— Вітроцикли, — промовила Сес Амбре.
Кілька чоловіків і жінок у смарагдово-зелених одежах і високих черевиках готували три апарати до відльоту. До корми одного з них був принайтований мій каяк. Усі хутко посунули сходами донизу, але я зупинився нагорі. Зупинився так різко, що бідолашний Він та Сес Амбре ледь не врізались у мене.
— Що трапилось? — запитав Алем Мікаїл.
Я сунув флешетний пістолет за пояс, тому міг розвести руками.
— Чому ви робите це для мене? Чому всі допомагають? Що відбувається?
Дем Ріа піднялася на одну сходинку й обіперлася об металевий поручень. Очі в неї блищали так само яскраво, як очі її доньки.
— Якщо вони вас схоплять, Роле Ендіміон, вони вас уб’ють.
— Звідки вам це відомо? — запитав я.
Я говорив неголосно, але акустика в цьому підземному гаражі була така, що чоловіки та жінки в зеленому підвели голови від своєї роботи й подивилися на мене.
— Ви розмовляли уві сні, — відповіла Дем Лоа.
Я струснув головою, не розуміючи, про що вона. Мені снилася Енея, наші з нею розмови. Що до того цим людям?
Дем Ріа зробила ще крок угору й торкнулася мого зап’ястка своєю прохолодною долонею.
— Спектральна Спіраль Амоа мала пророцтво, що ця жінка прийде, Роле Ендіміон. Жінка на ім’я Енея. Ми називаємо її «Навчителька».
Мені аж сироти на шкірі повиступали, коли я почув це в тьмяно освітленому підземному приміщенні. Старий поет, дядечко Мартін, говорив про мою малу подружку як про месію, але його манера іронізувати заважала повірити в усе, що він казав чи робив. Мешканці Талієсін-Веста поважали Енею... але чи вірили вони, що ця енергійна шістнадцятирічна дівчина дійсно є історичною постаттю світового значення? Навряд чи. Ми з Енеєю говорили про це й у реальному житті, і в моїх снах під дією ультраморфію, але ж... Боже милосердний, я ж наразі перебував на планеті, що знаходилася від Гіперіона за десятки світлових років і за безкінечну відстань від Малої Магелланової Хмари, куди заховали Стару Землю. Яким чином ці люди могли...
— Гелпул Амоа знав про Навчительку, коли складав свою Симфонію Спіралі, — сказала Дем Лоа. — Усі люди Спектра від народження мають схильність до емпатії. Наша Спіраль була і є засобом посилення здатності до співпереживання.
Я похитав головою.
— Мені шкода, але я не розумію...
— Будь ласка, зрозумійте ось що, Роле Ендіміон, — сказала Дем Роа, стискуючи мій зап’ясток так, що мені аж заболіло. — Якщо ви не врятуєтесь звідси, Пакс візьме вашу душу й тіло. А Навчителька потребує їх.
Я нишком кинув погляд на жінку, підозрюючи, що вона жартує. Проте її приємне відкрите обличчя залишалося серйозним.
— Будь ласка, — сказав малий Бін, ухопивши мене своїм рученятком за вільну руку і смикаючи за собою. — Будь ласка, поквапся, Роле.
Я швидко збіг сходами. Один із чоловіків у зеленому простягнув мені червону одежину. Алем Мікаїл допоміг мені накинути й розправити її поверх мого одягу. Кількома вправними рухами він закутав мене в червоний бурнус із каптуром. Сам я би ніколи із цим не впорався. Відтак на мене чекав шок: я побачив, як уся родина — дві старші жінки, підліток Сес Амбре, малий Бін — скинули свій блакитний одяг, а натомість одягнули червоний. Я побачив, що помилявся, коли вважав їх схожими на лузійців, бо хоча вони й були менші на зріст, ніж усереднений мешканець Пакса, і мали розвинуті м’язи, тіла їхні вирізнялися абсолютною пропорційністю. Ніхто з дорослих не мав волосся — ні на голові, ні на тілі. Дивним чином це робило їхні доладні тіла зі шкірою дуже гарного відтінку ще привабливішими.
Я подивився вбік, відчувши, що зашарівся. Сес Амбре розсміялася і штовхнула мене в плече. Тепер ми всі були в червоних одежах, Алем Мікаїл останнім теж натягнув червоний бурнус. Одного погляду на його м’язистий, дужий торс було достатньо, аби зрозуміти, що у двобої з цим, меншим за мене чоловіком я не протримаюсь і п’ятнадцяти секунд. Утім, зрозумів я, Дем Лоа або Дем Ріа теж поклали би мене на лопатки секунд за тридцять.
Я запропонував Алему взяти пістолет, але він жестом показав мені, щоби я залишив його собі, а ще показав, як причепити його на одну із численних перев’язей мого темно-червоного бурнуса. Я пригадав, що зі зброї у своєму невеличкому заплічнику маю лише індіанський мисливський ніж та лазерний ліхтарик, і вдячно кивнув.
Жінки, діти та я вмостилися на задньому сидінні капсули того вітроцикла, до якого був причеплений і мій каяк, і над нами напнули дах із червоної тканини, розтягнувши її на стійках. Ми нахилили голови, у той час як над нами хутко зводили конструкцію з другого шару тканини, дерев’яних планочок та різноманітних рам і циліндрів. Я бачив тільки проблиск світла між заднім бортом та дахом. Відтак почув, як піщаником пролунали кроки, а через мить на одне з передніх сидінь з педалями всівся Алем. Потім один із інших чоловіків — тепер він теж був у червоному — всівся поруч із ним, з другого боку штурвалу.
З опущеними щоглами і зарифленими вітрилами ми почали котитися вгору по довгому пандусу в напрямку виходу.
— Куди ми прямуємо? — прошепотів я, звертаючись до Дем Ріа, яка лежала поруч зі мною. Дерев’яні частини пахли кедром.
— Вниз за течією до арки порталу, — відповіла вона.
Я тільки очима кліпнув.
— Вам і це відомо?
— Вони дали вам Правдоказ, — пошепки пояснила Дем Лоа з іншого борту колиски. — І вві сні ви багато чого наговорили.
Він лежав поруч зі мною, непомітний у темряві.
— Ми знаємо, що Навчителька послала вас із місією, — промовив він майже щасливим голосом. — Ми знаємо, що вам треба дістатися наступної арки. — Він поплескав по борту каяка, що неясно вимальовувався крізь імлу. — Хотів би я вирушити з вами.
— Це надто небезпечно, — прошепотів я, відчуваючи, як наш вітроцикл викотився з тунелю просто неба. Низьке сонце заграло на тканині над нашими головами. На мить вітроцикл зупинився, поки два чоловіки наставляли щоглу та розпускали вітрило. Кажучи «надто небезпечно», я, звісно, мав на увазі їхнє рішення доправити мене до порталу, а не завдання, яке я отримав від Енеї.
— Якщо вони знають, хто я такий, — прошепотів я, звертаючись до Дем Ріа, — вони виставлять спостереження за порталом.
Я міг бачити абриси її тюрбана, коли вона кивнула, погоджуючись.
— Вони виставлять спостереження, Роле Ендіміон. І це небезпечно. Але темрява ось-ось впаде. Залишилося чотирнадцять хвилин.
Я подивився на свій комлоґ. Згідно з тим, що я бачив у попередні два дні, до сутінків залишалося ще дев’яносто хвилин, може, трохи більше. А тоді ще майже година до настання справжньої нічної темряви.
— До арки порталу, що знаходиться нижче за течією, лише шість кілометрів, — прошепотіла Сес Амбре зі свого місця по той бік мого каяка. — У селищах всі будуть на вулицях: народ Спектру святкуватиме.
Аж тепер я все зрозумів.
— Подвійна Темрява? — прошепотів я.
— Так, — відповіла Дем Ріа, поплескавши мене по руці. — Тепер тихо. Ми починаємо рухатися в потоці вздовж соляного шляху.
— Це надто ризиковано, — прошепотів я востаннє, коли наш вітроцикл почав зі скрипом та скреготом прокладати собі шлях поряд із іншими транспортними засобами. Я чув, як під днищем грюкає ланцюговий приведень і як напнулося вітрило, спіймавши вітер. Я повторив ще раз: «Надто небезпечно», — тепер уже подумки.
Якби я знав, що відбувається за кількасот метрів звідси, то зрозумів би, наскільки небезпечною була ця мить, по-справжньому небезпечною.
Я ВИЗИРНУВ КРІЗЬ ПРОСВІТ МІЖ ТКАНИНОЮ І ДЕРЕВ’ЯНИМИ планками. Ми з грюкотом котилися по соляному шляху. Ця магістраль, схоже, була твердим, наче скеля, пластом кам’яної солі, що пролягав між селищами, розкиданими вздовж головного каналу, подекуди відгалужуючись від нього. Дорога йшла на північ, скільки око сягало.
— Пустище Вахабі, — прошепотіла Дем Ріа, а ми тим часом набрали швидкості й майнули магістраллю на південь. Повз нас швидко проносилися інші вітроцикли, під усіма вітрилами, та ще в кожному два вітроциклісти шалено крутили педалі. Назустріч нам мчали вітроцикли під, здавалося, ще барвистішими тентами. Вітрила у них були наставлені під іншим кутом, а водії далеко висувалися з капсули для рівноваги, так що тільки два колеса гриміли по дорозі, а два інших оберталися в повітрі.