Це виглядало наче повінь, наче весняний розлив на болотах над затокою Тоскагай на Гіперіоні. Там повінь відбувалася раз на ріку вигляді тимчасового потопу, а в цьому затопленому лісі, на цій безкраїй рівнині водяних джунглів, це могло запросто бути постійним явищем. Де би не було це «тут»!
Я знову подивився на воду. Вона була непрозора, темна, наче скисле молоко, отже, глибина могла бути від кількох сантиметрів до багатьох метрів. Занурені стовбури дерев не надавали жодного натяку, щоби прикинути глибину. Течія була швидкою, але не настільки, щоби понести мене, якщо я вхоплюся за гілки, що низько звисають над каламутною водою. Якщо мені пощастить, і тут не мешкають водні кліщі на кшталт гіперіонівських та інша кусюча гидота, то я, мабуть, зможу добрести... кудись.
Хлопче, щоби добрести, потрібні дві ноги. Стрибати на одній крізь болото — це занадто для тебе.
Нічого, будемо стрибати. Я вхопився обома руками за гілку наді мною й опустив ліву ногу у потік, тримаючи праву на широкій гілці, де я лежав. Це знову викликало біль, але я не зупинявся і все глибше занурював ногу у каламутну воду. Щиколотка, литка, потім коліно. Я трохи посунувся, щоби переконатися, чи можу стояти... м’язи рук напружились, пошкоджена нога зісковзнула з гілки, викликавши хвилю такого пекельного болю, що я не міг стримати стогін.
Глибина потоку виявилася близько півтора метра. Я міг стояти на здоровій нозі, а вода омивала мою талію і плескалася об мої груди. Вона була тепла і, здавалось, применшила біль у зламаній нозі.
Друже, а скільки милих пікантних мікробів у цьому теплому бульйоні! Багато з них уже встигли мутувати з того часу, як були завезені сюди першими ембріоносцями. Вони вже облизуються на тебе, Роле.
— Стули пельку, — тупо вимовив я, озираючись навсібіч. Ліве око заплило і вкрилося струпом, голова боліла.
З усіх боків із сірої води у сіру мжичку підіймалися нескінченні стовбури дерев; пальмові листя та гілки, що з них падали краплі води, були такого темно-зеленого кольору, що здавалися майже чорними. Проте ліворуч нібито трохи посвітліло. І дно під ногами здалося мені трохи твердішим, коли я почав пересуватись у тому напрямку.
Я рухався, підтягуючись руками, потім переставляючи ліву ногу і волочачи праву. Іноді я був змушений нахилятися, щоби пройти під навислим листям, або відхилятися убік, наче тореадор в уповільненому кіно, пропускаючи повз себе плавучі гілки й інші уламки. Щоби дістатися світлої частини лісу, мені знадобилось кілька годин. Але все одно я не мав іншого заняття.
ЗАТОПЛЕНІ ДЖУНГЛІ ЗАКІНЧИЛИСЯ, І ПЕРЕДІ МНОЮ ВІДКРИЛАСЯ ріка. Я вхопився за останню гілку, відчув, як течія намагається витягти з-під мене здорову ногу, і втупився у безмежну широчінь сірої води. Я не бачив протилежного берега, але не тому, що вода була безмежна. Я здогадався, що це була ріка, а не озеро чи море, тому що бачив течію і водоверті, що закручувалися зліва направо. Видимість була не більше ста метрів, бо над поверхнею клубочився туман або низькі хмари. Сіра вода, сіро-зелені мокрі дерева, темно-сірі хмари. Світло, здавалося, слабшало. Насувалася ніч.
Я геть знесилів. Лихоманка сильнішала. Попри тропічну спеку мої зуби цокотіли, а руки невтримно тремтіли. Десь під час мого незграбного просування крізь джунглі я ненавмисно наступив на зламану ногу, і мені закортіло надсадно заволати. Повинен зізнатися, я й заволав. А потім я — спершу тихо, а потім усе голосніше — щоби забути про біль, узявся горлати похідні марші місцевої гвардії, згодом перейшов на непристойні лимерики, що я їх набрався, коли служив матросом на ріці Кане, а наостанок уже просто лементував.
Хтось тут патякав про будівництво плота.
Я вже звик до цього ядучого голосу у мене в голові. Ми з ним уклали перемир’я, коли я второпав, що він не підбурює мене лягти та вмерти, а лише розпікає за неадекватні зусилля у боротьбі за виживання.
Он, дивись, друже Роле, пливе твоя найкраща нагода мати пліт.
Течія несла ціле дерево, його сплетений стовбур постійно обертався у глибокому потоці. А я стояв у воді по самі плечі на відстані десяти метрів від головної течії.
— Та отож! — вимовив я вголос. Мої пальці ковзнули гладкою корою гілки, за яку я тримався. За мить я вхопився міцніше і трохи підтягнувся. Щось скреготнуло у нозі, і цього разу чорні плями затьмарили мені зір. — Отож, — повторив я. Яка ймовірність того, що я не втрачу свідомість, що не споночіє, що я доживу до того, коли зможу впіймати один із тих стовбурів? Про те, щоби плисти, годі було й мріяти. Моя права нога не годилася ні на що, а решта кінцівок тремтіли, наче в паралічі. Єдине, на що в мене вистачало сил, це потриматись за цю гілку ще кілька хвилин. — Отож, — утретє повторив я. — Чорт би тебе побрав.
— Пробачте, пан-Ендіміоне, це ви мені?
Від несподіванки я ледве не випустив гілку. Продовжуючи триматись правою рукою, я наблизив лівий зап’ясток до очей і в присмерковому світлі спробував роздивитись комлоґ. Він випромінював слабке світіння, якого ще недавно не було.
— Дідько би тебе вхопив, кораблю. Я гадав, що ти зламаний.
— Апарат пошкоджений, сер. Його пам’ять витерта. Нейронні мережі мертві. Від аварійного живлення працюють лише чипи зв’язку.
Я спохмурнів.
— Не розумію. Якщо твоя пам’ять стерта, а нейронні мережі...
Ріка тягла мене за пошкоджену ногу, ніби змушуючи відпустити гілку. На хвилину я замовк.
— Кораблю? — нарешті покликав я.
— Так, пан-Ендіміоне?
— Отже, ти тут?
— Звісно, пан-Ендіміоне. Там, де ви і пан-Енея наказали мені залишатись. З радістю доповідаю, що необхідний ремонт завершено...
— Покажись! — наказав я. Уже майже поночіло. З чорної ріки на мене напливали пасма туману.
Зореліт підіймався з води горизонтально, з корпуса стікала вода. Його ніс був лише за двадцять метрів від мене, посеред найсильнішої течії. Він перегородив потік, немов величезний валун, що наполовину висунувся з води; немов якийсь чорний левіафан, що розітнув річкову воду на шумкі струмені. На носі та на стабілізаторі, схожому на акулячий плавець, мерехтіли навігаційні вогні, що були ледь помітні у тумані.
Я засміявся. Або заплакав. А може, просто застогнав.
— Ви хочете підплисти до мене? Чи мені наблизитись до вас?
Мої пальці зісковзували.
— Давай сюди, — вимовив я, хапаючись за гілку обома руками.
У КРІОГЕННОМУ БОКСІ, ДЕ ВПРОДОВЖ ПОДОРОЖІ З ГІПЕРІОНА призвичаїлася спати Енея, стояв автохірург. Він був стародавній — втім, увесь корабель був стародавній. Але його автоматична лікувальна система працювала, до того ж вона мала непоганий запас ліків. На додачу, якщо вірити кораблевій балаканині, у ній свого часу, ще за часів Консула, попорпались Вигнанці. Тобто, вона була дієздатна.
Я лежав під теплим ультрафіолетом, поки лагідні зонди промацували мою шкіру, змащували синці, зашивали глибокі рани, вводили болезаспокійливі засоби та ставили остаточні діагнози.
— У вас складний перелом, пан-Ендіміоне, — сказав корабель. — Хочете подивитись рентгенівські знімки та висновки ультразвукового обстеження?
— Ні, дякую, — відмовився я. — Як будемо його лікувати?
— Процес уже пішов, — відповів корабель. — Кістка зафіксована. Ультразвукові процедури зрощення почнуться, коли ви заснете. Для відновлення пошкоджених нервів і м’язів автохірург рекомендує принаймні десять годин сну.
— Незабаром засну, — сказав я.
— Найбільше хвилює автохірурга ваша лихоманка, пан-Ендіміоне.
— Це внаслідок перелому, чи не так?
— Ні, — заперечив корабель. — Схоже, у вас досить небезпечна ниркова інфекція. Якщо її не знищити, вона вб’є вас ще до того, як з’являться побічні ефекти перелому.
— Веселі справи, — промовив я.
— Що ви маєте на увазі, сер?
— Не зважай, — відмахнувся я. — Так ти кажеш, що ти вже цілком відремонтований?
— Повністю, пан-Ендіміоне. Я навіть у кращому стані, ніж був до аварії, якщо ви не проти того, аби я трохи похизувався. Розумієте, через брак деяких матеріалів я боявся, що мені доведеться синтезувати вуглець-вуглецеві шаблони з відкладень на скельних шарах дна цієї річки. Але невдовзі я з’ясував, що можна рециркулювати деякі з компонентів демпферів тиску, що стали зайвими після удосконалень, зроблених Вигнанцями, тобто мені вдалося підвищити ефективність ремонту на тридцять два відсотки...