Наскільки я міг пригадати зі старих книжок та з пояснень моєї бабусі, цепліни на Вирі мали значно простішу будову. Вони нагадували дирижаблі, а фактично це були газові мішки, наповнені сумішшю водню й метану, з примітивними підйомними міхурами, де вироблявся та зберігався гелій. Вони плавали собі в атмосфері Виру, що складалася з водню, аміаку та метану. Харчувалися вони, здається, атмосферним планктоном, що населяв отруйну атмосферу, наче манна небесна. На Вирі хижаків не було... доки туди не прилетіли у своїх летючих батискафах люди, щоби добувати рідкісні гази.
Коли ця істота, схожа на каракатицю, наблизилася, я побачив, що нутрощі її мають складну будову: пульсували зовнішні контури органів та котушки чогось, що могло бути кишками, виднілися волокна, що могли слугувати для подавання їжі в травну систему, та якісь труби, можливо, це були органи репродуктивної або видільної системи. Ще я помітив якісь вирости: може, статеві органи, а може, очі. Істота то втягувала щупальця, звиваючи їх усередині тулуба кільцем, то випускала вперед на всю довжину, наче кальмар, що таким чином пересувається у воді. Створіння було п’ятсот, а то й шістсот метрів завдовжки.
Я почав помічати й інших істот. Навкруги каракатиці юрмилися сотні тисяч створінь, схожих на золоті диски — від крихітних, може, як моя долоня, до величезних, більших за річкових мант, що тягають баржі на Гіперіоні. Ці істоти також були прозорими, хоча їхні внутрішні органи ховалися в розмитій зеленкуватій хмарці, яка ціпком могла бути інертним газом, що світився під дією власного біоелектричного поля тварини. Ці менші істоти роїлися навкруги каракатиці, і мені здалося, що та їх час від часу заковтує чи затягує в отвори свого тіла, але вони відразу ж знову виходили на волю. Я не міг би стверджувати, що бачив, аби каракатиця з’їла когось із цих дископодібних тварин, але одного разу мені здалося, що я помітив, як її нутрощами проходить зграйка чогось, що мерехтить зеленим, наче примарні тромбоцити прозорою веною.
Потвора підпливла ближче, оточена хмарою своїх супутників. Вона підіймалася вище й вище, поки нарешті не стала поміж мною та сонцем, пропускаючи крізь себе сонячні промені, що раніше падали просто на мій каяк і парасейл. Вона була більша, ніж мені здалося спершу, кілометр завдовжки, не менше, і метрів триста завширшки. Тепер живі диски плавали в повітрі обабіч мене. Я роздивився, що вони ще й обертаються навколо власної осі, а не тільки звиваються, наче манти.
Я насилу витяг флешетний пістолет. Алем дав його мені і навіть зняв зброю із запобіжника. Якщо потвора атакує, я всаджу половину магазина скіпок в її блідий бік, сподіваючись, що шкіра її не тільки прозора, а й тонка. Можливо, я маю шанс випустити з неї ті гази, що підтримують її на плаву в кисневому шарі атмосфери.
Цієї миті істота вистрелила своїми щупальцями в усіх напрямках, і деякі пройшли повз мій парасейл за кілька метрів. Я зрозумів, що мені нізащо не вдасться вбити чудовисько або змусити його втратити висоту, щоби воно раніше одним ударом щупалець не знищило моє вітрило. Я чекав, що буде далі, розуміючи, що тварина щосекунди може затягти мене у свою утробу... якщо тільки в неї є утроба.
Нічого не сталося. Мій каяк несло у напрямку, який я визначив для себе як захід, парасейл підносив його догори, потрапляючи у термальні колони, та опускав долу, коли траплялися повітряні ями, а каракатиця та її супутники — сам не знаю, чому я класифікував їх як паразитів — трималися наді мною за кількасот метрів на північ та на такій же відстані зверху. Я не знав, чи ця істота переслідує мене із цікавості, чи з голоду. Я не знав, чи не нападуть на мене ті зелені тромбоцити будь-якої миті.
Оскільки мені більше нічого не лишалося, я поклав непотрібний пістолет на коліна і вгризся в останнє печиво, що в мене лишалося, запиваючи його водою з пляшки. Води в мене лишалося менше, ніж на добу, і я вилаяв себе за дурість: ну чому б не зібрати хоч трохи дощової води під час жахливої нічної бурі? Хоча я не мав жодного поняття, чи цю воду можна пити.
Довгий ранок переріс у довгий день. Кілька разів дрейфуючий парасейл заносив мене всередину хмарової вежі, і я підводив обличчя вгору, злизуючи краплі з губ та підборіддя. Вода смакувала як вода. Кожного разу, коли я виринав із туману, то сподівався, що більше не побачу каракатиці, але щоразу бачив її на тому самому місці — праворуч і вгору від мене. Одного разу, одразу після того, як сонячне гало над моєю головою проминуло зеніт, каяк потрапив в особливо сильний потік висхідного повітря, і мій парасейл майже склався під дією термальної колони. За якийсь час він розкрився знову, але коли я виринув із хмари, то вже набрав кілька кілометрів висоти. Каракатиця трималася поруч.
«Можливо, вона ще не голодна. Можливо, вона їсть тільки в темряві», — намагався я себе підбадьорити.
Я не припиняв уважно оглядати небозвід між хмарами, шукаючи ще одне кільце порталу, але його ніде не було видно. Безглуздо було й сподіватися натрапити на нього — адже повітряні течії зносили мене на захід, а перепади тиску відкидали на кілометри на північ і південь. Як я міг насилити нитку у вушко голки, якщо день і ніч носився за вітром, наче пір’їна? Це було би щось із царини фантастики. Проте я й надалі обшукував очима небо.
По опівдні я збагнув, що віддалік, на південь від мене, небосхилом рухаються й інші істоти. Це були такі самі каракатиці, я розгледів їх, коли вони рухалися вздовж підошви гігантської вежі з хмар. Сонячні промені пробивали їхню товщу і висвічували їхні прозорі тіла на тлі чорних глибин, що вирували внизу. Мабуть, каракатиць було багато десятків, а чи й сотень; я бачив їхні пульсуючі тіла, бачив, як вони пропливають понизу однієї з хмар. Кружал-паразитів навколо них я не міг помітити, позаяк знаходився надто далеко, але легке розсіяння світла, схоже на куряву, вказувало на те, що вони були присутні там тисячами... мільйонами. Я подумав, що, можливо, ці чудовиська зазвичай тримаються нижчих шарів атмосфери, а ця, що пливла поруч зі мною на відстані витягнутих щупалець, забралася так високо з цікавості.
Я відчув, що у мене ось-ось заніміють руки й ноги. Я виліз із кокпіта й спробував розтягтися на носі, просто на корпусі, тримаючись за стійки парасейла, щоби не впасти. Це було небезпечно, але я просто не міг не випростатися. Я ліг навзнак і взявся крутити ногами педалі уявного велосипеда. Вчепившись в обід кокпіта, щоб утримати рівновагу, я зробив кілька віджимань. Коли мені вдалося розігнати оніміння, я знову забрався всередину каяка й задрімав.
Може, це звучить дивно, але впродовж усього дня я блукав думками далеко звідси, навіть попри те, що поруч ширяла величезна каракатиця, яка могла проковтнути мене будь-якої миті, а за кілька метрів від каяка та вітрила кружляли чужосвітні пластинкоподібні істоти. Людський розум дуже швидко звикає до незвичного, якщо воно не зачіпає його особисто.
Я перебирав у пам’яті останні дні, останні місяці, останні роки. Я думав про Енею, про те, як розлучився з нею, і про всіх інших людей, з якими мені довелося розлучитися: про А. Беттіка й інших із Талієсінського Братства, про старого поета з Гіперіона, про Дем Лоа та Дем Ріа та всю їхню родину на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, про отця Ґлавка в крижаних тунелях Сьомої Дракона, про Кучіата, і Кучту, і Чічтіку, й інших чітчатуків з тієї ж планети. Енея була впевнена, що отця Ґлавка та всіх наших друзів-чітчатуків убили після того, як ми полишили їхню планету, хоча ніколи й не пояснювала, звідки вона могла про це дізнатися... Я думав і про інших, мандруючи у спогадах аж до того дня, коли востаннє бачив мою бабусю та інших рідних із нашого клану, коли йшов служити в місцеву гвардію багато років тому. Але завжди мої думки поверталися до мого прощання з Енеєю.