Як я умудрився втрапити у це верховіття?
Це було неважливо. У цю хвилину все було неважливо, головне зараз — вибратися з уламків фібропласту і хаосу строп.
Треба взяти ніж і прорізати собі вихід із цього цупкого плетива.
Мій ніж зник. Мій пояс зник. Кишені моєї куртки були геть відірвані, а від куртки і сорочки залишилося саме лахміття. Флешетний пістолет, що я його зберігав як талісман на випадок нападу повітряної каракатиці, теж зник... Я туманно пригадував, як його звіяло разом із рюкзаком, коли налетів торнадо, що пошматував на клапті парасейл. Одяг, лазерний ліхтарик, запас їжі... все зникло.
Спалахнула блискавка, хоча гуркіт грому подаленів. Посеред цієї зливи у мене на зап’ястку щось блиснуло.
Комлоґ. Ця клята штука повинна була вціліти.
Чим комлоґ може стати мені у пригоді? Я не знав, але це було хоч щось. Піднявши ліву руку до рота, я крикнув під ревіння дощу:
— Кораблю, ввімкнути комлоґ... Корабель! Агов!
Жодної відповіді. Пам’ятаю, як в юпітеріанському світі цей прилад миготів застережливими вогниками, коли вдарила електрична гроза. Дивно, але я відчув щось на кшталт суму від цієї втрати. Комлоґ із корабельною пам’яттю завжди поводився, наче недоумкуватий ерудит, але він був зі мною купу часу. Я звик до нього. І він допомагав мені вести катер, що доправив нас із «Водоспаду» до Талієсін-Веста. І...
Я припинив ностальгувати і поновив пошуки чогось, за що можна було вхопитися. Нарешті я вчепився за стропи, що звисали навколо мене, наче виноградні лози. Це спрацювало. Схоже, шматки парасейла міцно застрягли у верхніх гілках, тож вони витримали мою вагу, поки я борсався на слизькому фібропласті, намагаючись витягти зламану ногу з уламків корпуса.
На якусь мить біль знову вибив мене зі свідомості... це було щось схоже на біль під час найважчих нападів від ниркового каменя, тільки наразі він накочувався хвилями через неоднакові інтервали. Коли я отямився, то виявив, що лежу вже не в уламках каяка, а радше висну, учепившись за спіралеподібний стовбур пальмового дерева. За кілька хвилин налетів порив вітру, і шматки каяка повалилися долу, деякі з них зачепилися за стропи, а інші, перевертаючись, зникли в темряві.
Що тепер?
Чекай на світанок.
А якщо в цьому світі нема світанків?
Тоді почекай, поки стихне біль.
Чому він повинен стихати? Кістка зламана і напевне ввіп’ялась у м’яз. У тебе страшенна гарячка. Хтозна, скільки часу ти пролежав тут під дощем серед потрощеної рослинності у безтямі, з ранами, відкритими для всіх вбивчих мікробів, яким лише заманеться туди дістатися. Можливо, в тебе починається гангрена. Цей гнильний сморід... можливо, він іде від тебе.
Здається, гангрена так швидко не починається?
Заспокоїти мене не було кому.
Тримаючись лівою рукою за стовбур дерева, правою я спробував обережно обмацати стегно, але найменший дотик викликав стогін, і я ледве не знепритомнів. Якщо я знову втрачу свідомість, то я точно звалюся з цієї гілляки. Я продовжив обстежувати праву ногу. Вона оніміла в кількох місцях, усе інше нібито нормально. Зрештою, це лише простий перелом.
Ти гадаєш, це просто перелом, Роле? У світі джунглів посеред бурі, що триватиме бозна-скільки часу. Не маючи медпакета, не маючи змоги розпалити багаття, не маючи ні інструментів, ані зброї. На додачу, зламана нога та сильна гарячка. Чудово, хіба ні? Звісно, це просто якийсь там перелом.
Стули свою трахану пельку.
Під дощем я почав розмірковувати над різними варіантами. Можна просидіти тут решту ночі... вона може добігти кінця за десять хвилин, а може — за тридцять годин... або я можу спробувати спуститися вниз, до джунглів.
Де на тебе так і чатують хижаки. Чудовий план.
Стули пельку, я сказав. Там я зможу пошукати прихисток від дощу, знайти сухе місце, дати відпочинок нозі, знайти гілки та ліани, щоби зробити шину.
— Гаразд, — сказав я вголос і почав навпомацки шукати у темряві стропу або ліану, придатну для спуску.
НАСКІЛЬКИ Я МОЖУ ВИСНУВАТИ, МІЙ СПУСК ТРИВАВ ДЕСЬ ДВІ-ТРИ години. А може, вдвічі більше або вдвічі менше. Блискавки вже не спалахували, і тепер було майже неможливо у безпросвітній темряві відшукати, за що хапатися. Але слабке, майже непомітне червонувате сяйво з’явилось над густими джунглями, і мої очі адаптувались до мороку достатньо, щоби знаходити годящі стропи, ліани чи міцні гілки.
Невже світанок? Ні, не схоже. Світло дуже розсіяне, дуже тьмяне, нагадує щось хімічне.
Я припускав, що знаходжусь десь за двадцять п’ять метрів від поверхні. Товсті гілки траплялися впродовж усього спуску. Проте що нижче я опускався, пальмове листя з гострими, наче лезо, краями зустрічалося все рідше. Однак ґрунту я не знайшов. Перепочивши у розвилці двох гілок, отямившись від болю й запаморочення, я відновив спуск лише для того, щоби натрапити на водний потік. Я поспішно висмикнув ліву ногу. Червонуватого сяйва було достатньо, аби роздивитися, що вода була повсюди. Чорна, наче нафта, вона рухалась потоком поміж спіральних стовбурів.
— Чорт забирай! — вирвалось у мене. Це вже занадто для однієї ночі. У мене почала формуватися туманна думка про спорудження плота. Я перебував на іншій планеті, отже, вгору по течії тут повинен бути портал, а другий має бути вниз по течії. До нього мені необхідно дістатися у будь-який спосіб. Мені вже доводилося будувати пліт.
Авжеж. Коли ти був здоровий, неушкоджений, ситий, коли в тебе були інструменти... принаймні сокира і лазер. Зараз ти навіть не можеш триматися на ногах.
Будь ласка, стули пельку. Ну, будь ласка.
Я заплющив очі й спробував заснути. Пропасниця змушувала мене тремтіти від холоду. Я не звертав на це уваги, а намагався вигадувати історії, які розповідатиму Енеї під час нашої зустрічі.
Невже ти справді сподіваєшся побачити її знову?
— Замовкни, погань! — гаркнув я. Мій голос загубився у шумі дощу між кронами дерев та у плюскоті бурхливої води за півметра піді мною. Мабуть, мені варто видертися на пару метрів вище гілками, якими я щойно спустився — з такими зусиллями і таким нестерпним болем. Вода може піднятись. Яка іронія! Витратити стільки сил, аби спуститися туди, де мене може легко змити водою. Краще піднятись на три-чотири метри. Зараз полізу. Спочатку треба відновити дихання й зачекати, поки трохи вгамується біль. Хвилину-другу, не більше.
Я ПРОКИНУВСЯ ВІД МЕРЕЖИВА СОНЯЧНОГО СВІТЛА. Я ЛЕЖАВ, розтягнувшись на гілках, що провисали за кілька сантиметрів від сірої бурхливої поверхні потоку, що вирував поміж спіральних стовбурів дерев. Світло було тьмяне, наче у сутінках. Схоже, я проспав увесь день, і зараз вже наближається наступна нескінченна ніч. Дощ іще тривав, але тепер не сильніший за мжичку. Було тепло, наче у тропіках, хоча з моєю гарячкою це не дуже відчувалося, а вологість була на межі абсолютної.
У мене все боліло. Тупий біль у зламаній нозі поєднувався із болем у голові, спині та нутрощах. Мені здавалося, що при кожнім повороті голови у черепі важко перекочується масивна куля ртуті. Запаморочення знову викликало нудоту, але блювати не було чим. Я висів на сплетінні гілок і розмірковував над чаром отаких мандрівок.
Мала, якщо наступного разу тобі знадобиться відправити когось із дорученнями, посилай А. Беттіка.
Світло не блякло, але й не яскравішало. Я змінив позу і почав вивчати воду, що рухалась: сіра, з водовертями, вона несла шматки пальмового листя і засохлих стеблин. Я подивився вгору і не побачив жодних ознак каяка чи парасейла. Усі уламки фібропласта і тканини, що попадали вночі з дерева, давно віднесла у безвість течія.