Шість кілометрів ми подолали за десять хвилин, після чого з’їхали з соляного шляху на вимощену дорогу, що забирала вгору між скупченням будиночків — у цьому селищі вони були зведені з білого каменю, а не з саману, — а тоді Алем і його напарник згорнули вітрило, і ми потихеньку поїхали бруківкою берегом каналу. Між пірсами різноманітних конструкцій, причалами, багатоярусними доками шурхотіло мереживне листя високих папоротей, на воді колихалися розцяцьковані човни. Схоже, тут, де канал впадав у водний шлях значно ширший, може, навіть, і не в канал, а в ріку, місто закінчувалось. Я примудрився підняти голову ще вище й розгледів гігантську арку порталу метрів за двісті-триста нижче за течією. Крізь поржавілу арку виднівся тільки такий самий берег із заростями папоротей і пустир. Алем спрямував вітроцикл на цегляну доріжку й зупинився під прикриттям високих папоротей.
Я подивився на комлоґ. До Подвійної Темряви залишалося менше двох хвилин.
Цієї миті я відчув струмінь теплого повітря й над нами промайнула тінь. Усі ми мимоволі пригнулися, коли над рікою, на висоті менше ста метрів, пронісся чорний екраноліт Пакса. Можна було роздивитися його обтічний силует, що нагадував вісімку, коли він заклав широкий віраж і спікірував просто на судна, що проходили під аркою на північ і на південь. Тут, де ріка розширялася, рух був дуже жвавий: спортивні човни з командами від чотирьох до дванадцяти веслярів, моторні човни, що залишали за собою мерехтливий слід, яхти всіх фасонів — від крихітних одиночок до джонок під прямокутними вітрилами, каное та плоскодонки, плавучі будиночки, що, рухаючись проти течії, збивали воду на шумовиння, судна на повітряній подушці, що беззвучно рухались водяною поверхнею посеред гало бризок, і навіть плоти, що нагадали мені мою давню подорож із Енеєю й А. Беттіком.
Екраноліт пройшов над аркою на південь, розвернувся, пройшов під нею на північ і зник у напрямку Лок Чайльд Ламонда.
— Ходімо, — сказав Алем Мікаїл, відкидаючи дах із тканини і витягуючи каяк. — Нам треба поспішати.
Раптом ми знову відчули теплий струмінь повітря, а вслід за ним — повів прохолодного бризу, від чого берег закурився пилом, а верхівки папоротей над нами зашурхотіли та заходили ходором. Небо стало пурпуровим, а потім чорним, на ньому проступили зірки. Краєм ока я встиг помітити мерехтливу корону над одним із супутників і палаючий диск іншого, ближчого супутника, коли він проходив повз перший.
З півночі, з того скопища берегових містечок, серед яких був і Лок Чайльд Ламонд, донісся, стелячись над водою, звук, примарнішого та сумнішого за який я ніколи не чув: виття, більш схоже на плач людини, ніж на сигнал сирени. Стогін тривав на одній ноті, набуваючи все більшої глибини, аж доки не перейшов на інфразвук. Я зрозумів, що це загули сотні, а можливо, й тисячі ріжків, і тієї ж миті до них приєднався хор із тисяч, а можливо, і з десятків тисяч людських голосів.
Темрява навколо нас посилювалася. Зірки палали яскраво. Диск нижнього місяця став схожим на величезний, освітлений ззаду купол, що погрожував щомиті впасти на поглинуту мороком планету. Раптом численні судна, ті, що були на ріці на південь від нас, і ті, що знаходилися на каналі на півночі, почали гудіти своїми сиренами та горнами, зчиняючи страшну какофонію, що не мала нічого спільного з низхідною гармонією того хору, що ми чули раніше, а відтак почався феєрверк. Флаєри, кольорові ракети, колеса Св. Катерини, червоні ліхтарики, вогнепади жовтих, блакитних, зелених, червоних, білих зірок, — можливо, це знаменувало собою Спектральну Спіраль, — незчисленні салют-снаряди. Вибухи й спалахи заполонили все навколо.
— Швидше! — повторив Алем, витягаючи каяк. Я вискочив допомогти йому, скинувши свою маскувальну одежину і залишивши її в кабіні. Упродовж наступної хвилини Дем Ріа, Дем Лоа, Сес Амбре, Він і я з ними діяли злагоджено, допомагаючи Алему та чоловіку, імені якого я так і не встиг дізнатися, спустити каяк на воду. Я зайшов по коліна в теплу воду, поклав наплічник і флешетний пістолет під юпку кокпіта й, утримуючи каяк, який уже підхопила течія, подивився на двох жінок, двох дітлахів і двох чоловіків у широких накидках, що тріпотіли під вітром.
— А що станеться з вами? — запитав я. Камінь, що вийшов, ще залишив по собі глухий біль у попереку, але цієї миті я відчув куди сильніший біль, що перехопив мені горло.
Дем Ріа заспокійливо похитала головою:
— Нічого поганого з нами не станеться, Роле Ендіміон. Якщо у нас почнуться неприємності з паксівською адміністрацією, ми зникнемо в тунелях під пустищем Вахабі, поки не зможемо приєднатися до Спектра десь в іншому місці. — Вона посміхнулася і поправила на собі накидку. — Але ти маєш нам дещо пообіцяти, Роле Ендіміон.
— Усе, що завгодно, — відповів я. — Якщо зможу, я це зроблю.
— Якщо це можливо, попроси Навчительку повернутися разом із тобою на Вітус-Ґрей-Баліан-Б до народу Спектральної Спіралі Амоа. Ми намагатимемося не переходити в паксівське християнство, поки вона не поговорить із нами.
Я кивнув, дивлячись, як червоний каптур тріпоче на вітрі, оголюючи безволосу голову Біна Ріа Дем Лоа Алема, на його загострене через хіміотерапію обличчя, на те, як блищать його очі від захвату, навіть яскравіше, ніж вогні феєрверка, що в них віддзеркалюються.
— Так, — сказав я. — Якщо тільки це взагалі можливо, ми повернемося з нею разом.
Після цього всі вони доторкнулися до мене — не потисли руку, просто торкнулися, прикладаючи пальці до грудей, до руки, до щоки, до спини. Я теж торкнувся їх на прощання, тоді розвернув ніс каяка вздовж течії й забрався до кокпіта. Весло так і трималося в гнізді, де я його залишив. Затягнувши навколо себе юпку кокпіта, наче збираючись плисти через пороги, постукав по прозорій захисній закривці над червоною «панічною» кнопкою, на яку звертала мою увагу Енея — якщо вже ця пригода не змусила мене панікувати, не знаю, що може трапитися ще більш екстраординарне, — пристосував флешетний пістолет на юпці і помахав друзям рукою. Шість постатей в широких одежах розчинились у темряві, злившись з папоротями, а мій каяк вийшов на головну течію.
Арка порталу стала більшою. На небі перший місяць рухався вже за межами сонячного диска, але другий, більший, перекривав усе своїм колом. Залпи феєрверків і виття сирен тривали, навіть посилюючись. На підході до порталу я взяв ближче до правого берега, намагаючись триматися в низці малих човнів, що рухалися вниз за течією, утім, надто не наближаючись до жодного з них.
«Якщо вони спробують перехопити мене, — сказав я собі, — вони зроблять це тут». Автоматично я підняв пістолет, обіперши його на виступ у корпусі. Мене несла стрімка течія, і я опустив весло в кочет, чекаючи, щоби мене пронесло під аркою. Крім мого каяка, на мить активації під аркою не повинно було бути жодного судна або човна. Арка була уже просто переді мною, чорна на тлі всіяного зорями неба.
Зненацька на березі, за якихось двадцять метрів праворуч від мене, зчинився якийсь гармидер.
Я підняв пістолет, намагаючись зрозуміти з неясних тіней і звуків, що там коїться.
Два вибухи, наче надзвукові удари. Стробоскопічні спалахи білого світла.
Ще феєрверки? Ні, ці спалахи значно яскравіші за решту. Постріли з лазерної зброї? Надто яскраві й не сфокусовані. Це радше нагадувало плазмові вибухи.
А тоді я помітив щось, на найкоротшу мить, і це навіть важко було назвати справжнім зоровим образом — хіба що віддзеркаленням образу: дві постаті зійшлися в лютих обіймах, у клінчі. Ця картинка ще залишалася у мене в очах, немов негатив старовинного фотознімка: блискавичний рух, ще один надзвуковий ляскіт, спалах білого світла, що засліпило мене, перш ніж новий кадр відобразився в моєму мозкові: вістря, шипи, дві голови буцнулися одна об одну, шість рук молотять, наче ціпи, іскри летять... одна з постатей наче людська, а інша — велетенська... метал скрегоче об метал, хтось чи щось видає голосний крик, гучніший за виття сирен над рікою. Ударна хвиля від прибережного двобою збурила хвилі на воді, ледь не перекинувши мій каяк, і пішла далі білою стіною з бризок.