— Це неможливо, — відреагувала Сцилла. — Інших порталів, крім тих, що збудував Корд, не існує.
Немез зітхнула. Її близнюки були цілковитими ідіотами.
— Заткніться й повертайтеся на катер, — наказала вона. — Ми маємо повідомити про це особисто. Радник Альбедо захоче завантажити пам’ять і побачити всю картину.
Немез перемкнулася на зсув фази і швидко попрямувала до спускового катера крізь повітря, що знову стало густим, і прокволистий час.
12
Я не забув про тривожну кнопку. Хоча в мить справжньої паніки люди зазвичай не думають про кнопки.
Каяк падав у безмежну повітряну глибину, переділену хіба хмарами. Вони здіймалися вгору на десятки тисяч метрів, вставали стіною, важкі і синяво-багряні знизу та молочно-білі і невагомі вгорі наді мною. Я випустив весло, дивлячись, як воно віддаляється, перекидаючись у вільному падінні. Звичайно, каяк і я падали швидше, ніж весло, відповідно до законів аеродинаміки та граничної швидкості, проте тієї миті я був нездатний робити розрахунки. Разом зі мною, випереджаючи мене й відстаючи від мене, неслися гігантські краплини води з ріки, що залишилася позаду, в іншому світі. Вони то розділялися й набували правильної овальної форми, такої, як та сфера води, з якою я колись мав справу у невагомості, то під натиском вітру розпадалися на менші продовгуваті кульки. Було враження, наче я падаю серед власної зливи місцевого значення. Флешетний пістолет, який я витяг у сплячого вартового в спальні Дем Лоа, заклинило між моїм стегном та ущільненням юпки кокпіта. Руки я підняв догори та розкинув, наче птах, що готується злетіти. Кулаки стиснув від жаху. Після першого крику мені заціпило, щелепи стислися, і я відчував, як скриплять мої кутні зуби. Падіння тривало й тривало.
Краєм ока я побачив арку порталу, вгорі й позаду. Хоча назвати це аркою було вже неможливо: без жодних підпорок у височині плавав гігантський пристрій — металеве кільце, тор, іржавий бублик. На якусь мить я уздрів крізь блискуче кільце клаптик неба Вітус-Ґрей-Баліана-Б, а тоді ця картинка згасла, і крізь щомиті менший обід уже не було нічого, крім одноманітних хмар. Це кільце було єдиним матеріальним об’єктом у суцільній панорамі хмаровиння, а я вже перебував нижче від нього на тисячу метрів, не менше. Мені майнула божевільна думка, що якби я був птахом, то міг би полетіти назад, до арки, всістися на неї і чекати...
Чекати на що? Я вхопився за борти каяка, бо він обертався, мало не перевертаючи мене догори дриґом, стрімко падаючи носом уперед до пурпурових глибин, що чекали за багато кілометрів внизу.
Ось тут я й згадав про кнопку.
«Не торкайся її в жодному разі, — попереджала мене Енея, коли ми спускали каяк на воду в Ганнібалі. — Тобто, не торкайся, поки у тебе не буде іншого виходу».
Каяк знову закрутився навколо горизонтальної осі, і я міг випасти з нього будь-якої миті. Мої сідниці відірвалися від сидіння, і я вільно метлявся у пожмаканому кокпіті, падаючи невідомо куди разом із сонмищем водяних краплин, із веслом, що виробляло кульбіти, та каяком. Я вирішив, що це саме той випадок, коли іншого виходу не лишається, зірвав пластикову накривку й щосили натиснув великим пальцем на червону кнопку.
Попереду кокпіта, біля носа і в мене за спиною розкрилися панелі. Я швидко нахилив голову, коли звідти вибилися й почали розгортатися цілі хвилі легкої тканини. Каяк випрямився і загальмував так різко, що я ледь втримався в ньому, вчепившись у фібергласові борти, що шалено розгойдувалися. Безформна кучугура над моєю головою почала набувати форми на кшталт парашута, тільки складнішої. Попри шалений сплеск адреналіну, попри паніку, яка намертво зціпила мені зуби, я впізнав цю тканину: ми разом з А. Беттіком купили її на індіанському ринку поблизу Талієсін-Веста. П’єзоелектрична тканина ще й акумулювала сонячну енергію, була майже прозорою, надлегкою, надміцною й мала властивість запам’ятовувати понад десяток різних конфігурацій; ми хотіли зробити з неї дах над головною студією, замість парусинового, бо стара тканина вже провисла, потерлася та потребувала чергової заміни. Але м-р Райт уперся: дах залишиться парусиновим. Мовляв, він віддає перевагу розсіяному світлу кольору вершкового масла. А. Беттік забрав тканину з пам’яттю, усі метрів дванадцять чи більше, до своєї майстерні, і я про неї більше не згадував.
Аж дотепер.
Падіння зупинилося. Тепер каяк висів під трикутним парасейлом, що кріпився до його корпусу дюжиною нейлонових строп. Човен, і я з ним, продовжував знижуватися, але тепер по положистій глісаді, а не падати сторчма. Я подивився вгору — тканина була достатньо прозора, і крізь неї можна було бачити все навкруги, проте кільце порталу залишилося далеко позаду, і його вже закрили від мене хмари. Вітер і повітряна течія несли мене геть від порталу.
Мабуть, я мав би бути вдячний моїм друзям — дівчинці й андроїду за те, що вони передбачили подібну ситуацію і підготували каяк до неї відповідним чином, але перше, що спало мені на думку, було: «Чорт забирай!» Це було вже занадто. Бути закинутим до планети з самим повітрям та хмаровинням, яка не має нормальної поверхні — це вже ні в які ворота не влазило. Якщо Енея знала, що портал швиргоне мене сюди, чому вона...
Немає поверхні?! Я перехилився через борт і подивився донизу. Можливо, планувалося, що я тихенько спущуся на якусь поверхню, якої поки що не бачу.
Ні. Піді мною розстилалися кілометри й кілометри порожнечі, до того ж нижчі шари повітря барвилися пурпуровим та чорним: морок, прорізуваний шаленими ударами блискавок. Тиск унизу мав бути жахливий. А звідси поставало ще одне питання: якщо це була одна із планет, подібних до Юпітера, наприклад, Вир чи сам Юпітер, то звідки тут кисень, яким я дихаю? Наскільки я знав, усі газові гіганти, відомі людству, складаються із шкідливих для людини газів: метан, аміак, гелій, окис вуглецю, фосфін, синильна кислота та інші неподобства. Я ніколи не чув про газовий гігант, що мав би атмосферу із суміші кисню та азоту. Але ж я дихав! Тут повітря було більш розріджене, ніж на тих планетах, де я бував раніше, воно трохи відгонило аміаком, проте це було повітря, придатне для дихання. В такому разі це не газовий гігант. Куди я, до дідька, потрапив?
Я підняв руку і звернувся до комлоґа:
— Де я, чорт забирай?
Комлоґ відгукнувся не одразу. Я навіть подумав, що зламав цю штуковину на Вітус-Ґрей-Баліані-Б. Після паузи він відповів зарозумілим тоном, який я часто чув від нашого корабля:
— Невідомо, пан-Ендіміоне. У мене є певна інформація, але неповна.
— Кажи.
Потім на мене обрушилася лавина слів, проказана скоромовкою: температура в кельвінах, атмосферний тиск у мілі-барах, розрахована середня щільність в грамах на кубічний сантиметр, вірогідна друга космічна швидкість в кілометрах на секунду, відчутне магнітне поле в гаусах, а тоді ще довгий перелік газів, із яких складалася атмосфера, та їхні відсотки.
— Так, друга космічна швидкість п’ятдесят чотири та дві десятих кілометра на секунду, — сказав я. — Тобто це все ж таки газовий гігант, так?
— Безсумнівно, — відповів прилад голосом корабля. — Гранична швидкість втечі для юпітеріанських світів становить п’ятдесят дев’ять з половиною кілометрів на секунду.
— Але ж атмосфера тут не така, як на газових гігантах? — Просто попереду виростали шарувато-купчасті хмари, наче голографічне відео явищ природи в прискореному режимі. Верхівка хмари, схожої на башту, підносилася наді мною на десяток кілометрів, не менше, а її підніжжя зникало десь унизу, в пурпуровій безодні, висвітлюючись раз у раз мерехтінням блискавок. Сонячне світло, що осяювало хмару з тилу, видавалося густим і йшло знизу догори: сонце було на вечірньому прузі.
— Схожої атмосфери немає в моїх файлах, — продовжував комлоґ. — Окис вуглецю, етан, ацетилен та інші вуглеводні, що не вписуються у шкалу Сольмеви, можна пояснити кінетичною молекулярною енергією, типовою для таких планет, а також сонячною радіацією, яка розщеплює метан, а присутність вуглекислого газу віднести на рахунок змішування метану та водяної пари в нижніх шарах атмосфери за температури понад тисячу двісті кельвінів. Але рівень кисню й азоту...