Альбедо підняв догори палець.
— Я повинен наголосити, що Немез та інші наші шукачі-мисливці небезпечні... бо є конструктами, заточеними під одне завдання. Щойно дівчинку схоплять, цих істот-кібридів буде знищено. Лише жахлива небезпека, яку уособлює собою чума на ім’я Енея, виправдовує їхнє існування.
— Ваша Святосте, — вимовив Кензо Ісозакі, склавши долоні перед собою, наче для молитви, — що ще ми можемо зробити?
— Молитися, — відказав Його Святість. Його темні очі були наче два колодязі, сповнені болю і відповідальності. — Молитися й підтримувати Святу Церкву в її зусиллях урятувати людство.
— Хрестовий похід проти Вигнанців триватиме, — сказав кардинал Лурдусамі. — Ми триматимемо їх в облозі так довго, як зможемо.
— Саме для цього, — вставив радник Альбедо, — Корд розробив рушій Гедеона і продовжує працювати над новими технологіями для захисту людства.
— Ми й надалі розшукуватимемо цю дівчинку... тепер уже молоду дівчину, я гадаю, — додав Лурдусамі. — Якщо ми її затримаємо, то ізолюємо.
— А якщо її не вдасться затримати, Ваша Превелебносте? — запитав Великий Інквізитор кардинал Мустафа.
Лурдусамі промовчав.
— Ми маємо молитися, — сказав Його Святість. — Мусимо просити Божої помочі в ці часи найбільшої небезпеки для нашої Церкви і нашої людської раси. Кожен із нас повинен зробити все можливе, а тоді запитати себе, чи все він зробив. І ми маємо молитися за душі наших братів і сестер во Христі — навіть за душу дитини Енеї, яка несвідомо наразила своїх одноплемінників на таку небезпеку... особливо за неї.
— Амінь, — відгукнувся монсеньйор Лукас Одді.
І після цього всі присутні в крихітній капличці опустилися на коліна й схилили голови, а Його Святість Папа Урбан XVI підвівся зі свого трону, попрямував до вівтаря й розпочав відправляти Подячну Месу.
14
Енея.
Це ім’я з’явилось у моїй свідомості раніше за всі інші думки.
Я подумав про неї раніше, ніж почав думати про себе.
Енея.
А потім прийшли біль і шум, і відчуття вологості та стиснення. Цей біль, власне, і привів мене до тями.
Я розплющив одне око. Друге виявилось заліпленим засохлою кров’ю або ще чимось. Поки я намагався пригадати, хто я та де я, відчув біль від численних синців та порізів, а також від чогось набагато гіршого у правій нозі. Потім я згадав, хто я, а потім згадав, де я був до цього.
Я засміявся. Точніше, я спробував засміятись. Мої розпухлі губи були розквашені, в кутику рота запеклася кров. Замість сміху я видав щось схоже на божевільний стогін.
Мене проковтнула якась повітряна каракатиця, проковтнула у світі, створеному з атмосфери, хмар і блискавок. І зараз мене перетравлює шумливий шлунок цієї потвори.
Була гуркотнеча. Приголомшлива гуркотнеча. Гуркіт, гудіння вітру, приголомшливий шал громовиці. Так ніби тропічна злива шаленіла, рвучи полог тропічного лісу. Я примружив одне око. Темрява... раптом спалах білого світла... знову темрява з червоним відбитком на сітківці ока... потім ще білі спалахи.
Я пригадав торнадо й ураган планетарного масштабу, котрий насувався на мене, поки я летів на своєму каяку під парасейлом перед тим, як мене заковтнуло те створіння. Але зараз ураган минувся. Це була злива, що спадала на джунглі. По обличчю та грудях мене лупцювали шматки нейлону, рештки парасейла, мокре пальмове листя й уламки фібропласту. Я втупив погляд додолу, чекаючи на черговий спалах світла. Каяк був там, але пошматований і розтрощений. А також мої ноги... частково вони й досі знаходилися в корпусі каяка... ліва — ціла і неушкоджена, але права... я скрикнув від болю. Права нога, напевне, була зламана. Я не бачив, щоби зламана кістка стирчала назовні, але був упевнений, що десь у стегні є перелом.
Все інше у мене було нібито в порядку. Якщо не брати до уваги суцільні подряпини й синці, а також засохлу кров на руках і обличчі. Мої штани перетворилися майже на лахміття. Сорочка і куртка так само. Але, повернувшись туди-сюди, потягнувшись, порухавши пальцями рук і лівої ноги, а відтак спробувавши зробити це із пальцями правої, я усвідомив, що моє тіло більш-менш ціле... ні перелому спини, ні зламаних ребер, одним словом, жодних серйозних пошкоджень, за винятком, можливо, правої ноги, де біль був такий, ніби по венах тягли колючий дріт.
За наступних спалахів світла я спробував визначити своє місцезнаходження. Схоже, розтрощений каяк разом зі мною втрапив у гущину джунглів і застряг поміж зламаних гілок, посеред тропічного урагану, у темряві, яку розтинали лише окремі спалахи світла. Каяк обплутало шматками парасейла та стропами, обліпило пальмовим листям, і він висів бозна-де і бозна над чим.
Дерева? Тверда поверхня?
Світ, у якому я літав до цього, не мав твердої поверхні... принаймні такої, аби до неї можна було дістатися так, щоби неймовірний тиск не розплющив тебе, перетворивши у балабушку завбільшки як мій кулак. І маловірогідно, щоб у серцевині того юпітеріанського світу, де водень переходить у стан металу, могли рости дерева. Тобто я не там. А також не у шлунку тварюки. Але де ж я?
Гуркоти грому навкруги нагадували вибухи плазмових гранат. Вітер шалено розхитував каяк, і він ледве тримався на небезпечній висоті, примушуючи мене щоразу скрикувати від болю. Мабуть, я на кілька хвилин утратив свідомість, бо коли знову розплющив очі, вітер стих, лише дощ лупцював мене, немов тисяча холодних кулаків. Я стер з обличчя дощові краплі та кров і зрозумів, що в мене жар, бо шкіра наче горіла навіть під крижаним дощем.
Як довго я тут пробув? Які злоякісні мікроби встигли проникнути у мої порізи? Якими бактеріями нагородило мене черево тієї повітряної каракатиці?
Здоровий глузд підштовхував мене до думки, що всі спогади про політ в юпітеріанському світі хмар, де мене захопило щупальценоге створіння, були нічим іншим, як гарячковою маячнею, і що я потрапив сюди через портал... де би він не був... після втечі з планети Вітус-Ґрей-Баліан-Б, а все інше — то марення. Але ж навкруги мене серед дощової ночі були рештки розгорнутого парасейла. А як тлумачити дивовижну яскравість моїх спогадів? Тобто очевидною і логічною була думка, що здоровий глузд не спрацьовує впродовж цієї моєї одіссеї. Вітер затряс дерево. Потрощений каяк зсунувся з ненадійного гнізда, утвореного з уламків гілля та листя. Моя зламана нога відгукнулась хвилями нестерпно гострого болю.
Я усвідомив, що в цій ситуації мені краще узятися за розум. У будь-яку мить каяк може зісковзнути або гілки зламаються, і тоді уся маса поламаного фібропласту, шматки нейлонових строп, рештки парасейла поваляться у темряву й потягнуть за собою мене з моєю зламаною ногою. Спалахи блискавок усе ще тривали, але зараз вони траплялися вже менш регулярно, тож я хитався у вологій темряві. Я не бачив під собою нічого, крім сплетіння гілок, прогалин темряви та товстих сіро-зелених стовбурів, закручених у тугу спіраль. Таких дерев я ще не зустрічав.
Де це я? Енеє... куди ти мене відправила цього разу?
Я припинив думати про це. Це вже було схоже на молитву, а я не хотів, щоби це перетворилось у звичку — молитися дівчинці, з якою я разом подорожував, трапезував, захищав її та дискутував із нею впродовж чотирьох років.
І все ж таки, мала, тобі слід було би добирати для мене не такі пекельні місця. Звісно, якщо у тебе був вибір.
Знову загриміло, але без спалаху світла. Раптом каяк посунувся, нахилившись зламаним носом. Я намагався намацати за спиною товсту гілку, яку помітив раніше, але натрапляв лише на переламане суччя, гострі, наче леза, черешки та зазубрені краї листя. Нарешті я ухопився та підтягнувся, намагаючись витягти з кокпіта зламану ногу, але гілки були надто тонкими, тож я спромігся вилізти тільки наполовину, відчувши, як від болю мене занудило. В очах у мене замиготіли чорні плями, але ніч була така темна, що це не мало жодного значення. Я перехилився через борт каяка, а потім знову спробував знайти надійну опору в сплетінні поламаних гілок.