Навіть знайти відповідний корабель було проблемою. Торговельна Гільдія мала невеличкий флот розкішних кораблів-шатлів для міжпланетних подорожей, але Ісозакі мав визнати, що попри відчайдушні зусилля видалити приховані жучки, кораблі цілком могли прослуховуватися. Він хотів було задіяти для своєї важливої зустрічі один із вантажних кораблів, що сновигали торговими шляхами між орбітальними скупченнями, але не здивувався би, дізнавшись, що його вороги — Ватикан, Священна Канцелярія, Розвідка Флоту, Opus Dei, конкуренти всередині самої Гільдії і ще бозна-хто — нашпигували жучками кожен із кораблів величезного флоту Торговельної Гільдії.
Урешті-решт, Кензо Ісозакі, замаскувавшись, вирушив до загальнодоступних доків Тора, придбав там старезний хопер і наказав своєму нелегальному Штінтові пілотувати це корито за межі обжитої зони екліптики. Під час цього польоту корабель шість разів перевіряли патрульні та стаціонарні служби Пакса, але хопер мав потрібні ліцензії, і курс він тримав до астероїдів з перекопаними вздовж і вшир каменистими надрами, які, втім, ще вабили доведених до розпачу старателів, — отже, йому вдалося проминути пости без особистого огляду.
Ісозакі вважав усе це мелодрамою та витратою свого дорогоцінного часу. Він зустрівся би зі своїм візаві у своєму кабінеті на Торі, якби той погодився. Той не погодився, і довелося Ісозакі погодитися прокрадатися аж до Альдебарану, щоби зустріч відбулася.
За тридцять дві години після того, як він покинув Тор, хопер скинув внутрішнє стримувальне поле, відключив антигравітаційні пристосування і розбудив свого пасажира. Бортовий комп’ютер був настільки тупий, що міг тільки надати Ісозакі дані та координати скель на місцевому астероїді, але комлоґ, з’єднаний з нелегальним Штінтом, проскакував увесь район на предмет виявлення космічних кораблів як із вимкнутими рушіями, так і з працюючими, і проголосив, що зовнішня сфера системи Пацема цілковито порожня.
— То як він дістанеться сюди, якщо кораблів тут катма? — пробурмотів Ісозакі.
— Іншого шляху, окрім прилетіти на кораблі, немає, сер, — відказав Штінт. — Хіба що він уже тут, що видається маловірогідним, оскільки...
— Стули пельку, — скомандував Кензо Ісозакі. Він сидів у напівтемному командному відсіку хопера, що смердів мастилом, і дивився на астероїд, який стирчав за кілометр попереду. Швидкість хопера й астероїда зрівнялися, тому здавалося, що обертається знайоме зоряне небо пацемської планетної системи, частково перекрите кам’яною брилою, де аж тісно було від копанок та кратерів. Більше тут не було нічого — лише астероїд, високий вакуум, жорстка радіація та мертва тиша.
Раптом у двері зовнішнього повітряного шлюзу хтось постукав.
8
Тим часом, коли відбувалися всі ці військові передислокації, саме тоді, коли величезні армади зорельотів прошивали матово-чорними голками просторово-часовий континуум, саме тієї миті, коли Церква відряджала Великого Інквізитора на зашуганий Ктирем Марс, а Генеральний директор Торговельної Гільдії прямував самотою на таємне рандеву у відкритому космосі з нелюдським співрозмовником, я, безпомічний, лежав у ліжку, потерпаючи від страшенного болю у попереку та животі.
Цікаво, наскільки біль здатний вибити людину з сідла. Мабуть, жодна інша річ у світі не може заволодіти нашою увагою з такою непереборною та жахливою силою, і мало про які речі настільки нецікаво слухати чи читати....
Цей біль поглинув усе навколо. Він не відступав ані на мить, повністю контролюючи мій мозок. Упродовж довгих годин страждань, яким кінця-краю не було видно, я намагався сконцентруватися на тому, де я опинився, подумати про інші речі, поспілкуватися з людьми навколо, навіть проказати подумки щось із таблиці множення, але біль затікав у всі звивини мого мозку, заповнюючи їх так, як розплавлена сталь заповнює тріщини в тиглі.
Я неясно усвідомлював лише ось що: я знаходився на планеті, яку мій комлоґ означив як Вітус-Ґрей-Баліан-Б; коли я набирав воду в артезіанському колодязі, мене звалив із ніг напад болю; жінка, закутана у блакитну накидку, з пофарбованими блакитним нігтями ніг — я роздивився їх крізь відкриті сандалі, коли качався по сухій пилюзі — підізвала інших людей у блакитному одязі, і вони віднесли мене до саманної будівлі, де біль і далі атакував мене, але вже на м’якому ліжку; в цьому будинку знаходилося ще кілька людей — ще одна жінка в блакитній сукні і з блакитною хусткою на голові, молодий чоловіку блакитній мантії та блакитному ж тюрбані і принаймні двоє дітлахів, теж одягнутих у блакитне; усі ці добрі люди не тільки мирилися з моїм белькотанням вибачень і ще більш нерозбірними стогонами, коли я звивався від болю, а ще й говорили до мене, гладили, клали на лоба прохолодні компреси, стягли з мене взуття, шкарпетки та куртку і не втомлювалися повторювати щось заспокійливе на своєму дивному діалекті, в той час як я намагався зберегти хоч рештки власної гідності у двобої зі страшенним болем у животі та спині.
Минуло кілька годин з того часу, як вони занесли мене до свого будинку. Коли небесна блакить за вікном вилиняла, поступившись місцем вечірнім рум’янцям, жінка, котра підібрала мене біля колодязя, сказала:
— Громадянине, ми звернулися по допомогу до священика з місцевої місії, і він пішов по лікаря на базу Пакса в Бомбасіно. Чомусь на базі зараз немає жодного екранольота чи іншого літального апарата, тому священик і лікар... якщо лікар прийде... змушені будуть добиратися сюди рікою... це п’ятдесят пулів. Але, якщо пощастить, вони будуть тут ще до світанку.
Я не знав, що це за міра довжини — «пул», не знав, скільки часу потрібно, щоби пройти п’ятдесят пулів, не знав навіть, скільки триває ніч на цій планеті, але навіть однієї думки про те, що незабаром настане край моїм стражданням, вистачило, аби на очі мені навернулися сльози. Втім, я прошепотів:
— Будь ласка, мем, не треба лікаря з Пакса...
Жінка поклала прохолодну долоню мені на лоба.
— Ні, треба... У нас в Лок Ламонді більше немає власного лікаря. Ми боїмося, що без медичної допомоги ви можете померти.
Я застогнав і відкотився вбік. Біль проходив моїм тілом, наче крізь надто вузькі капіляри просмикували розпечений дріт. Я розумів, що паксівський лікар нараз збагне, що я з іншого світу, повідомить про мене поліцейським чи військовим — якщо «священик з місії» вже цього не зробив, — і мене негайно допитають і заарештують. Місія, яку доручила мені Енея, добігала швидкого й провального фіналу. Коли старий поет, Мартін Силен, виряджав мене в мандри чотири з половиною стандартних роки тому, він підняв на мою честь келих шампанського і проголосив тост: «За героїв!» Якби ж тільки він знав, наскільки далеким був цей тост від дійсності... А може, він і знав.
Ніч рухалася повільно, наче льодовик, що сповзає в океан. Кілька разів обидві жінки заходили подивитися на мене, іноді з темного коридору до кімнати зазирали діти у блакитних мантіях, що могли бути нічними сорочечками. Вночі вони були простоволосі, і я роздивився, що дівчинка мала біляве волосся, підстрижене так, як було підстрижене волосся Енеї, коли ми з нею вперше зустрілися. Їй тоді було дванадцять, а мені двадцять вісім... Хлопчик був молодший за дівчинку, а вона, припустив я, доводилася йому сестрою. Він був надзвичайно блідий, а голова у нього була геть чисто поголена. Кожного разу, зазираючи до мене, він ніяково махав мені рукою. Між нападами болю я намагався слабко помахати йому у відповідь, але коли розплющував очі подивитися на нього ще раз, хлопчик уже зникав.
Світанок настав і минув, а лікаря не було. Безнадійність накривала мене, наче габою. Я не міг терпіти цей жахливий біль ще годину. Підсвідомо розумів: якби ці добрі люди мали хоч якесь знеболююче, вони неодмінно дали б мені його. Під час безсонної ночі я знову й знову перебирав у голові весь скарб, що залишився в моєму каяку, але з ліків я прихопив у дорогу тільки дезінфікуючий засіб та аспірин. Я знав, що аспірин нічого не зробить з цими потужними хвилями болю.