— У цьому ж і полягає іронія, Роле, коханий. Якщо я зголошуся на те, що маю робити, про мене завжди казатимуть як про Навчительку. Але найсмішніше в тому, що я не повинна вчити. Я тільки маю поширити вірус, аби ці кроки стали доступними кожному, хто захоче їх опанувати.
Я подивився на її тонкі пальці, що стискали мій зап’ясток.
— То ти вже передала мені цей... вірус? — спитав я її. Я не відчував нічого такого, тільки електричне поколювання, як і зазвичай від її доторку.
Енея розсміялася.
— Ні, Роле. Ти не готовий. І вірус поширюється через причастя, не просто через дотик. І я ще не вирішила, як буду це робити... якщо мені доведеться це робити.
— Щоби поділитися зі мною? — запитав я, збентежений словом «причастя».
— Поділитися з кожним, — сказала вона пошепки, раптом посерйознішавши. — З кожним, хто готовий вчитися. — Вона знову подивилася мені просто в очі. Десь у пустелі дзявкав койот. — Ці... щаблі, етапи... вони несумісні з хрестоформою, Роле.
— Тобто відроджувані не можуть вчитися? — перепитав я. Це означало, що переважна більшість людства залишається поза грою.
Вона похитала головою.
— Вчитися вони можуть. Вони просто втратять можливість воскресати. Втратять хрестоформу.
Я голосно видихнув. Я не розумів майже нічого з того, що вона казала, бо мені здавалося, що ми переливаємо з пустого в порожнє. «Чи всі майбутні месії розводять теревені?» — голосом моєї бабусі запитало себе подумки моє в’їдливе «я». Вголос же я сказав:
— Видалити хрестоформу, не вбивши того, хто її носить, неможливо. Він помре справжньою смертю. — Я часто замислювався, чи не через це я відмовляюся прийняти хрест? А може, через юнацьку віру у власне безсмертя.
Енея не відповіла прямо. Натомість вона запитала:
— Тобі подобаються люди зі Спектральної Спіралі Амоа, адже так?
Я кліпав очима, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде. Мені наснилося це питання, ці люди, цей біль? А зараз я сплю чи ні? Чи згадую розмову, що відбувалася насправді? Але ж Енея не знала нічого про Дем Ріа, Дем Лоа й інших... Ніч і хатина з каменю й парусини взялися брижами, розпадаючись, розсіюючись... наче несправжні... наче... сон?
— Вони мені подобаються, — сказав я, відчуваючи, як дівчинка прибирає свої пальці з мого зап’ястка. Але хіба мій зап’ясток не прикутий до бильця ліжка?
Енея нахилила голову й відсьорбнула свій чай, що давно захолов.
— Для людей Спектральної Спіралі є надія. І для тисяч інших цивілізацій, які занепали або змушені були залишити свої планети після Падіння. Гегемонія насаджувала гомогенність, Роле. Пакс пішов ще далі. Геном людини... людська душа... не сприймає гомогенності, Роле. Люди завжди готові йти на ризик заради змін, заради різноманітності.
— Енеє, — вимовив я, намагаючись доторкнутися до неї... — Я не... ми не можемо... — Я відчув, що падаю з висоти, і все навколо почало стрімко розмиватися, наче картонка під дощем. Я більше не бачив Енеї.
— ПРОКИНЬТЕСЯ, РОЛЕ. ВОНИ ЙДУТЬ ПО ВАС. ПАКС іде.
Я намагався прокинутися, навпомацки видряпуючись із забуття, наче неповороткий бульдозер, що преться вгору крутим схилом, а втома та знеболювальне висіли на мені важким тягарем і тягли мене назад. Я не розумів, навіщо Енея будить мене. Ми так добре розмовляли уві сні.
— Прокиньтеся, Роле Ендіміон. — Прок-к-киньтесь-а, Ро-у-ле Ен-дімьо-н-н. — Це була не Енея. Навіть ще не прокинувшись до кінця і не зібравши мізки докупи, я впізнав м’який голос та жорсткий акцент Дем Ріа.
Я підхопився на ліжку. Ця жінка мене роздягала! Я збагнув, що на мені вже нема піжами і вона намагається натягти на мене майку — чисту, свіжу, ароматну, але це — сто відсотків — була моя майка. Труси були вже на мені. Мої саржеві штани, сорочка, куртка лежали поруч. Як вона примудрилася це зробити з кайданками на...
Я втупився на свій зап’ясток. Кайданки, роззявивши рота, валялися на ковдрі. Я відчував поколювання в руці — це відновлювався кровообіг. Облизавши губи, я спробував говорити чітко:
— Пакс? Іде?
Дем Ріа накинула на мене сорочку, наче я був її дитиною, Біном... чи ще меншим. Я відвів її руки і спробував застебнути ґудзики, але пальці чомусь не хотіли слухатися. У Талієсін-Весті на Старій Землі народ надавав перевагу ґудзикам, а не липучкам, і мені здавалося, що я призвичаївся до них, але тепер, мабуть, знову втратив навички.
— ...і ми почули по радіо, що в Бомбасіно сів спусковий апарат. Четверо в невідомій уніформі — два чоловіки, дві жінки. Вони розпитували Коменданта про вас. Вони тільки-но злетіли — цей спусковий апарат і три екранольоти. Тут вони будуть за чотири хвилини. Можливо, скоріше.
— Радіо? — тупо перепитав я. — Мені здавалося, ви казали, що радіо не працює. Хіба не через це священикові довелося їхати на базу по лікаря?
— Радіо отця Кліфтона не працює, — прошепотіла Дем Ріа, смикаючи мене за руку, змушуючи звестися на ноги. Вона міцно тримала мене, поки я просовував ноги в штанини. — У нас є радіо... променеві передавачі... супутникові ретранслятори... але Пакс про це нічого не знає. У нас є свої люди на базі. Один із них нас попередив... покваптеся, Роле Ендіміон. Кораблі будуть тут за хвилину.
Тут я прокинувся по-справжньому, просто захлинаючись від люті та безнадійності. Чому ці вилупки не можуть дати мені спокій? Чотири людини у невідомій уніформі. Ясно, це Пакс. Очевидно, коли отець-капітан де Сойя дав нам утекти на Божегаї понад чотири роки тому, ці покидьки не припинили свою гонитву за Енеєю, А. Беттіком і мною.
Я подивився на годинник на екрані комлоґа. Кораблі сядуть тут за хвилину чи раніше. Немає наразі такого місця, де би паксівські вояки мене не відшукали.
— Відпустіть мене, — сказав я, вириваючись із рук невисокої жінки у блакитній одежині. Вікно було відчинене, надвечірній бриз напинав фіранки. Мені здалося, що я вже чую ультразвукове гудіння екранольотів. — Мені треба залишити ваш дім.... — Я уявляв, як паксівські вояки спалюють будинок, разом з Сес Амбре та малим Біном.
Дем Ріа відтягла мене від вікна. До кімнати зайшов молодий Алем Мікаїл Дем Алем разом із Дем Лоа. Вони тягли безтямне тіло того лузійця, паксівського солдата, котрий мене пильнував. Сес Амбре, блискаючи темними очима, підіймала воякові ноги, а Бін намагався щосили стягти з того важкі солдатські берці. Лузієць із відвислою щелепою міцно спав, і слина котилася на високий комір його польової уніформи.
Я подивився на Дем Ріа.
— Дем Лоа пригостила його чаєм п’ятнадцять хвилин тому, — пояснила та неголосно. Вона граційно змахнула рукою, і широкий рукав її блакитної одежини заколихався, наче хвиля. — Боюся, ми витратили усі залишки вашого ультраморфію, Роле Ендіміон.
— Мені треба йти, — знову сказав я. Біль у попереку був стерпний, а от ноги тремтіли.
— Ні, — сказала Дем Ріа. — Вони схоплять вас за лічені хвилини. — Вона показала в бік вікна. Знадвору вже ясно долинав інфразвуковий гул спускового катера, що йшов на електромагнітному рушії, чувся й глухий уривчастий стукіт допоміжного двигуна. Ця штука, мабуть, висіла просто над селищем, вишукуючи зручне місце для приземлення. Наступної миті шибки завібрували від потрійного звукового удару і два чорних екранольоти зробили крутий віраж над дахами сусідніх будинків.
Алем Мікаїл тим часом уже роздягнув лузійця, залишивши на тому лише термобілизну, і поклав його на ліжко. Тепер він хутко застібнув на грубезному правому зап’ястку чолов’яги браслет кайданків, а другий браслет просунув крізь бильця йому в головах. Дем Лоа та Сес Амбре підхопили з підлоги величезну купу одягу, чоботи, броньовані обладунки та запхнули їх до мішка для брудної білизни. Малий Бін Ріа Дем Лоа Алем закинув до мішка й шолом охоронця. Тепер у хлопчика в руках опинився важкий флешетний пістолет. Я здригнувся, побачивши це: дитина і зброя — такого поєднання я звик уникати ще відтоді, коли сам був малим і тільки вчився поводитися зі зброєю під час кочувань гіперіонівськими болотами в торохкотливому каравані. Алем посміхнувся й узяв пістолет від хлопчика, ласкаво поплескавши того по спині. З того, як Бін тримав зброю, старанно прибравши пальці від спускового гачка, відвернувши дуло від себе й від батька, з того, як він віддав пістолет, було видно, що зброя потрапляє до його рук не вперше.