— Так? — поквапив його я.
— ...вказують на наявність життя, — закінчив комлоґ.
Я висунувся з човна, заглядаючи аж під днище, наче щось могло ховатися від мене саме там.
— Життя на поверхні? — уточнив я.
— Сумнівно, — відповів механічний голос без жодних емоцій. — Якщо цей світ відповідає характеристикам Юпітера чи Виру, тиск на так званій поверхні перевищуватиме атмосферний тиск на Старій Землі приблизно в сімдесят мільйонів разів, а температура дорівнюватиме близько двадцяти п’яти тисячам градусів Кельвіна.
— На якій ми зараз висоті? — запитав я.
— Дані неточні, — відповів прилад, — але взявши до уваги, що атмосферний тиск наразі нуль і сім десятих атмосферного тиску Старої Землі, для стандартної юпітеріанської планети можна припустити, що ми знаходимося між тропосферою і тропопаузою, тобто в найнижчих смугах стратосфери.
— А хіба ж на такій висоті не мало би бути холодно? Це ж майже космос!
— Не на газовому гіганті, — відказав комлоґ нестерпним менторським тоном. — Унаслідок парникового ефекту створюється шар із температурною інверсією, нагріваючи прилеглу частину стратосфери майже до оптимальних для людини температур. Хоча різниця висоти в кілька тисяч метрів може дати суттєве підвищення чи зниження температури.
— Кілька тисяч метрів, — неголосно повторив я. — А яка товщина шару повітря над нами й під нами?
— Невідомо, — відказав комлоґ, — але, екстраполюючи, можна припустити, що екваторіальний радіус цієї планети від центра й до верхніх кордонів атмосфери дорівнює близько сімдесяти тисячам кілометрів, а шар суміші кисню, азоту та вуглекислого газу має товщину від трьох до восьми тисяч кілометрів, залягаючи приблизно у верхній третині відстані від гіпотетичного центру планети.
— Шар від трьох до восьми кілометрів завтовшки, — тупо повторив я. — На висоті десь п’ятдесят тисяч кілометрів над поверхнею...
— Приблизно, — сказав комлоґ, — хоча треба зауважити, що за тих тисків, що існують поблизу ядра, молекулярний водень перетворюється на метал...
— Так, — сказав я. — Цього достатньо. Поки що. — Я відчував, що ось-ось виблюю через борт каяка.
— Хотів би вказати ще на цікаву аномалію: незвичний колір навколишніх шарувато-купчастих хмар вказує на присутність моносульфіду чи полісульфідів амонію, хоча на рівні апотропосфери можна було би сподіватися лише на аміачні перисті хмари, а справжні водяні хмари мали би формуватися тільки там, де тиск сягає десяти стандартних атмосфер, оскільки...
— Досить, — сказав я.
— Я вказую на це тільки через цікавий атмосферний парадокс, завдяки якому...
— Помовч, — сказав я.
ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ПОХОЛОДАЛО. А ТЕ, ЯК ТОДІ СІДАЛО СОНЦЕ, я пам’ятатиму до свого останнього дня.
Високо, страшенно високо наді мною клаптики блакиті потемнішали, набули насиченого кольору ляпіс-лазурі, наче на Гіперіоні, а потім узялися багрянцем. Хмари навколо мене яскравіше проступили на темному небосхилі. Я кажу «хмари», але ця родова назва не може й близько передати грандіозність того, що я бачив. Я зростав на Гіперіоні, у кочовому пастушому каравані, що мандрував безлісою заболоченою просторінню між Великим Південним морем та плато Розкрилля. Я бачив багато хмар.
Далеко вгорі перисті та хвилясті перисто-купчасті хмари відбивали вечорове світло пишною мішаниною рожевих мазків, бузкових тонів, малинових відсвітів та золотих контурів. Я наче знаходився всередині храму з високою рожевою банею, що опиралася на безліч хаотично розкиданих колон і стовпів. Колони та стовпи — то були купчасті та дощові хмари: їхні підніжжя, що мали форму ковадла, ховалися в непроглядній безодні на сотні тисяч кілометрів завглибшки, а округлі вершини здіймалися вгору на десятки чи сотні тисяч кілометрів, і довкола них мерехтіло гало з перистих хмаринок. На кожну таку хмару-колону падали промені низького сонця, виливаючись густим золотом крізь просвіти в хмаровинні на західному небокраї, і промені ці, здавалося, запалювали хмари, наче ті були зроблені з легкозаймистої речовини.
«Моносульфід чи полісульфіди», — сказав комлоґ: що ж, можливо, вдень при розсіяному світлі ці бурі громади і складалися із сульфідів. Але сонце, що сідало, охопило хмари червоно-золотим полум’ям, хлюпнуло на них яскравими винно-червоними струменями, висвітило кровоносну систему, що розносила червону кров від головної артерії, а від головного клубовиння хмар, наче рухаючись крізь плоть живого тіла, протяглися рожеві мотки перисто-купчастих хмарин, схожі на м’язи гігантської істоти. Хвилясті купи хмар високо вгорі залишалися ще білими, білими настільки, що змушували мене мружитися, наче в мене була снігова сліпота, з них спадали довгасті золотаві пасма хмар перистих, наче розкішне волосся круг блідих облич, здійнятих догори. Світло стало ще сяйливішим, від його блиску мені на очі навернулися сльози, а сяйво тільки посилювалося. Між колонами загорілися широкі, майже горизонтальні стрічки світла, освітлюючи одні групи хмар і занурюючи в тінь інші, пронизуючи наскрізь дощові хмари та стрічки дощу, розсипаючи сотні, тисячі простих, подвійних і потрійних веселок. А потім із свинцево-чорних глибин посунули тіні, затьмарюючи клубовиння хмар, аж поки не затушували й мереживо перистих хмарин, і брижі хмар висококупчастих. Але сірі та чорні барви запанували не відразу. Спочатку небосхилом пройшлася вся палітра вишуканих напівтонів: золото, згасаючи, перетворювалося на бронзу, чистий білий колір робився кремовим, потім набував відтінків сепії, кармазинова барва, що текла свіжопролитою кров’ю, поступово темнішала, наче та кров підсихала, і ось це вже не криваві плями, а купи осіннього жовтого та бурого листя. Корпус каяка втратив свій блиск, так само як припинив мерехтіти відблисками зорі й парасейл у мене над головою. Тіні просувалися нагору повільно; їм знадобилося близько тридцяти хвилин — я надто поринув у спостереження і не слідкував за годинником на комлоґу, — аби досягти верхівки купола, затканого невагомим сріблястим павутинням. А тоді стало темно, наче хтось нараз загасив усі вогні в храмі.
Крутезний це був захід сонця.
Я пам’ятаю, як кліпав очима, приголомшений грою світла та тіні і видовищем розцвічених хмар, що клубочилися навкрути. Темрява обіцяла і жаданий відпочинок для очей, і можливість зібратися з думками.
І саме цієї миті почалася гроза і спалахнуло північне сяйво.
Північне сяйво, чи, як його ще називають, аврора, — явище на Гіперіоні невідоме. Якщо воно там колись і трапляється, я його не бачив. Але коли я облітав Стару Землю на нашому спусковому апараті, то бачив північне сяйво на півострові, що колись називався Скандинавською Республікою. Я бачив це мерехтіння, від якого шкіра бралася сиротами, бачив ці хвилі, що танцювали північним видноколом, наче за спиною танцюриста-привида літала та майоріла мантія.
Полярні сяйва цього світу не мали в собі нічого примарного. Смуги світла, борозни світла, дискретні, чіткі, наче клавіші на піаніно, що з якогось дива стало дибки. Вони почали танцювати на небі, у тій його частині, яку я визначив як південну. Піді мною на чорному тлі заколихалися завіси — зелені, червоні, кобальтові. Хвилі розмаїтих кольорів росли вгору і вшир, простиралися вдалину, щоби зустрітися там з іншими сонмищами збуджених електронів. Це виглядало так, наче планета витинала із тремкого світла паперові ляльки. Залічені хвилини все небо пішло в шалений танок вертикальних, скісних і майже горизонтальних кольорових смуг. Вежі з хмар знову вималювалися на небі, їхні колони та склепіння відбивали стробоскопічний рух цих холодних заграв. Я майже чув шипіння та скрегіт сонячних частинок, змушених рухатися під дією магнітного поля вздовж ліній сили, що оперізували цю гігантську планету.
Я дійсно чув тріскіт, гуркіт, ляскіт, голосне клацання, довгі черги окремих уривчастих звуків. Я вивернувся у своєму тісному кокпіті і перегнувся через борт, щоби подивитися, що відбувається внизу. Я побачив перші розряди блискавок і почув перші перекоти грому.