Архангели тримали між собою зв’язок по променевому каналу. «Рафаїл» і «Гавриїл» підтвердили, що отримали наказ, і наблизилися до безмовного астероїда на тисячу кілометрів. Шлюзи на кораблях розкрилися, випустивши дванадцять постатей, по шість із кожного корабля. Промені помаранчевого карлика відбивалися від броні скафандрів, коли швейцарські гвардійці, морські піхотинці та десантники летіли на своїх реактивних ранцях у напрямку астероїда. Вони не зустріли жодного опору. Знайшовши два задраєні повітряні шлюзи, командос, точно синхронізувавши свої дії, висадили люки й групами по троє промкнулися всередину.
— ОТЧЕ, БЛАГОСЛОВІТЬ МЕНЕ, БО Я ЗГРІШИВ. ДВА стандартні місяці минуло, відколи я сповідувався востаннє.
— Продовжуй.
— Отче, сьогоднішня операція... вона турбує мене, отче.
— Як саме?
— Мені здається, що ми вчинили... неправильно.
Отець-капітан де Сойя не відповідав. Він бачив дії сержанта Ґреґоріуса, спостерігаючи за бойовими діями по віртуальних тактичних каналах. Де Сойя опитав свій екіпаж після виконання завдання. Тепер він розумів, що йому доведеться вислухати цю оповідь ще раз, цього разу в темряві сповідальні.
— Продовжуйте, сержанте, — промовив він неголосно.
— Еге ж, сер, — сказав сержант по той бік ґратчастої стінки. — Тобто, я хотів сказати — еге ж, отче.
Отець-капітан де Сойя почув, як велетень набрав повні груди повітря.
— Ми дісталися тієї брили без жодних перешкод, — розпочав сержант Ґреґоріус. — Тобто, я і п’ятеро молодих. Променем ми перемовлялися з групою сержанта Клюґе, з «Гавриїла». А також, звісно, з командувачами Барнес-Авне та Учікавою.
У своєму відділенні сповідальної кабінки де Сойя слухав сержанта мовчки. Це була кабінка-складень, і, коли «Рафаїл» переміщався з системи до системи чи вів бойові дії, як це зазвичай і було, вона зберігалася розібраною. Але наразі вона пахла деревом, потом, оксамитом та гріхом, як усі справжні сповідальні кабінки. Отець-капітан викроїв півгодини, поки корабель закінчував свій рух до заданої точки, звідки вони мали зробити стрибок до шостої планетної системи з Вигнанцями, до Мамони, і запропонував бажаючим із команди сповідатися. Але зголосився на сповідь лише сержант Ґреґоріус.
— Отже, коли ми приземлилися, сер... отче, я відіслав хлопців до південного шлюзу, як ми відпрацьовували на тренажерах... Ми без зайвих зусиль висадили люки, отче, й активували наші власні поля, щоб битися в тунелі.
Де Сойя кивнув. Бойові скафандри швейцарських гвардійців завжди були найвищим досягненням людського генія на весь усесвіт, дозволяючи виживати, рухатися та битися у повітрі, у воді та відкритому космосі, забезпечуючи захист від полум’я, ланцетного удару та вибухів потужністю до кілотонни, але нові скафандри командос ще й підтримували власне стримувальне поле четвертого класу, додатково до стримувальних полів корабля.
— Тут ми зіткнулися з Вигнанцями, отче, і вступили з ними в бій у темряві, у лабіринті коридорів. Серед них були мутанти, сер, ті, що адаптувалися до космосу... янголи, тільки зі складеними крилами. Але більшість... то були звичайні прихильники низьких гравітацій, сер... у звичайнісіньких комбінезонах... жодної броні, вартої уваги, отче. Вони спробували застосувати до нас ланцетники, гвинтівки та лазери, але вони були в елементарних окулярах нічного бачення, здатних посилювати тьмяне мерехтіння скель, сер, і ми першими побачили їх крізь наші фільтри. Першими побачили й першими застрелили. — Сержант Ґреґоріус знову втягнув у себе повітря. — На те, щоб пробитися крізь тунелі в скелях, у нас пішло хіба кілька хвилин, отче. Усі Вигнанці, що намагалися нас зупинити, так і зависли в тих тунелях, сер...
Отець-капітан де Сойя чекав.
— А всередині, отче... там... — Ґреґоріус прокашлявся. — Дві наші групи висадили внутрішні двері водночас, сер... з північного та південного полюсів. Транслятори ми залишили біля входу в тунелі, і променевий канал працював, тому ми весь час були на зв’язку з загоном Клюґе, і з кораблями теж, та ви в курсі, отче. На внутрішніх дверях стояли системи автоматичного усунення пошкоджень, як ми і припускали... але їх ми теж підірвали, а за мить і діафрагми аварійного виходу. Всередині астероїд був пустотілий, отче... ми, звісно, були готові до цього... але я раніше ніколи не був усередині пологового астероїда, отче... бачив багато військових астероїдів, але жодного разу не бачив скелі з дитинчатами в лоні...
Де Сойя чекав.
— Ця скеля десь кілометр завширшки... але всередині там, наче павутинням, все обвито їхніми невеличкими бамбуковими башточками, отче. Там нема круглого, гладенького простору, там усе таке ж, як і ззовні, ну от як...
— ...картоплина, — підказав отець-капітан де Сойя.
— Так, сер. І всередині теж усе в ямах і западинках, отче. Усюди печерки та гроти... гадаю, барлоги для вагітних Вигнанців.
Де Сойя кивнув у напівтемряві й кинув погляд на хронометр, бо вже почав хвилюватися, чи встигне зазвичай небагатослівний сержант перейти у своїй розповіді до власне гріхів раніше, ніж сповідальню треба буде складати для переходу корабля до стану с-плюс.
— Для Вигнанців це, мабуть, було наче кінець світу, отче... розгерметизація... повітря з ревом витікає крізь повітряні шлюзи, наче вода крізь злив у ванній, літає сміття й різне шмаття... Циклон виносить Вигнанців із астероїда, наче вітер сухе листя... Через навушники на скафандрах, сер, ми чули, що діється навколо. Шум стояв неймовірний — вітер реве, Вигнанці репетують, їхні ланцетники та наші ланцетники тріщать, наче купа грозових розрядників, вибухають плазмові гранати, кожний звук відбивається від стін та вертає до нас знову, а луна в цій величезній печері не вщухає довго... гучно там було, отче.
— Так, — сказав отець-капітан де Сойя в темряві.
Сержант Ґреґоріус перевів дух.
— Хай там як, отче, у нас був наказ: доправити на ескадру по два екземпляри всього: дорослих чоловіків, мутантів та немутантів; дорослих жінок, вагітних і невагітних; парочку дитинчат Вигнанців, підлітків і немовлят... обох статей. Тож і моя група, і група Клюґе взялися їх приголомшувати та пакувати до мішків. У печерах була сила тяжіння, достатня, щоб мішки ці залишилися лежати, де ми їх поклали.
На якусь мить зависла тиша. Отець-капітан де Сойя саме збирався порушити мовчання і підвести сповідь до завершення, коли сержант Ґреґоріус прошепотів крізь мережану перебірку:
— Перепрошую, отче, я знаю, вам усе це відомо. Просто я... це важко... тут було найгірше, отче. Більшість Вигнанців, які не були мутантами... не адаптувалися до космосу... були вже мертві чи вмирали. Від декомпресії чи ланцетних променів, чи від гранат. У нас були й смертепромені також. Ані я, ані Клюґе не казали нічого своїм хлопцям... але ніхто з нас їх не застосовував. А Вигнанці-мутанти почали перетворюватися на янголів. Їхні тіла стали блискучими, бо вони активували свої силові поля. Звісно, там вони не могли повністю розкрити свої крила... та й сенсу не було... там не зловити сонячного світла, і одна десята нормальної гравітації завелика для крил сила тяжіння, навіть якщо б там був сонячний вітер... але вони все одно перетворилися на янголів. Дехто з них намагався використати свої крила як зброю проти нас.
Сержант Ґреґоріус видав різкий звук, який пролунав пародією на сміх.
— Ми мали поля четвертого класу, отче, а вони намагалися бити нас цими своїми крилами-павутинками... Звісно, ми їх усіх спалили, відіслали по три бійці з кожного загону зі зразками в мішках, а ми з Клюґе та ще по два бійці від кожного загону пішли зачищати печерки, згідно з наказом...
Де Сойя чекав. До того часу, коли він змушений буде закінчити сповідь, залишалося менше хвилини.