А кінець подорожі, дійсно, був уже поруч... принаймні її призупинка... хоч і з геть інших причин. Але коли я прямував до колодязя, — якщо тільки це був колодязь — жодних ознак цього не було, хіба що тупий біль у попереку, який з’явився ще на Лузі й не зникав.
Це був колодязь.
Ніхто не відреагував на мій високий зріст чи на одяг захисного кольору. Ніхто, навіть дітлахи в яскраво-червоних та ясно-блакитних одежинах; вони тільки зупинилися на мить, кинули на мене погляд і знову поринули в свою гру, не звертаючи більше уваги на чужинця, котрий вигулькнув бозна-звідки. Я напився удосталь, а тоді наповнив спорожніли пляшки. У мене склалося враження, що мешканці планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б чи принаймні цього селища вздовж давно покинутої ділянки ріки Тетіс, що колись поєднувала світи порталами, були надто добре вихованими, щоби витріщатися на чужинця, тицяти в нього пальцями чи лізти до нього з розпитуваннями. Я закоркував другу пляшку й повернувся йти до свого каяка, підозрюючи, що якби на моєму місці був триголовий мутант або, що вірогідніше, сам Ктир, то й вони спокійнісінько напилися би з цієї артезіанської свердловини у променях яскравого пустельного сонечка, не наразившись на зайву увагу та питання з боку місцевих.
Я зробив три кроки запорошеною доріжкою, і тут мене вразив біль. Я склався вдвічі, відтак із роззявленим ротом, не в спромозі дихнути впав на одне коліно, а потім, завалившись на бік, скрутився в агонії. Я б закричав, якби біль дав мені продихнути і знайти сили для крику. Але він не давав. Задихаючись, наче викинута на берег риба, я згорнувся ще щільніше, в позі ембріона, не усвідомлюючи нічого, крім болю, що накривав мене хвиля за хвилею.
Тут я маю зауважити, що мені й раніше доводилося страждати від болю та скрут. Коли я служив у Місцевій гвардії, паксівські військові проводили обстеження, які показали, що майже всі новобранці, які мали вирушити на південь придушувати заколот на Крижаному Пазурі, не виносили болю. Містянам з північної Аквіли і з комфортабельних міст Дев’ятихвістки не доводилося у своєму житті стикатися з болем, який не можна було усунути, чи то ковтнувши пігулку, чи покладавши пультом автохірурга, чи підруливши до найближчого пункту першої допомоги.
Я ж був пастухом, селюком, і мені часто доводилося терпіти біль. Численні порізи, зламана нога (на мене наступив один із наших в’ючаків), синці та подряпини, коли траплялося впасти зі скелі, підбите око, розквашені губи та навіть одного разу струс мозку — наслідки борюкання з приятелями та бійок із супротивниками. На шельфі я тричі зазнав поранення, двічі шрапнеллю — тоді ще вбило всіх навкруги мене, і одного разу снайпер здалеку ланцетнув мене. Це останнє поранення було настільки серйозним, що до мене покликали священика і той просто таки вимагав, аби я прийняв хрестоформу, поки не пізно.
Але такого болю я ще ніколи не відчував.
Я стогнав і хапав повітря, і ввічливим аборигенам, схоже, довелося все ж таки відступити від свого звичаю та звернути увагу на дивного чужинця. Я спромігся підвести руку й запитати комлоґ, що зі мною відбувається. Він не відповідав. Між нападами нестерпного болю я знову звернувся до нього. Знову намарно. Тільки тоді я пригадав, що налаштував бісову хреновину на режим слухняної дитини. Я назвав комлоґ на ім’я і повторив своє запитання.
— Чи можу я активізувати приховану біосенсорну функцію, пан-Ендіміоне? — пропищав тупий Штінт.
Я гадки не мав, що він має біосенсорну функцію, приховану чи активну. Просичав щось на знак згоди та й скоцюрбився ще щільніше. Відчуття було таке, наче хтось встромив мені ножа в спину і взявся провертати кривим лезом. Біль розливався тілом, наче електричний струм розпеченим дротом. Мене знудило в пісок. Гарна жінка в білосніжній струменистій сукні відступила на крок й відсмикнула білу сандалю.
— Що зі мною? — видихнув я знову, знайшовши коротеньку паузу між кинджальними нападами болю. — Що сталося? — Я чекав на відповідь, піднявши руку з комлоґом. Іншою рукою я мацав спину, шукаючи кров і вхідний отвір рани. Я гадав, що намацаю стрілу чи спис, але нічого не знаходив.
— У вас шок, пан-Ендіміоне, — повідомив цей лоботомізований шматок Штінта корабля консула. — Тиск, електрична активність шкіри, пульс, рефлекс зіниць підтверджують цей діагноз.
— Чому-у-у? — вимовив я, зірвавшись на стогін, оскільки біль прокотився всім тілом. Мене знудило ще раз. Шлунок був порожнісінький, але блювотні позиви не припинялися. Місцеві у своїх яскравих нарядах трималися на відстані, не збиваючись у натовп, не виказуючи цікавості, не перешіптуючись, але й не розходилися.
— Що зі мною не так? — прохрипів я в браслет комлоґа. — Що могло це зробити?
— Куля, — дзенькнув дзвінкий голосочок. — Це може бути поранення, спричинене ножем. Списом, стрілою. Чи енергетичною зброєю — ланцетним, лазерним чи імпульсним променем. Це може бути концентрований залп флешет. Можливо, довга тонка голка прохромила вам нирку, печінку та селезінку.
Звиваючись від болю, я знову обмацав спину, тоді витяг власний ніж із піхов. Куртка і сорочка булі цілі, без пропалених чи пробитих отворів. З мого тіла не стирчало жодних гострих штуковин.
Біль знову обпік моє тіло зсередини, і я застогнав на весь голос. Коли снайпер вцілив у мене з ланцетної рушниці на шельфі чи коли в’ючак дядька Вані роздробив мені ногу, я мовчав.
Я не міг зібрати докупи свої безладні думки, і вони збивалися в якусь лемішку, приблизно таку: ...аборигени з Вітус-Ґрей-Баліана-Б... у якийсь спосіб... телепатія... отрута... вода... невидимі промені... це мені покарання за...
Я припинив марні спроби щось збагнути і застогнав знову. Жінка у блакитній спідниці чи сукні й у відповідних сандалях, ще й із пофарбованими в блакитний колір нігтями на ногах, наблизилася до мене.
— Перепрошую, сер, — почув я слова, вимовлені мережевою англійською. Голос був м’який, а акцент — хоч ножем ріж. — Мені здається, у вас проблеми? У фасе пропплємми?
— Ааарррггххх! — вичавив я з себе у відповідь, перемежовуючи звуки марними блювотними позивами.
— Чи можу я вам допомогти? — вимовив той самий мелодійний голос над блакитною сукнею. — Мош-шу-топ-помокти?
— Так... аххррргг... нннрггхакк... — сказав я, майже зомліваючи від болю. Чорна мушва затанцювала в очах, закрила собою блакитні сандалі, але жахливий біль не залишав мене... Я не міг сховатися від нього в непритомність.
Мене обступили сукні, мантії. Я відчув запах парфумів, одеколону, мила... відчув, як мене підхопили сильні руки — під пахви, за ноги, під спину. Мене підняли у повітря, і біль розпеченим дротом пройшов крізь мою спину та встромився в основу черепа.
7
Великому Інквізиторові наказали з’явитися разом зі своїм помічником на аудієнцію до Папи о восьмій нуль-нуль за ватиканським часом. О сьомій п’ятдесят дві його чорний електромагнітний транспорт прибув на пункт пропуску до папських апартаментів на Віа дель Бельведере. Інквізитор і його помічник, отець Фарелл, пройшли крізь детекторні рамки, а ще їх обшукали ручними детекторами тричі — спочатку блокпост зі швейцарських гвардійців, потім гвардійці палатинські, і, нарешті, — охорона з гвардійців нещодавно відтвореної Шляхетної гвардії.