Я вирішив, що ще десять хвилин я зможу протриматися. З мене зняли комлоґ та поклали його на карниз, так, щоб я міг його бачити, але я не хотів дивитися на нього вночі, аби дізнатися, скільки ще залишилося до світанку. Тепер я потягнувся по нього, і біль відразу ворухнувся в мені розпеченим залізом. Я начепив браслет на руку і пошепки звернувся до корабельного Штінта, що був усередині:
— Функція біомоніторингу ще працює?
— Так, — відповів браслет.
— Я вмираю?
— Життєві показники не є критичними, — відповів комлоґ своїм звичайним безбарвним тоном. — Але у вас шок. Кров’яний тиск... — І він продовжував сипати медичними показниками, поки я не наказав йому замовкнути.
— Ти знаєш, чому це зі мною відбувається? — прохрипів я. Слідом за болем накочувалися хвилі нудоти. Я вже давно виблював усе, що колись мав у шлунку, але позиви до блювання змушували мене складатися вдвічі.
— Симптоми можуть збігатися зі симптомами апендициту, — повідомив комлоґ.
— Апендицит... — Ці непотрібні рудименти давно вже були видалені з організмів людських істот генним шляхом. — Хіба у мене є апендикс? — запитав я пошепки.
Сонце зійшло, у будинку поновився шурхіт одягу, і жінка вже кілька разів зазирала до кімнати подивитися, чи я живий.
— Відповідь негативна, — сказав комлоґ. — Вірогідність цього дуже мала, якщо тільки у вас немає генетичних відхилень. Шанси оцінюються як...
— Мовчати! — гримнув я на нього пошепки. До кімнати зайшли дві жінки в блакитному одязі, а з ними ще одна, висока й худорлява, очевидно, народжена на іншій планеті. На ній був темний комбінезон із емблемою медичних військ космічного Флоту Пакса на лівому плечі: хрест та кадуцей.
— Я лікар Моліна, — промовила жінка, викладаючи щось із невеличкої чорної валізки. — Усі екранольоти з бази задіяні у військових навчаннях, тому мені довелося діставатися мотояхтою, на якій мене сюди підкинув один хлопець. — Вона причепила одну присоску діагностичного приладу мені на груди, а іншу — на живіт. — І не гадайте, що я подолала цей шлях заради вас... один із військових екранольотів зазнав аварії біля Кероа Тамбат, за вісімдесят кілометрів на південь звідси, тому мені довелося надати допомогу екіпажеві, поки вони чекали на евакуацію. Нічого серйозного, синці та одна поламана нога. Вони не хотіли виводити екраноліт із навчальної гри тільки через цю аварію. — Вона дістала з валізки невеличкий, завбільшки з долоню діагностер і перевірила, що на нього почали надходити дані. — А якщо ви з тієї шайки, що втекла кілька тижнів тому з вантажного корабля Торговельної Гільдії, — продовжувала вона, — то навіть не мрійте пограбувати мене заради грошей чи наркотиків. Мене супроводжують два охоронці, вони чекають за дверима. — Вона вставила у вуха стетоскоп. — Отже, що з вами трапилося, юначе?
Я похитав головою, заскрипівши зубами від хвилі болю, що розривав мені спину саме цієї миті. Коли біль трохи попустив, я сказав:
— Не знаю, лікарю... Спина... і нудота...
Вона мене й не слухала, дивлячись на екран. Раптом нахилилася до мене і натиснула мені на живіт, зліва.
— Боляче?
Я ледь не закричав на всю горлянку.
— Так, — вимовив я, коли знову міг говорити.
Вона кивнула й повернулася до жінки в блакитному, моєї рятівниці.
— Скажіть священику, котрий привіз мене сюди, хай принесе мою велику сумку. Цей хлопець цілковито зневоднений. Треба поставити внутрішньовенну крапельницю, а після цього можна буде вколоти йому ультраморфій.
Я зрозумів те, що знав, власне, з дитинства, бо бачив, як помирала від раку моя мати: біль вищий за ідеологію, амбіції, політ думок та вир емоцій. Біль та порятунок від нього. Зараз я зробив би все, що завгодно, задля цієї грубуватої, балакучої лікарки з Флоту Пакса.
— Що зі мною таке? — спитав я її, поки вона морочилася з пляшечкою та трубками. — Звідки цей біль? — У неї в руках був старомодний шприц, і вона саме наповнювала його ультраморфієм. Якби вона сказала мені, що я підчепив смертельну хворобу і помру ще до ночі, то й нехай. Аби вона тільки просто зараз вколола мені знеболююче.
— Камінь у нирках, — відказала лікар Моліна.
Мабуть, я виказав своє цілковите невігластво, бо вона уточнила:
— Невеличкий камінець у вашій нирці... проте надто великий, щоб вийти... скоріш за все, кальцієвий. У вас останніми днями були проблеми з сечовипусканням?
Я слухняно пригадав початок своєї подорожі та дні, що їй передували. Я пив мало води і списував на це неприємні відчуття та утруднення, які, дійсно, траплялися.
— Так, але...
— Ясно, камінь, — підсумувала вона, протираючи ваткою мій лівий зап’ясток. — А зараз невеличкий укольчик. — Вона ввела у вену голку і закріпила її пластирем.
Точковий укол голкою цілковито загубився в океані болю, що розходився від мого попереку. Тоді лікарка ще трохи почаклувала з трубкою та ампулами.
— Діяти почне за хвилину, — сказала вона. — Це має усунути неприємні відчуття.
Неприємні відчуття. Я заплющив очі, щоб ніхто не побачив на них сльози полегшення. Жінка, котра підібрала мене біля колодязя, взяла мою руку в свої.
За хвилину біль почав відкочуватися. Ніколи я так не радів відсутності чогось. Я почувався так, наче жахливий оглушливий шум нарешті зменшили настільки, щодо мене повернулася здатність мислити. Я знову став собою, тільки-но страждання зменшилося до знайомого рівня, як-от біль від ножових поранень та поламаних кісток. Це я міг терпіти, не втрачаючи гідності та самовладання. Коли ультраморфій почав діяти, жінка в блакитному все ще тримала мене за руку.
— Дякую, — прошепотів я зашерхлими, потрісканими губами, стискаючи руку жінки в блакитному. — І вам дякую, лікарю Моліна, — звернувся я до паксівського медика.
Лікар Моліна нахилилася наді мною, легенько поплескавши мене по щоках.
— Тепер ви спатимете, але мені треба поставити вам кілька запитань. Не засинайте, поки ми не закінчимо нашу розмову.
Я кивнув затуманеною головою.
— Як вас звати?
— Рол Ендіміон, — сказав я, відчуваючи, що не можу їй збрехати. Очевидно, вона підмішала Правдоказ або інший наркотик до крапельниці.
— Де ви народилися, Роле Ендіміон? — Тепер вона тримала діагностичний прилад так, наче це був рекордер.
— На Гіперіоні. Континент Аквіла. Я належав до клану...
— Як ви потрапили до Лок Чайльд Ламонда на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, Роле? Ви один із тих порушників, що втекли з корабля Торговельної Гільдії минулого місяця?
— На човні, — почув я власний голос. Він лунав наче здалеку. Моїм тілом розливалося тепло, мішалося з відчуттям полегшення. — На каяку. Плив вниз за течією... — пробелькотів я. — Крізь портал. Ні, я не один із втікачів...
— Крізь портал? — повторила лікар здивовано. — Що ви хочете цим сказати, Роле Ендіміон? Тобто, пройшли під ним, коли пересувалися вниз рікою, як оце ми зробили на шляху сюди?
— Ні, — відповів я. — Я прибув сюди крізь портал. З іншого світу.
Лікар подивилася на жінку в блакитному, тоді знову повернулася до мене.
— Ви прибули сюди з іншого світу крізь портал? Тобто, ви хочете сказати, що він... працює? Він телепортував вас сюди?
— Так, — відповів я.
— З якої планети ви прибули? — запитала лікар, беручи мене за руку, аби перевірити пульс.
— Зі Старої Землі, — сказав я. — Я прибув із Землі.
Кілька хвилин я ширяв у блаженстві, де більше не було болю, поки лікарка відійшла на крок від мого ліжка та розмовляла з жінками. Я чув окремі фрази з їхньої розмови.
— ...безумовно у стані психічного розладу, — казав голос лікарки. — Він не міг пройти крізь... У нього галюцинації... Стара Земля... скоріш за все, один із утікачів з ваговоза... під дією наркотиків...
— Ми з радістю залишимо його у себе, — відповідав голос жінки в блакитному. — Доглянемо за ним, доки...