— Адекватною? — обурився я. — Він мене розлютив!
Енея зробила ще ковток. Над горнятком підіймалася пара, яка за мить торкнулася її вій. — Але ти не відповів на його питання про парі Паскаля.
— Я відповів так, як мусив, — відказав я дещо роздратовано. — Малий Бін Ріа Дем Лоа Алем помирає від раку. Церква використовує свою хрестоформу як важіль. Це аморально... огидно. Мене від цього нудить.
Енея подивилася на мене поверх паруючого кухля:
— Але якщо би Церква не була корумпована, Роле... Якби вона пропонувала хрестоформу, не вимагаючи нічого натомість, тоді ти би погодився її прийняти?
— Ні, — відповів я негайно і сам здивувався своїй категоричності.
Дівчинка посміхнулася:
— Тобто справжньою причиною твого протесту є не корумпованість Церкви. Ти відкидаєш воскресіння як таке.
Я хотів заперечити, завагався, наморщив лоба і висловився по-іншому:
— Таке воскресіння я відкидаю. Так.
Усе ще посміхаючись, Енея запитала:
— А є ще й інше?
— Церква раніше стверджувала, що є, — відповів я. — Майже три тисячі років вона пропонувала воскресіння душі, а не тіла.
— То в це — інше — воскресіння ти віриш?
— Ні — відповів я, знову не задумуючись ані на мить. — Парі Паскаля ніколи мене не приваблювало. Воно видається мені обмеженим. З логічної точки зору.
— Може, це тому, що воно виходить лише з двох можливостей, — сказала Енея. Десь у темряві, далеко в пустелі, ухнула сова, різко й коротко. — Воскресіння душі або вічна смерть і прокляття, — продовжила вона.
— Вічна смерть і вічне прокляття — це різні речі, — зауважив я.
— Так, але, можливо, такій людині, як Блез Паскаль, вони здавалися тотожними. Якщо його жахало «вічне мовчання цих нескінченних просторів».
— Агорафобія душі, — сказав я.
Енея розсміялася. Сміх її був таким щирим, таким безпосереднім, що я не міг у нього не закохатися. В неї.
— Релігія, схоже, завжди пропонує нам цей хибний дуалізм, — промовила вона, ставлячи горнятко на кам’яну підлогу. — Мовчання нескінченних просторів або затишний комфорт внутрішньої впевненості.
Я зневажливо пирхнув.
— Церква Пакса пропонує більш прагматичну беззаперечність.
Енея кивнула.
— Може, сьогодні це єдиний вихід для неї. Можливо, запаси духовної віри людства вичерпані.
— Ці запаси мали вичерпатися вже давно, — відказав я вперто. — Марновірство зібрало з людського роду жахливе мито. Війни... погроми... ворожість до логіки, науки, медицини... не кажучи вже про такі випадки, коли влада опиняється в руках таких людей, як ті, що керують наразі Паксом.
— В такому разі будь-яка релігія — це лише марновірство, Роле? І будь-яка віра — облуда?
Я скоса глянув на неї. Слабке світло з глибини її хатинки та сріблясте сяйво зірок вирізьблювали з темряви її довгі вилиці та ніжний абрис підборіддя.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я, очікуючи на пастку.
— Якщо ти повіриш в мене, чи буде це облудою?
— Повірю в тебе... як це? — запитав я, відчуваючи, що в моєму голосі бринить підозрілість, ба навіть упертість. — Як у друга? Чи як у месію?
— А яка різниця? — запитала Енея своєю чергою, знову посміхаючись, але цього разу в її посмішці відчувався виклик.
— Віра в друга — це дружба, — відказав я. — Відданість. — Я затнувся, але продовжив: — Любов.
— А віра в месію? — запитала Енея. В її очах відбивалося світло.
Я різко, заперечно змахнув рукою.
— Це релігія.
— Але якщо твій друг водночас є месією? — сказала вона, уже не ховаючи посмішки.
— Ти хочеш сказати: «Але якщо твій друг вважає себе месією?» — сказав я, знизуючи плечима. — В такому разі, гадаю, варто продовжувати ставитися до такої людини по-дружньому і намагатися врятувати її від дурки.
Посмішка Енеї згасла, але я відчував, що не мій дошкульний коментар був тому причиною. Вона дивилася кудись углиб себе.
— Якби ж тільки все було так просто, мій дорогий друже, — промовила вона.
Зворушений, я відчув, як мене накрило хвилею тривоги за неї, реальної, аж до нудоти. Я знову сказав:
— Ти збиралася розповісти мені, чому саме ти обрана месією, мала. Що робить тебе отією ланкою, що поєднує обидва світи.
Дівчинка — а раптом я усвідомив, що бачу вже молоду жінку — сумно відповіла:
— Мене обрано просто тому, що я є першою спільною дитиною Корду та людства.
Вона вже й раніше це казала. Я запитав:
— То от які світи ти поєднуєш? Корд і нас?
— Так, і ці два світи теж, — відповіла Енея. — Але не тільки їх. Месії саме це й роблять, Роле. Стають містками між різними світами. Різними ерами. Забезпечують поєднання двох несумісних концепцій.
— То тебе робить месією те, що ти належиш до обох цих світів?
Енея швидко, майже нетерпляче помотала головою. Очі її зблиснули чи не сердито.
— Ні, — відрізала вона. — Месія я через те, що можу робити.
Ця запальність змусила мене закліпати очима.
— А що ти можеш робити, мала?
Енея тихенько торкнулася мене рукою.
— Пам’ятаєш, як я сказала, що Церква та Пакс мають рацію, коли бояться мене? І що я є вірусом?
— Авжеж.
Вона стиснула мій зап’ясток.
— Я можу передавати цей вірус, Роле. Можу заражати інших. У геометричній прогресії. Поширювати кількість носіїв, наче це епідемія.
— Носіїв чого? — хотів зрозуміти я. — Месіанства?
Вона заперечливо похитала головою. Обличчя у неї було таке нещасне, що мені захотілося її втішити, обійняти. Вона й надалі стискувала мою руку.
— Ні, — сказала вона. — Здатності зробити наступний крок, щоби стати тими, ким ми є насправді. Ким ми можемо бути.
Я зітхнув.
— Раніше ти казала про навчання фізиці любові, — нагадав я. — Про усвідомлення того, що любов є однією з фундаментальних сил усесвіту. В цьому полягає вірус?
Усе ще не відпускаючи моєї руки, вона подивилася на мене довгим поглядом.
— Це те, що породжує вірус, — сказала вона тихо. — Я вчу, як використовувати цю енергію.
— Як? — пошепки запитав я.
Енея повільно заплющила й розплющила очі, наче це вона спала й ось-ось мала прокинутися.
— Скажімо, існує чотири кроки, — проказала вона. — Чотири етапи. Чотири щаблі. — Я чекав. Вона обхопила мій зап’ясток кільцем тонких, довгих пальців. — Перший крок: вивчити мову мертвих, — сказала вона.
— Що це...
— Тс-с-с! — Енея приклала палець вільної руки до губ, щоб показати мені, що слід помовчати. — Другий: вивчити мову живих.
Я кивнув, не розуміючи жодної із цих фраз.
— Крок третій: навчитися чути музику сфер, — прошепотіла вона.
Коли я був завзятим читачем у Талієсін-Весті, мені потрапляла на очі ця стародавня фраза: це було якось пов’язане з астрологією, із донауковою добою на Старій Землі, із крихітними дерев’яними моделями Сонячної системи, виготовленими Кеплером, переконаним, що світ побудовано за законами прекрасного, а також із янголами, що нібито рухають зорі та планетні сфери... тобто з турусами на колесах. Я не розумів, чому Енея згадує цю маячню і яким боком це може стосуватися нашого часу, коли людство пересувається з надсвітловою швидкістю спіральним рукавом Галактики.
— Четвертий крок полягає в тому, — сказала вона, знову дивлячись кудись усередину себе, — щоби навчитися робити перший крок.
— Перший крок, — повторив я, цілковито заплутавшись. — Тобто це той перший крок, який ти називала — вивчити мову мертвих?
Енея похитала головою, помалу повертаючись до реальності й до мене. Здавалося, щойно вона побувала дуже далеко.
— Ні, — відказала вона. — Я маю на увазі, робити перший крок.
Набравши повні груди повітря, я рішуче сказав:
— Добре, мала. Я готовий. Вчи мене.
Енея знову посміхнулася.