Ми стояли й слухали, як вітер шкрябає піском об тканину, А. Беттік мовчки сидів за нашими спинами. Енея взяла мої руки в обидві свої. Хоч їй і виповнилося шістнадцять того дня, і була вона вже не дівчам, а майже дорослою жінкою, рученята її все ще здавалися крихітними в моїх величезних лапах.
— Роле, — промовила вона. Я подивився на неї, чекаючи, що вона скаже. — Ти зробиш для мене те, про що я тебе попрошу? — Вона спитала це тихо, ледь чутно.
— Так, — не вагаючись, відповів я.
Вона стиснула мою руку й подивилася мені просто в очі.
— Зробиш це для мене завтра?
— Так.
Вона не відпустила мою руку і не відвела очей.
— Ти зробиш все, про що я тебе попрошу?
Цього разу я завагався. Я знав: такі обітниці так просто не даються, хоча ця дивна й дивовижна дівчинка ніколи не просила мене раніше зробити щось для неї, не просила мене вирушити з нею в цю божевільну одіссею. Обіцянку з мене взяв старий поет — Мартін Силен, ще до того, як я зустрівся з Енеєю. Я знав, що існують речі, які я — чи при доброму розумі, чи в безтямі — ніколи не змушу себе зробити. Але перш за все я ніколи не зможу відмовити Енеї.
— Так, — сказав я. — Я зроблю все, про що ти попросиш.
Тієї миті я відчув, що пропав і водночас народився заново.
Енея нічого не відповіла, тільки кивнула, потиснула мені руку ще раз і повернулася до світла, до шоколадного торта й нашого друга-андроіда. Тільки наступного дня я дізнався, про що вона мене попросить і як важко мені буде дотримати свого слова.
ТУТ Я ЗУПИНЮСЯ НА ХВИЛИНКУ. Я РОЗУМІЮ, ЩО, можливо, ви нічого не знаєте про мене, якщо не читали перші кількасот сторінок моєї історії. Адже мені довелося пустити на переробку ті мікровеленові аркуші, на яких я її писав, тому її більше не існує, хіба що в пам’яті цього планшета. На тих зниклих сторінках я розповів щиру правду.
Або принаймні правду, як я її тоді знав. Або принаймні я намагався розповісти все правдиво. Здебільшого. Через те, що рециркулятор заковтнув мікровеленові аркуші, які містили першу мою спробу розповісти історію Енеї, і оскільки планшет увесь час був у мене перед очима, я змушений виснувати, що ніхто їх не прочитав. Я списав ті аркуші у котячій коробці Шредінґера, у камері-яйці, в енергетичній оболонці, призначеній для моєї страти, що рухається самотньою орбітою навколо порожньої планети Армаґаста, вміщаючи ліжко, стіл, планшет, рециркулятор їжі та повітря, а ще саме повітря, яким я дихатиму, доки генератор випадкових чисел не змусить спрацювати ізотопний елемент, який своєю чергою відкоркує фіал з ціанідом. Ці обставини, здавалося би, мали б гарантувати, що ви цих сторінок не читали.
Але я не впевнений, що це так.
Тут відбувалися дивні речі, і продовжують відбуватися. Тому я зараз не судитиму про те, чи хтось коли прочитав чи прочитає ті, попередні, сторінки — і ці, що я пишу зараз, також.
Тим часом мені краще ще раз назвати себе. Мене звати Рол Ендіміон. Моє ім’я може здатися вам співзвучним зі словом «рослий», і я, дійсно, не коротун, а моє прізвище бере своє походження від назви покинутого міста Ендіміон, що на загумінковій планеті Гіперіон. Але хоч яке безлюдне це місто, а саме в ньому відбулася моя зустріч зі старим поетом, Мартіном Силеном, стародавнім автором забороненої епічної поеми «Пісні», і саме там розпочалися мої пригоди. Про пригоди я кажу з певною іронією, можливо, маючи на увазі те, що все наше життя є пригодою. Дійсно, моя подорож почалася як пригода — з відчайдушних зусиль урятувати дванадцятирічну Енею від Пакса, доправити її цілою та неушкодженою на далеку Стару Землю, але згодом з цієї пригоди виросло ціле життя, сповнене кохання, втрати і дивоглядних див.
Але хоч би там як, а на ту пору, про яку йдеться в моїй оповіді, того тижня, коли помер Папа, і Старий Архітектор теж, а Енея сумно відсвяткувала в екзилі своє шістнадцятиріччя, мені було тридцять два роки, і я все ще зоставався струнким міцним хлопцем, котрий знався на полюванні та бійках краще за все інше, а ще він умів виконувати покладені на нього завдання і досі не дійшов справжньої зрілості і саме тому балансував на краю закоханості, поки що навічно не прихилившись серцем до дівчинки-дитини, яку звик захищати, наче молодшу сестричку, і яка того вечора чи не вперше здалася мені дорослою дівчиною, молодою жінкою, попри те залишаючись тільки другом.
Я повинен також зауважити, що моя розповідь про інші речі — події в Паксі, вбивство Поля Дюре, повернення Радамант Немез, думки отця Федеріко де Сойї — базується не на припущеннях, не на домислах, не на вигадках, як це робилося в старих романах, написаних сучасниками Мартіна Силена. Я знаю все, про що розповідаю, знаю навіть думки отця де Сойї, знаю, у що був зодягнутий радник Альбедо того дня — і не тому, що я такий всезнайко, а завдяки подальшим подіям та одкровенням, що зробили таке знання приступним.
Все це пізніше стане зрозумілим. Принаймні я на це сподіваюся.
І перепрошую за це незграбне повторне вступне слово. Людина, яка послужила зразком для батька Енеї, кібрида, а саме поет на ім’я Джон Кітс, сказав у своєму останньому, прощальному листі до друзів: «Я завжди відкланювався незграбно». Сказати по правді, я також, і, гадаю, та ж сама історія вийшла і з цією спробою знову привітатися з вами.
Отож, я краще повернуся до своїх спогадів і прошу вас поставитися поблажливо до моєї першої спроби привести їх до ладу і поділитися ними.
ЩЕ ТРИ ДНІ ТА ТРИ НОЧІ ПІСЛЯ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕНЕЇ безнастанно завивав вітер, не влягалася піщана буря. А дівчинка десь пішла і не з’являлася вдома. За чотири роки я встиг звикнути до її «тайм-аутів», як вона їх називала, і зазвичай не хвилювався так, як тоді, коли вона вперше зникла на кілька днів. Проте цього разу я неабияк непокоївся: смерть Старого Архітектора скаламутила всіх мешканців пустельного табору — так Старий Архітектор іменував поселення в Талієсін-Весті. А це двадцять сім учнів і понад шістдесят осіб обслуги. Більшість учнів зі своїми родинами, а також персонал студії мешкали поблизу одне від одного, в тих гуртожитках, які інтерни м-ра Райта самі звели під його наглядом південніше від головного будинку. Весь комплекс будівель в таборі своїми стінами, внутрішніми двориками, закритими переходами нагадував фортецю — ними було зручно перебігати з будівлі до будівлі під час піщаної бурі. Але кожен день відсутності Енеї змушував мене нервуватися дужче й дужче.
Я навідувався до її учнівського будиночка, найвіддаленішого від головної резиденції, що знаходився майже за чверть милі на північ, ближче до гір. Її там не було. Двері вона залишила незамкненими, а ще лишила мені записку. Не треба хвилюватися, вона вирушила на звичайну екскурсію й узяла з собою достатньо води, але я все одно хвилювався. З кожними відвідинами її будиночок здавався мені все затишнішим.
Чотири роки тому, коли ми з нею вперше з’явилися тут, на спусковому катері, поцупленому з військового космічного корабля Пакса, знесилені, вкриті синцями та опіками, не кажучи вже про андроїда, який лежав ледь живий у катері і над яким працював автохірург, Старий Архітектор та інші учні зустріли нас привітно, поставилися до нас прихильно. М-р Райт не виказав жодного здивування тим, що дванадцятирічна дівчинка пройшла крізь портали з іншого краю всесвіту, щоби знайти його та попроситися в учениці. Пам’ятаю, як першого дня Старий Архітектор запитав Енею, що вона знає про архітектуру.