— Обережно, — проказав один із чоловіків, коли трійця спускалася схилом, прямуючи до ріки. — Вона порозкидала мононитки, і вони мають бути десь тут.
Худорлява жінка кивнула й витягла із плиноплінового рюкзака лазерну зброю. Розсіяним променем вона обшарила простір над рікою. Нитки, які щойно були цілковито невидимими, засвітилися, наче павутиння, вкрите ранковою росою. Вони хрест-навхрест пронизували повітря над рікою, заходили за валуни, зникали в білопінних хвилях ріки й знову витикалися з них.
— Там, куди ми йдемо, їх немає, — сказала жінка, вимикаючи лазер.
Трійця проминула прибережну низинку й піднялася вгору скелястим схилом. Тут оплавлений граніт стікав лавою, коли весь Божегай перетворювався на шлак від ударів з космосу. Втім, в одному місці поверхня скель мала сліди більш свіжої катастрофи. На вершечку одного з валунів, що відступав від ріки метрів на десять, виднівся випалений кратер правильної округлої форми, півметра завглибшки і п’ять метрів у діаметрі. З південно-східного боку, там, де розплавлена скельна порода збігала до ріки, падала, плюхкала у воду, утворилися сходи з чорного каменю. Порода в кратері, темна, гладенька, скидалася на полірований онікс, затиснутий у гранітний тигель.
— Один із чоловіків ступив у заглиблення, тоді розтягнувся долілиць на полірованому камені, припавши до нього вухом. За мить він підвівся й кивнув своїм супутникам.
— Відійдіть, — сказала жінка, торкаючись свого комлоґа.
Усі троє відступили від кратера на п’ять кроків. Пучок чистої енергії пропалив атмосферу, з’єднуючи космос та кратер на валуні. Птахи з голосними криками зірвалися з верхівок сусідніх дерев, за ними вслід сполохано кинулася рятуватися й уся інша живність, що населяла крони. Іонізоване повітря миттєво перегрілося, збрижилося від ударних хвиль. Листя та гілля в радіусі п’ятдесят метрів спалахнули вогнем. Світловий конус точно співпав із кратером, заповнив його від краю до краю, перетворюючи гладенький камінь на палаюче озеро.
Двоє чоловіків і жінка навіть не ворухнулися. Їхні комбінезони тліли від жару, який буває хіба що в печі домни, але спеціальна тканина не горіла. Не горіли і їхні тіла.
— Пора, — вимовила жінка, перекриваючи своїм голосом гудіння енергетичного пучка та ревіння пожежі. Стовп золотого світла зник. На його місце з ураганною силою ринуло гаряче повітря, заповнюючи вакуум. Кратер кипів, беручись бульбашками лави.
Один із чоловіків опустився на коліно і, здавалося, до чогось прислуховувався. Відтак він кивнув іншим і здійснив фазовий перехід. Щойно це була людина з плоті й крові, що мала кістки, шкіру, волосся, а наступної миті вона перетворилася на блискучу сріблясту статую, в якій людськими за-лишалися тільки абриси. Мінлива срібляста поверхня його тіла в найменших подробицях віддзеркалювала блакитне небо, палаючий ліс та вогняне озеро на верхівці валуна. Він устромив руку в розплавлений метал, схилився нижче, занурив руку глибше... Коли він випростався, здалося, що срібний метал його руки сплавився з іншою сріблястою металевою статуєю. Із статуєю жінки. Блискуча чоловіча фігура витягла жіночу, таку ж блискучу, наче хромовану, з кратера, що перетворився на казанок із шиплячою, бризкотливою лавою, тоді віднесла метрів на п’ятдесят убік, туди, де трава не горіла, а каміння не розм’якло і могло витримати їхню вагу. Другий чоловік та жінка йшли вслід.
Чоловік змінив свою хромовано-срібну подобу на людську, а за секунду так само зробила й жіноча фігура, яку він витяг із лави. Жінка, яка постала з живої ртуті, була близнючкою жінки з коротким волоссям, що прилетіла на спусковому апараті.
— Де це сученя? — запитала звільнена жінка. Це була Радамант Немез — так її звали колись.
— Утекла, — відказав той чоловік, що вивільнив її, схожий на неї, як брат-близнюк чи її клон чоловічої статі. Другий чоловік теж нічим не відрізнявся від решти компанії. — Вони пройшли крізь останній портал.
Обличчям Радамант Немез пробігла гримаса. Вона згинала й розгинала пальці та поводила плечима, наче бажаючи позбутися кольок у кінцівках.
— Принаймні я вбила того клятого андроїда, — сказала вона.
— Ні, — заперечила її близнючка. — Вони забралися звідси на спусковому катері з «Рафаїла». Андроїд утратив п’ятірню, але автохірург урятував йому життя.
Немез кивнула та подивилася назад, на скелястий берег, яким ще стікала лава. Полум’я висвітлювало павутиння з монониток, розкинуте над рікою. За їхніми спинами палав ліс.
— Там, усередині... було не дуже... приємно. Мене прицвяхувало ланцетним променем із корабля так, що я не могла й поворухнутися, а скеля навколо не давала змоги здійснити фазовий перехід. Уся енергія йшла на те, щоби втриматися хоча б у цій фазі. Довго я пролежала захованою?
— Чотири стандартні роки, — сказав другий чоловік, котрий до цього мовчав.
Радамант Немез вигнула тонку брову, радше запитально, ніж здивовано.
— Але ж Корд знав, де я...
— Корд знав, де ти, — підтвердила інша жінка. Навіть її голос і вираз обличчя були такі ж точно, як у звільненої жінки. — А ще Корд знав, що ти схибила.
Немез скупо посміхнулася.
— Тобто ці чотири роки були покаранням.
— Нагадуванням, — сказав чоловік, який витяг її зі скелі.
Радамант Немез зробила крок, тоді ще один, наче перевіряючи, як тримає рівновагу, а тоді запитала позбавленим будь-яких емоцій голосом:
— А чому ви прийшли по мене тепер?
Відповіла їй жінка:
— Дівчинка. Вона повертається. Ми мусимо довершити твоє завдання.
Немез кивнула.
Чоловік, що звільнив її, поклав руку їй на плече.
— І май на увазі, — сказав він, — що чотири роки серед вогню та каменю — дрібниця порівняно з тим, що на тебе чекає, якщо ти схибиш знову.
Немез подивилася на нього довгим поглядом, але нічого не відповіла. Відтак, розвернувшися геть від полум’я та киплячої лави точним, майже балетним рухом, вони синхронно закрокували у напрямку спускового апарата.
НА ПУСТЕЛЬНІЙ ПЛАНЕТІ МАДРЕ ДЕ ДІОС, НА ГОРИСТОМУ плато, яке звалося Льяно Естакадо завдяки колонам атмосферних генераторів, що через кожні десять кілометрів уздовж і впоперек перетинали пустелю, утворюючи правильну геометричну сітку, отець Федеріко де Сойя готувався до ранкової меси.
Крихітне містечко Нуево-Атлан, загублене серед пустелі, ніколи не налічувало більше трьох сотень мешканців. Здебільшого це були шахтарі з бокситових копалень, що належали Паксу, приречені померти раніше, ніж відбудуть свій контракт, а ще купка колишніх Прихильників Марії, котрі навернулися у Вселенське католицтво, — ці животіли, випасаючи корґорів на отруйних пустищах. Отець де Сойя достеменно знав, скільки вірян відвідають його ранкову месу: четверо. Стара пан-Санчес, віддавня удовиця, яка, подейкували, убила свого чоловіка під час пилової бурі шістдесят два роки тому; близнюки Перел — вони чомусь надавали перевагу саме цій ветхій занепалій церкві, а не каплиці в резервації шахтарів, чистенькій, з кондиційованим повітрям; а ще загадковий старий з обличчям, вкритим радіаційними шрамами — цей завжди опускався на коліна за останньою лавою і ніколи не підходив до причастя.