— Священик і один з охоронців лишаються тут, — а це вже був голос лікарки. — Коли ми повертатимемося з Кероа Тамбат на медичному транспорті з пораненими, то зробимо тут зупинку і прихопимо його на борт... завтра чи післязавтра... він не має піти... можливо, військова поліція захоче...
Хитаючись на хвилях блаженної відсутності болю, я припинив боротися з течією і дозволив їй підхопити мене і понести просто в розпростерті обійми морфію.
МЕНІ НАСНИЛАСЯ РОЗМОВА, ЩО МИ З ЕНЕЄЮ МАЛИ її кілька місяців тому. Прохолодної ночі, які бувають у пустелі навіть улітку, ми сиділи на терасі її хатинки, пили чай, горнятко за горнятком, та дивилися, як на небо виходять зорі. Ми говорили про Пакс, і на все, що б я не сказав в осуд, Енея знаходила якесь заперечення. Врешті-решт вона мене роздраконила.
— Послухай, — сказав я, — ти кажеш про Пакс так, ніби він не намагався схопити й убити тебе. Неначе паксівські кораблі не ганялися за нами чи не всім спіральним рукавом Галактики і не збили наш корабель на Ренесанс-Векторі. Якби ми не опинилися поруч із порталом...
— Пакс не ганявся за нами, не збивав нас і не намагався нас убити, — спокійно відказала дівчинка. — Це були лише окремі його елементи. Чоловіки та жінки. Вони виконували накази, які отримували з Ватикану чи будь-звідки.
— Нехай буде так, — сказав я із серцем. — Нехай, якщо й елементів вистачало, щоб нас підстрелити, вбити... — Я замовк на мить. — Що це означає: «З Ватикану чи будь-звідки»? Ти що, гадаєш, що накази може віддавати ще хтось? Крім Ватикану?
Енея стенула плечима. Дуже граційний рух, але здатний вивести людину з рівноваги. Одна з повадок, притаманних підліткам, але не надто приємних для їхніх дорослих співрозмовників.
— То є ще й інші? — не вгавав я. Я хотів отримати відповідь, тому був різкішим, ніж зазвичай.
— Завжди є інші, — тихо відповіла Енея. — Вони правильно вчиняли, коли хотіли схопити мене, Роле. Або вбити мене.
Уві сні, так само, як і в яві, я поставив свій кухоль на кам’яну підлогу тераси й уп’явся очима в дівчину:
— Ти кажеш, що тебе... й мене... треба було спіймати чи убити... наче тварин. Що вони мали на це право?
— Звісно, ні, — сказала Енея, склавши руки на грудях. Горнятко з гарячим чаєм парувало в холодному нічному повітрі. — Я кажу, що Пакс має рацію, з його точки зору, коли вдається до надзвичайних заходів, аби тільки мене зупинити.
Я похитав головою.
— Я не чув, мала, від тебе нічого аж такого крамольного, щоб Паксу варто було висилати за тобою ескадрони зорельотів. Здається, досі твоїм найєретичнішим твердженням було те, що любов є однією з фундаментальних сил усесвіту, так само як гравітація чи електромагнетизм. Але це лише...
— ...маячня? — закінчила за мене Енея.
— Пусті балачки, — виправив я її.
Енея посміхнулася й розкуйовдила своє коротке волосся.
— Роле, друже, небезпека для них полягає не в тому, що я кажу. А в тому, що я роблю. В тому, чого навчаю, роблячи... торкаючись.
Я подивився на неї. Я вже майже викинув з голови нісенітниці про «Навчительку», що наплів її дядечко Мартін у своїх «Піснях». Енея мала стати тією месією, прихід якої напророкував старий поет у своїй довгій та заплутаній поемі двісті років тому... про це ж він казав і мені. Поки що я не бачив нічого, що свідчило б про її месіанство, якщо не брати до уваги, що вона пройшла крізь Сфінкса, одну з Гробниць часу, і того, що Пакс задався нав’язливою ідеєю зловити її або вбити, а заразом і мене, бо я був її охоронцем під час бурхливої подорожі на Стару Землю.
— Не чув, щоб ти вчила чомусь єретичному чи небезпечному, — повторив я майже сердито. — І не бачив, щоб ти робила щось, що погрожувало б Паксу. — Я махнув у бік зоряного небосхилу, пустелі та віддалених будинків Талієсінського Братства з вікнами, що світилися крізь ніч. Зараз, у моєму ультраморфієвому сновидінні, яке, насправді, радше було спогадом, я бачив, як роблю цей жест, наче спостерігав за нами з темряви, що огортала хижу, на терасі якої сиділи ми з Енеєю.
Похитавши головою, Енея відсьорбнула чай.
— Ти не розумієш, Роле, а вони знають. Вони вже кажуть про мене як про вірус. Вони мають рацію... для Церкви я можу стати саме вірусом. Вірусом, таким самим, як старовинний ВІЛ на Старій Землі чи Червона Смерть, що лютувала в загумінкових світах після Падіння... вірусом, що вразить кожну клітину організму й перепрограмує її ДНК... або принаймні інфікує ці клітини настільки, що організм зламається, вийде з ладу... загине.
У своєму сновидінні я шугав високо в небі, наче сокіл, — серед чужих зірок над Старою Землею, над хижою Енеї, з каменю та парусини, — ширяв і бачив нас, дівчину та чоловіка, як ми сиділи на терасі, при гасовій лампі, наче заблукалі душі в загубленому світі. І так воно насправді й було.
НАСТУПНІ ДВА ДНІ МЕНЕ ТО ЗНОВУ НАКРИВАЛО БОЛЕМ, ТО виносило з нього, наче ялик, що відірвався від корабля й носиться океаном, потрапляючи то під дощові шквали, то на сонячні плями. Я пив багато води зі скляних глеків, що приносили мені жінки в блакитному. Я доволікався до туалетної кімнатки й цюркав крізь фільтр, сподіваючись побачити там той камінь, що спричиняв сплески страждань. Каменя не було. Я брів назад, влягався в ліжко, чекаючи на повернення болю. І він повертався. Навіть тоді я усвідомлював, що все це не надто схоже на героїчні пригоди.
Ще до того, як лікарка відбула до місця аварії екранольота, вона дала мені зрозуміти, що і охоронець, і місцевий священик мають переговорні прилади і негайно повідомлять військову базу, якщо я тільки спробую щось утнути. Лікар Моліна підкреслила, що я пожалкую, якщо через мене командуванню бази доведеться вивести з військових навчань якийсь екраноліт та зганяти його за мною. А поки що вона наказала мені пити якомога більше, і якомога більше дзюрити. Якщо камінь не вийде сам, сказала лікарка, вона госпіталізує мене до тюремного ізолятора і роздрібнить камінь за допомогою звукових хвиль. Вона залишила моїй доглядальниці ще чотири ампули з ультраморфієм і відбула не попрощавшись. Охоронець — здоровезний лузієць середнього віку, мабуть, удвічі важчий за мене, з флешетним пістолетом в кобурі та нейрошокером на поясі, зазирнув до кімнати, пильно подивився на мене, вийшов і став на варту біля парадних дверей.
Досить мені називати хазяйку дому «жінкою в блакитному». На початку моїх страждань я саме так її і сприймав, а ще, звичайно, як мою рятівницю, але вже наступного дня я дізнався, що її звуть Дем Ріа. Я дізнався також, що її першим партнером у шлюбі була друга жінка, яку я бачив в будинку, Дем Лоа; що третім партнером їхнього подружжя є значно молодший за них чоловік, Алем Мікаїл Дем Алем; що дівчинка-підліток — це Сес Амбре, донька Алема від першої його шлюбної триєдності; що блідий безволосий хлопчик, на вигляд десь років восьми, стандартних, зветься Бін Ріа Дем Лоа Алем, і це їхня дитина від цього шлюбу — я так і не дізнався, котра ж із жінок була його біологічною матір’ю, — і що він помирає від раку.
— Медичний старійшина нашого селища — він помер минулого місяця, і тепер у нас немає свого лікаря — узимку направляв Біна до нашої місцевої лікарні в Кероа Тамбат, але вони могли тільки зробити йому курс опромінення та хіміотерапії, і нам залишається лише сподіватися на краще, — сказала Дем Ріа, сидячи біля мого ліжка близько полудня. Дем Лоа сиділа поруч із нею на такому ж стільці з прямою спинкою. Я спитав про хлопчика, аби перевести розмову зі своїх проблем на інше. Вишукане вбрання жінок аж світилося глибоким кобальтом навіть зараз, коли сонячне проміння забарвлювало інтер’єр саманового будиночка в густо-червоне, наче заливало кров’ю. Ми розмовляли у проміжках між нападами болю. Спина в мене боліла так, наче хтось оперезав мене здоровенним дрюком, але це був тупий біль, приглушений порівняно з тим пекучим болем, який спричиняв кожний порух каменя. Однак лікарка попередила, що камінь може виходити місяцями, якщо тільки він узагалі достатньо малий, аби вийти самостійно. Часто камені доводиться дробити, сказала вона, або видаляти хірургічним шляхом. Я спробував зосередити свою увагу на дитині, про яку ми наразі говорили.