші човни. Якщо це тільки був канал. Десятки гребних шлюпок та невеличких яхт, каяків та інших човнів пересувалися каналом у різних напрямках. Неподалік набережними, еспланадами та естакадами, що перекреслювали сяючу від яскравих ліхтарів воду, прогулювалися сотні людей — парами чи невеличкими групками. Зустрічалися й поодинокі перехожі — кремезні, у барвистому вбранні.
Я відчув, як змінилася сила тяжіння, коли спробував підняти весло. Воно обважніло принаймні наполовину. Я повільно підвів обличчя, озираючи ці сотні... тисячі освітлених вікон і лоджій, набережні, оглядові та посадкові майданчики, вервечки рухливих вогнів — це хромовані та срібні потяги із глухим гулом проносилися над рікою прозорими тунелями... Над моєю головою летючі платформи та небесні пороми переправляли людей із одного берега цього неймовірного каньйону на інший... і я здогадався.
Луз. Це має бути Луз.
Мені доводилося зустрічати лузійців і раніше: багатіїв-мисливців, котрі прилітали на Гіперіон постріляти качок або напівжирафів, ще багатших азартних гравців, які вешталися від казино до казино на Дев’ятихвістці, де я працював викидайлом, навіть кількох емігрантів із Луза, що затесалися до Місцевої гвардії Гіперіона — ці, найімовірніше, були просто злочинцями, що ховалися від правосуддя. Усі вони виглядали так само, як оці кремезні м’язисті коротуни, що підтюпцем і чи не з пихтінням снували набережними, наче невеличкі, але потужні паротяги.
Здавалося, ніхто поки що не звертав уваги на мене та мій каяк. Це мене дивувало: адже для місцевих моя поява мала виглядати так, наче я вигулькнув нізвідки, матеріалізувався під аркою порталу, що тепер була в мене за спиною.
Озирнувшись, я зрозумів, чому моєї появи ніхто не помітив. Тутешній портал був, звісно, старовинною спорудою, часів зниклої вже Гегемонії, частиною колишньої ріки Тетіс, і до його арки прибудували міські стіни Вулика таким чином, що мостики, майданчики та набережні заступили собою арку, нависаючи над нею. Тому ділянка каналу під аркою ховалася в густій тіні; можливо, це було єдине неосвітлене місце на весь окіл. У мене на очах невеличкий моторний човен вислизнув з темряви й опинився в колі світла від натрієвих ліхтарів, наче виринувши з небуття, як за секунду до нього вигулькнув я.
Я сподівався, що светр і куртка роблять мене кремезним, схожим на лузійця, а юпка над кокпітом ховає мої довгі ноги. Повз мене, помахавши мені рукою, зі свистом пронеслася парочка на реактивних лижах.
Я помахав їм у відповідь.
— Ісусе, — прошепотів я знову, і це радше була молитва, а не святотатство. Цього разу комлоґ утримався від коментарів.
ТУТ Я ПЕРЕРВУ САМ СЕБЕ.
Я мав спокусу, хоча моя котяча коробка Шредінґера щомиті може наповнитися ціанідом, розповісти в цьому місці про свою одіссею різними світами в усіх подробицях. По правді кажучи, це була перша справжня пригода з того часу, як чотири роки тому ми з Енеєю прибули на Стару Землю.
Впродовж тридцяти годин з тієї миті, коли Енея безапеляційно заявила, що я повинен негайно покинути Стару Землю, скориставшись порталом, я, зрозуміло, очікував, що ця подорож буде аналогічною нашій попередній мандрівці. Тоді наш шлях, який розпочався на Ренесанс-Векторі та привів нас на Стару Землю, пролягав необжитими чи покинутими світами, як-от Хеврон, Нова Мекка, Божегай, чи навіть планетами, що не мали назв, як та вкрита джунглями планета, на якій ми залишили переховуватися корабель Консула. А коли зрідка ми стикалися на планеті з її мешканцями — за іронією долі, так сталося на Морі Безкрайому, малонаселеній океанічній планеті, — наслідки були катастрофічні для обох сторін: я висадив у повітря більшу частину їхньої плавучої платформи; вони захопили мене у полон, порізали мене ножем, підстрелили і ледь не втопили. Там я втратив купу найцінніших речей, що прихопив із собою у подорож, і серед них стародавній килим-літун, той самий, із легенди про Сірі та Меріна, і не менш старовинний пістолет 45-го калібру, що, як мені хотілося вірити, колись належав матері Енеї, Брон Ламії.
Але здебільшого ріка Тетіс несла Енею, А. Беттіка й мене крізь безлюдні місця, інколи крізь лиховісно безлюдні, як на Хевроні та Новій Мецці, звідки місцеві мешканці зникли наче внаслідок якогось акту терору, залишивши свої планети порожніми.