— Гаразд, — перервав я. Відсутність болю була настільки незвичною, що в мене навіть трохи паморочилось у голові. — Скільки часу тобі знадобилось для відновлення?
— П’ять стандартних місяців, — відповів корабель. — Вісім з половиною місцевих. На цій планеті дуже дивний місячний цикл, оскільки вона має два неоднакові місяці, які, схоже, є астероїдами, що їх захопила планета, тому...
— П’ять місяців, — вимовив я. — А решту три з половиною роки ти просто чекав?
— Так, — підтвердив корабель. — Так мені було наказано. Я сподіваюсь, з А. Беттіком і пан-Енеєю все гаразд?
— Я теж на це сподіваюся. Скоро побачимо. Ти готовий до старту?
— Усі системи в робочому стані, пан-Ендіміоне. Чекаю на ваш наказ.
— Ти його отримав, — вигукнув я. — Рушаймо!
Корабель увімкнув голографічне зображення, де було видно, як ми підіймаємося над річкою. Ззовні було темно, але лінзи нічного бачення показували бурхливу ріку й арку порталу лише за кількасот метрів проти течії. Я не побачив її раніше через туман. Ми піднялись над рікою та над хмарами.
— Вода піднялася з того часу, як я тут був, — зауважив я.
— Так, — відгукнувся корабель. Обертання планети стало помітним, коли сонце знову почало підійматися над рунистими хмарами. — Повінь триває впродовж трьох стандартних місяців кожного місцевого орбітального циклу, що дорівнює приблизно одинадцятьом стандартним місяцям.
— Тобто тепер ти знаєш, що це за планета? — спитав я. — Коли ми тебе залишали, ти ще не був упевнений.
— Ця планета, безсумнівно, не належала до двох тисяч восьмисот шістдесяти семи світів із Загального Каталогу, — відповів корабель. — Мої астрономічні спостереження переконали мене, що її нема ні у паксівському космосі, ні у межах колишнього Всемережжя або загумінкових світів.
— Ні у паксівському космосі, ні у межах Всемережжя або загумінкових світів, — повторив я. — То де ж вона?
— Приблизно за двісті вісімдесят світлових років на північний захід від Загумінкової системи, відомої як NNGC 4645 Дельта, — повідомив Корабель.
Відчуваючи деяку сонливість після болезаспокійливих засобів, я промовив:
— Виходить, це новий світ. Поза загумінковими світами. Звідки ж тут узявся портал? Як тутешня ріка може бути частиною ріки Тетіс?
— Я не знаю, пан-Ендіміоне. Але варто зазначити, що поки я спочивав на дні ріки, я спостерігав за допомогою дистанційних зондів за безліччю цікавих біологічних видів. Крім мантоподібних істот, що ви, пан-Енея й А. Беттік зустріли нижче за течією, тут мешкає більше трьох сотень летючих істот і принаймні два види гуманоїдів.
— Два види гуманоїдів? Ти маєш на увазі людей?
— Ні, — заперечив корабель. — Гуманоїдів. Точно не людей зі Старої Землі. Один вид доволі низькорослий — трохи більше метра заввишки, із двосторонньою симетрією скелета і помітно червонуватою шкірою.
Пам’ять перенесла мене до червоної скелі, яку ми з Енеєю обстежували на зараз уже втраченому килимі-літуні під час нашого короткочасного перебування на цій планеті. І крихітні сходинки, що були висічені у гладкому камені. Я похитав головою, щоби відігнати спогади.
— Вельми цікаво, кораблю. Проте давай визначимо пункт призначення.
Вигин горизонту ставав більш виразним, а зірки вже не мерехтіли, а світились рівно, незмигно. Корабель продовжував злітати. Ми проминули схожий на картоплину місяць і подалися далі від орбіти. Безіменна планета перетворилася на сліпучу сферу з хмар, осяяних сонцем.
— Ти знаєш планету з назвою Тянь-Шань, або Небесні Гори?
— Тянь-Шань? Так. Наскільки пам’ятаю, я там ніколи не був, але в мене є координати. Це невеличка планета загумінкових світів, заселена біженцями Третьої китайської громадянської війни у часи пізньої Гіджри.
— Ти можеш туди дістатися?
— Не бачу жодних проблем. Це простий стрибок для двигуна Гокінґа. Але я порадив би вам на час стрибка скористатися автохірургом як камерою кріогенної фуги.
Я знов похитав головою.
— Я вважаю за краще не спати. Принаймні після того, як док загоїть мою ногу.
— Я рекомендував би вам відмовитися від такого плану, пан-Ендіміоне.
— Чому це? — насупився я. — Ми з Енеєю залишались у стані неспання під час стрибків.
— Так, але то були відносно короткі подорожі в межах старого Всемережжя, — зауважив корабель. — Того, що ви зараз звете паксівським космосом. Ця мандрівка буде дещо довшою.
— Наскільки довшою? — спитав я. Оголеним тілом пробігли дрижаки. Наша найдовша подорож у систему Ренесанс-Вектор тривала десять днів корабельного льоту і п’ять місяців часу-в-борг для паксівського флоту, що на нас чекав. — Наскільки довшою? — повторив я.
— Три стандартні місяці, вісімнадцять днів, шість годин і кілька хвилин, — відрапортував корабель.
— Непогано, — промовив я. Останнього разу я бачив Енею одразу після її шістнадцятиріччя. Тепер вона наблизиться до мене за віком на кілька місяців. Мабуть, у неї буде довше волосся. — Стрибок на Ренесанс-Вектор забрав значно більше часу-в-борг.
— Це не час-у-борг, пан-Ендіміоне, — сказав корабель. — Це бортовий час.
Цього разу сироти виступили мені на всьому тілі. Мій язик зробився наче повстяним.
— Три місяці бортового... а скільки часу-в-борг?
— Для тих, хто чекає на Тянь-Шані? — уточнив корабель. Він почав прискорюватися до стадії переходу, а планета джунглів позаду нас перетворилася на цяточку. — П’ять років, два місяці й один день. Як вам відомо, час-у-борг не є лінійною функцією тривалості стану с-плюс, але включає такі фактори, як...
— Ісусе! — простогнав я у домовині автохірурга, притискаючи зап’ясток до вогкого лоба. — Прокляття!
— Вам боляче, пан-Ендіміоне? Долоріметр показує, що ви не відчуваєте болю, але ваш пульс став нестійким. Ми можемо підвищити дозу болезаспокійливого...
— Ні! — огризнувся я. — Не треба, усе гаразд. Я просто... п’ять років... чорт!
Чи Енея знала про це? Чи знала вона, що наша розлука триватиме роки її життя?
Можливо, мені треба було провести корабель крізь портал на річці. Ні, Енея сказала знайти корабель і летіти на ньому на Тянь-Шань. Минулого разу портал закинув нас на Море Безкрає. Хтозна, куди би він запхав мене цього разу.
— П’ять років, — пробурмотів я. — Прокляття! Їй буде... чорт, кораблю... їй буде двадцять один. Доросла жінка. Я пропущу... не побачу... вона забуде...
— Ви впевнені, що вам не боляче, пан-Ендіміоне? Ваші життєві показники втратили стабільність.
— Не зважай на це, кораблю.
— Підготувати автохірурга для кріогенної фуги?
— Не зараз, кораблю. Нехай він цієї ночі вилікує мою ногу та лихоманку. Я хочу поспати хоча би десять годин. Скільки в нас часу до точки переходу?
— Лише сімнадцять годин. Вона знаходиться в цій планетній системі.
— Добре, — зрадів я. — Розбуди мене через десять годин. Приготуй добрий сніданок. Такий самий, як я замовляв по неділях на початку нашої подорожі.
— Дуже добре. Ще щось?
— Так... Ти маєш якісь записи... Енеї... з нашої останньої подорожі?
— У мене збереглося кілька годин таких записів, пан-Ендіміоне. Те, як ви плавали у невагомій водяній бульбашці на відкритому балконі. Дискусія про релігію та розум. Уроки літання у центральному колодязі, коли...
— Добре, — перервав я його. — Витягай їх. Продивлюся за сніданком.
— Я налаштую автохірурга на тримісячний кріогенний сон після вашого завтрашнього семигодинного антракту, — сказав корабель.
— Валяй, — зітхнув я.
— Хірург хоче розпочати лікування пошкоджених нервів та ін’єкцію антибіотиків прямо зараз. Ви хочете заснути?