Я розпрощався з надто багатьма друзями. І надто багато людей робили за мене мою роботу, і боролися замість мене. Відтепер я боротимуся сам. Якщо я знову колись знайду цю дівчинку, я залишуся з Енеєю назавжди. Це рішення запалало в мені, як вогнище, а хмизу підкидала безнадійність відшукати наступне кільце порталу в цьому безмежному колі хмар.
ТИ ЗНАЄШ
НАВЧИТЕЛЬКУ
ВОНА ТОРКАЛАСЯ
ТЕБЕ?!?!
Слова не пролунали вголос, я сприйняв їх на слух. Це радше були удари всередині мого черепа. Я буквально захитався, вчепившись у борти каяка, щоби не випасти з нього.
ТИ ЗАЗНАВ
ВПЛИВУ/ЗМІН/
ТИ НАВЧИВСЯ
ЧУТИ/БАЧИТИ/ВЧИНЯТИ
ВІД
НАВЧИТЕЛЬКИ???
Кожне слово болісно відлунювало в голові. Кожне вдаряло з силою, здатною спричинити кровотечу в мозку. Хтось волав ці слова всередині мого черепа моїм власним голосом. Можливо, я божеволів.
Змахнувши сльози з очей, я втупився на гігантську каракатицю та зелених тромбоцитів-присмоктнів. Каракатиця пульсувала, витягувала й скручувала в кільця щупальця, повільно рухаючись в прохолодному повітрі. Я не міг повірити, що ці слова виходять з цієї істоти. Вона не виглядала розумною. І я не вірив у телепатію. Я дивився на рій золотих дисків, але в їхній поведінці помічав не більше розумності, ніж у танці порошинок в стовпі світла, менше, ніж у синхронному русі косяка риб чи зграї кажанів. Почуваючись дурнем, я загорлав:
— Хто це? Хто це каже?!
Я заплющив очі, чекаючи на те, що слова знову вибухнуть у мене в мізках, але від гігантської істоти чи її супутників не пролунало жодної відповіді.
— Хто говорив? — заволав я назустріч вітру, що дужчав і дужчав. Відповіді не було, тільки полотнище парасейла лопотіло на вітрах.
Каяк стрімко повернув праворуч, випрямився, крутнувся знову. Я повернувся ліворуч, підсвідомо сподіваючись побачити ще одного монстра, який мене атакує, але натомість уздрів, що до мене наближається дещо значно зловісніше.
Поки вся моя увага була прикута до чужосвітного монстра, що тримався коло мене з північного боку, купчасті хмари — розбурхані, чорні — взяли мене в облогу з півдня. Розірвані вітром на клоччя смуги чорноти, розгортаючись, тягнулися до мене з грозяного оболока, що здіймався вгору з плином нагрітого повітря, струменіли піді мною, наче ебонітові ріки. Я бачив, як далеко внизу спалахують блискавки, як із чорної колони виходять і пливуть догори купи вогняних сфер. Значно ближче, звисаючи з чорної ріки, що текла над моєю головою, і звиваючись, витягнулися схожі на гігантські лійки смерчі — десять, а то й більше. Вони націлювалися, здавалося, просто на мене, наче скорпіони, що загрозливо вигнули хвости. Кожен із розтрубів був завбільшки як монстр-каракатиця, не менше, кілометри витягнутого вгору вируючого жаху, і від кожного з них відокремлювалися в усі боки зграї менших смерчів, так наче якісь чорні рибини метали ікру. Якщо один із цих вихорів пройде навіть поруч, а не крізь мене, у мого вітрила не було жодних шансів вціліти, і не було жодної причини, чому б ці лійки мали пройти повз.
Я звівся на весь зріст у кокпіті, утримуючись у хитливому і розгойдуваному каяку тільки завдяки тому, що вчепився лівою рукою в стійку вітрила. Стиснувши в кулак праву руку, я підняв її над головою, погрожуючи смерчам, що підступали, бурі, що вирувала позаду них, і невидимому наразі небу. Моя куртка з гучним ляскотом лопотіла на вітрі. Наступний порив вітру заледве не звіяв мене просто в хмари. Висунувшись далеко за межі каяка, майже горизонтально, як той парашутист, якого я колись бачив на Крижаному Пазурі в мить неймовірного балансування перед стрибком, якого він робити не хотів, але все ж довелося, я знову потряс кулаком і вигукнув:
— Робіть, що хочете, прокляті вилупки! Плювати я хотів на ваших богів!
Наче у відповідь, боковий вітер погнав один зі смерчів просто на мене, і кінчик його хобота тягнувся донизу, наче шукаючи якесь тверде тіло, щоби його знищити. Хобот проминув мене на якісь кількасот метрів, але вакуум, що створився навколо, закрутив мій каяк і парасейл, наче іграшковий човник у ванні, коли з неї спускають воду. Позбавлений опору вітру, я полетів носом вперед, і скотився би із верткого корпусу каяка, і шугонув би у безодню, як за водою, якби не видерся нагору, учепившись в стояк. Мої ноги на ту мить уже були за бортом.
Смерч, що проходив повз мій каяк, супроводжувався зливою з градом. Крижані кульки, деякі з них завбільшки як мій кулак, вдарялися об парасейл, гамселили по бортах зі звуком, що нагадав мені постріл із флешетного пістолета, відтак зачепили мою ногу, плече та дупу. Від болю я ледь послабив свою хватку. Втім, примудрившись знову вхопитися за борти каяка, що наразі стрімко падав, я зрозумів, що це мене не врятує, адже градини продірявили парасейл, перетворивши його на решето. Тільки його натягнута тканина врятувала мене від смертельного побиття градинами, але тепер його трикутна поверхня світилася дірками. Парасейл утратив свою підіймальну силу так само зненацька, як і набув її, і каяк знову почав стрімко падати у морок, що чекав за багато тисяч кілометрів внизу. Смерчі заполонили весь небосхил. Я міцно тримався за непотрібний тепер стояк, чи радше висів на ньому, вирішивши не випускати його з рук, доки і човен, і зіжмакане вітрило, і мене самого не розчавить тиском або не роздере на шматки вітром. Я почув, що знову кричу, але тепер мій голос лунав геть по-іншому — ледь не весело.
Я не пролетів ще й кілометра, набравши разом із каяком швидкості, що вже значно перевищила граничну швидкість для Гіперіона чи Старої Землі, коли каракатиця, про яку я й забув, бо вона залишилася десь позаду і вгорі, зробила свій випад. Вона мала рухатися з неймовірною швидкістю, протинаючи повітря, наче кальмар, що женеться за своєю здобиччю за допомогою реактивного струменя. Я відразу зрозумів, що вона голодна і вирішила не втрачати свій обід, коли її довгі вусики, призначені, напевне, для харчування, почали звиватися навколо мого човна, наче обмацуючи його, перевіряючи на дотик і знову згортаючись, поки не огорнули каяк і мене з ним з усіх боків.
Якщо би істота потягла здобич до себе, то, враховуючи швидкість, з якою я падав, ми з каяком розлетілися би на друзки. Але каракатиця продовжувала падати разом із нами, оточивши човен, вітрило, стояки і мене наче сферою зі своїх найтонших вусиків — завтовшки від двох до п’яти метрів. Раптом вона почала гальмувати, викидаючи газовий струмінь із різким запахом аміаку, після чого знову набирати висоту, назустріч бурі, де й надалі лютували торнадо, а центральна шарувато-купчаста хмарища, з якої вони виходили, теж оберталася, як гігантська чорна дзиґа. У напівпритомному стані я зрозумів, що каракатиця летить просто всередину чорного клубовиння, водночас підтягуючи потрощений каяк і мене разом із ним до отвору у своєму величезному прозорому тілі.
«Ось, — майнула мені в голові напівбожевільна думка, — тепер я знаю, де у неї рот».
Розтяжки та стропи парасейла вкрили мене, наче величезний саван, а вкритий рештками вітрила каяк виглядав так, наче його задрапірували в знамено... Каракатиця підтягла нас ближче, я спробував розвернутися, забратися в кокпіт і відшукати флешетний пістолет, щоби пробити собі шлях назовні.
Пістолет зник, його викинуло з кокпіта під час несамовитих кульбітів та падіння. Зникли й подушки з кокпіта, і мій наплічник з одягом, їжею, водою і лазерним ліхтариком. Зникло все.
Я здавлено розсміявся, хоча мій сміх пролунав не дуже переконливо, позаяк щупальця саме підтягували каяк разом із наче приклеєним до нього пасажиром до зяючого отвору на череві. Залишалось якихось п’ятдесят метрів. Тепер я ясно бачив внутрішні органи каракатиці; вони пульсували, по них йшли перистальтичні хвилі, в деяких можна було помітити зелених істот, схожих на диски. Коли вона підтягла нас іще ближче, мене огорнув майже нестерпний сморід мийної рідини, яку я визначив як аміак, відтак у мене засльозилися очі й запекло у горлі.