Бін посміхнувся мені, підхопив важезний лантух із одягом вартового й вибіг з кімнати. Гуркотня за вікнами досягла піку, і я виглянув крізь вікно.
Чорний екраноліт підняв у повітря хмару пилу, сівши за тридцять метрів від нашого будинку, посеред вулиці, що спускалася до каналу. Більший спусковий апарат знизився і зник із очей трохи південніше, найімовірніше, він обрав для посадки вкриту травою галявину біля колодязя, ту, де мене заскочив напад ниркової кольки.
Я саме закінчив встромляти ноги в берці та приладжувати на себе куртку, коли Алем простягнув мені флешетний пістолет.
— Ні, — відказав я, — йти на паксівських військових лише з цим, це самовбивство. Їхня броня... — Насправді, тієї миті я не думав про їхню броню, а лише про вогонь у відповідь, що на змиг ока зрівняє їхню домівку із землею. Я думав про того малого, котрий потяг кудись ховати лантух із обладунками вартового.
— Бін, — сказав я. — Якщо вони його схоплять...
— Ми розуміємо, розуміємо, — промовила Дем Ріа, відтягуючи мене від ліжка й спрямовуючи кудись до вузького коридору. Я ще не бачив цієї частини будинку. Останні сорок годин з гаком мій всесвіт складався зі спальні та клозету поруч зі спальнею. — Ходімо, ходімо, — приказувала вона.
Я знову вперся, простягаючи пістолет Алему.
— Просто дайте мені піти, — сказав я, відчуваючи, як гупає моє серце. Я показав на лузійця, котрий хропів у ліжку. — Вони й на секунду не повірять, що це я. Вони зв’яжуться з лікарем променевим каналом — якщо тільки вона не на борту одного з цих екранольотів — і вона мене ідентифікує. Скажіть їм... — я подивився на милі моєму серцю обличчя людей у блакитному, — що я напав на вартового, а вас тримав на мушці... — Тут я зупинився, збагнувши, що вартовий спростує цю версію, як тільки прокинеться. Співучасть цієї родини у моїй втечі вилізе, як шило з мішка. Я знову подивився на флешетний пістолет, наполовину готовий його застосувати. Одна черга сталевих голок, і сплячий вояк ніколи не прокинеться й не звинуватить ні в чому цих достойних людей.
Але я був на це нездатний. Я міг застрелити паксівського військового в чесній сутичці, і той адреналін, що вирував у мене в крові, бо я був такий розлючений, що забув і про слабкість, і про страх, підказував мені, що можливість сутички була би найкращим виходом зі скрутного становища, але застрелити сплячого чоловіка я просто не міг.
Але тут не йшлося про чесну сутичку. Солдати Пакса в бойовій броні, а тим паче та таємнича четвірка у спусковому катері — може, це швейцарські гвардійці? — будуть невразливі до флешів; узагалі до будь-чого, крім штурмової зброї Пакса. А швейцарських гвардійців не зупинити навіть нею. Мені кінець. І цим добрим людям, які проявили до мене стільки співчуття, теж кінець.
Червоні двері розчахнулися, і до передпокою прослизнув Бін. Його туніка була підтикана, і я помітив, що босі ноги хлопчика геть запорошені. Я подивився на нього, думаючи про те, що він так і не отримає хрестоформи й помре від раку. Дорослі члени його родини, найімовірніше, наступні десять стандартних років просидять у паксівській в’язниці.
— Мені дуже шкода, — ось і все, що я міг сказати.
Я чув гамір, що знявся на вулиці, коли вояки взялися прокладати собі шлях крізь вечірні юрми перехожих.
— Роле Ендіміон, — сказала Дем Лоа своїм ніжним голосом, протягуючи мені рюкзак, який вони дістали з мого каяка, — будь ласка, заткніть рота і ходімо за нами. Негайно.
ПІД ПІДЛОГОЮ ПЕРЕДПОКОЮ ВИЯВИВСЯ ВХІД до тунелю. Я завжди гадав, що приховані проходи бувають тільки в голострічках, але охоче пішов услід за Дем Ріа до такого дива. Мабуть, ми становили незвичну процесію — Дем Ріа та Дем Лоа спускалися першими, услід за ними йшов я, стискаючи в руці флешетний пістолет і горблячись під вагою заплічника, за мною — малий Він і його сестра, Сес Амбре. Останнім, ретельно задраївши люк до шахти, до нашої процесії приєднався Алем Мікаїл Дем Алем. У будинку нікого не залишилося. Він стояв порожній, якщо не брати до уваги лузійця-вартового, котрий хропів у ліжку.
Східці були крутішими, ніж до звичайного підвалу. Стіни навколо спочатку здалися мені складеними із саману, як і стіни будинку, але, придивившись, я зрозумів, що прохід пробито в якомусь м’якому камені, можливо, у піщанику. Двадцять сім сходинок привели нас до найнижчої точки вертикального колодязя, і Дем Ріа повела нашу процесію вузьким коридором, що ледь-ледь освітлювався хімічними світловими сферами. Я не міг зрозуміти, звідки в цьому скромному будиночку, що належав пересічним громадянам, узявся підземний хід.
Наче прочитавши мої думки, Дем Лоа повернула до мене свій блакитний тюрбан і прошепотіла:
— Спектральна Спіраль Амоа вимагає, щоби ми могли потаємно діставатися з помешкання до помешкання. А надто під час Подвійної Темряви.
— Подвійної Темряви? — перепитав я пошепки, нахиляючи голову, щоби не зіткнутися з однією зі сфер.
Ми вже пройшли метрів двадцять чи двадцять п’ять, віддаляючись від каналу, наскільки я міг зорієнтуватися, а тунель вів ще далі, забираючи вправо, гублячись у темряві.
— Подвійне затемнення сонця двома супутниками цієї планети, — також пошепки пояснила Дем Лоа. Воно триватиме точно дев’ятнадцять хвилин. Головним чином через це ми й обрали цю планету.
— Зрозуміло, — сказав я. Я нічого не зрозумів, але наразі це навряд чи було важливо. — Паксівські військові мають сенсори, щоби виявляти такі павучі нірки. Вони мають георадар, який бачить крізь скелі. Вони мають...
— Звісно, звісно, — сказав Алем у мене за спиною, — але мер та інші затримають їх на кілька хвилин.
— Мер? — перепитав я, наче дурень. Я відчував слабкість у ногах після двох днів у ліжку, ще й із болем на додачу. У мене й наразі боліло в попереку та в паху, але порівняно з тим, крізь що я пройшов (і з тим, що пройшло крізь мене) впродовж двох останніх днів, цей біль був мізерним.
— Мер заперечить право Пакса робити обшуки, — прошепотіла Дем Ріа. — Прохід розширився і принаймні метрів сто вів прямо вперед. Ми проминули два бічні відгалуження. Це вже скидалося не на підземне сховище, а на катакомби, чорт забирай! — Пакс визнає владу мера в Лок Чайльд Ламонді, — продовжувала вона пошепки. Шовкові накидки всіх членів родини в блакитному також шепотіли, шерхаючи об піщаник, коли ми поспішали тунелем далі й далі. — На Вітус-Ґрей-Баліані-Б все ще існує закон і працюють суди, і ніхто не має права вчиняти обшуки та затримання на свій розсуд.
— Та вони отримають дозвіл від будь-якої інстанції, варто їм тільки забажати, — заперечив я, прискорюючи кроки, щоби не відставати від жінок. Ми дійшли до наступного розгалуження, і вони повернули праворуч.
— Загалом — так, — погодилася Дем Лоа, — але наразі вулиці запруджені всіма кольорами Спіралі, що представлені в Лок Чайльд Ламонді: тисячі людей у червоному, білому, зеленому, ебонітовому, жовтому, і це лише мешканці нашого селища. А багато народу під’їздить із сусідніх селищ. І ніхто не скаже, у якому будинку вас тримали. Отця Кліфтона хитрістю виманили з містечка, тож він паксівським військовим не допоможе. Лікаря Моліна заблокували в Кероа Тамбат наші люди, і наразі вона залишається без зв’язку зі своїм командуванням. А вартовий проспить ще принаймні годину. Сюди.
Ми повернули ліворуч, і опинилися в ширшому коридорі, зупинившись біля перших дверей, що нам трапилися, зачекали, доки Дем Ріа відчинить їх, приклавши до них долоню, і зайшли у велике, видовбане в камені приміщення. Ми стояли на верхньому майданчику металевих сходів і дивилися вниз на щось, схоже на підземний гараж, який містив з півдюжини довгастих різнокольорових апаратів із величезними колесами, крилами на кормі, вітрилами та педалями. Ці штуковини нагадували лежачі крісла зі спинками, підвішені посеред павутиння, і, очевидно, задіювалися вітром і силою м’язів; зовнішня оболонка апаратів складалася з дерева, яскравих шовковистих полімерних тканин і плексигласу.