Кондуктор нахиляється і професійним оком теж перевіряє карабіни та страхувальні кільця. Він проганяє блок канатом на метр вперед і назад, щоби переконатися, що підшипники не затираються у своїх корпусах. І, нарешті, він навалюється всією своєю вагою мені на плечі, на обв’язку, висне на мені, наче ще один рюкзак, а тоді відпускає, щоби перевірити, що кільця й канати витримають. Я певний, що йому наплювати, що станеться зі мною, але якщо блок застрягне десь посеред двадцятикілометрової траси, яка зникає в далечині, тоді саме йому доведеться розбиратися з цим неподобством, розхитуючись над багатокілометровою прірвою на дощечці-сидінні чи звисаючи над нею на стропах. На його погляд, зі спорядженням усе в порядку.
— Пішов, — каже він і плескає мене по плечі.
Я стрибаю у порожнечу, пересунувши вище свій роздутий рюкзак. Лямки натягуються, канати провисають, підшипники на блоці тихенько гудуть, і, відпустивши гальмо, яке я утримував великими пальцями обох рук, починаю рухатися швидше. Ще кілька секунд — і я вже несусь канатом униз. Я підіймаю ноги, вмощуючись у стропах в позі, що вже стала для мене природною за останні три місяці. Мета нашої подорожі — хребет Куньлунь горить, наче ватра, серед сутінкових тіней, що помалу наповнюють прірву піді мною і сповзають стіною хребта Пхарі позаду.
Я відчуваю, що натяг канату дещо змінився і він легенько задзвенів — це А. Беттік починає свій спуск услід за мною. Озирнувшись, я бачу, як він полишає платформу, майстерно витягнувши ноги, а тіло його під еластичними стропами похитується, наче поплавець. Я помічаю, що він прив’язав шкіряний пасок, який іде від його кукси, до гальмівної системи блока. А. Беттік махає мені, і я махаю йому у відповідь, розвертаючись, щоб уважно подивитися на канат, що з виттям несеться повз мене. Щось не так? Інколи птахи сідають на канат відпочити. Інколи на канаті намерзає бурулька або перетирається якесь волокно. Інколи, хоч і дуже рідко, можна побачити застопорений блок — хтось потрапив в аварію або перерізав стропи з причини, зрозумілої лише для нього. І геть рідко, але трапляється, що хтось, найімовірніше, психопат, приладжує на канаті сюрприз для того, хто мчить канаткою вслід — мотузку впоперек траси чи пружинний самостріл. За такий злочин карають смертю — скидають з найвищої платформи Потали або Йо-Кунґу, але від цього не легше тому, хто наражається на такі сюрпризи.
Проте наразі все спокійно, і я сковзаю собі над порожнечею, підвішений під ультралегким канатом. Тишу порушує тільки тихе гудіння блока підвішування, коли я трохи пригальмовую, та легенький свист повітря. Сонце ще кидає на нас своє проміння, на цій планеті наразі кінець весни, але тут, на висоті понад вісім тисяч метрів, завжди прохолодно. Дихається тут легко. Кожного дня на планеті Тянь-Шань я дякую місцевим богам, що вони подбали про те, аби атмосфера на такій висоті була багата на кисень, навіть попри те, що гравітація тут становить 0,954 від нормальної. Під моїми ногами, на глибині кілька кілометрів, кучерявляться хмари, а я уявляю океан, що вирує під ними, уявляю собі жахливий тиск, фосгенові бурі й урагани вуглекислого газу. На Тянь-Шані немає суходолу — лише в’язкий океан та незчисленні гірські піки та пасма гір, що здіймаються на тисячі метрів, назустріч кисню та яскравому, майже як на Гіперіоні, сонячному світлу.
Спогади обсідають мене. Перед моїми очима постає панорама іншого хмаровиння, бачена кілька місяців тому. Я пригадую свій перший день на кораблі, ще до того, як ми дісталися точки переміщення. Автохірург турбувався моєю зламаною ногою та гарячкою, а я тим часом звернувся до корабля:
— Не збагну, яким чином я пройшов крізь останній портал, щоби потрапити сюди? Останнє, що я пам’ятаю, — це гігантська...
Замість відповіді корабель запустив голо, зняте камерою одного з буїв, які він тримав на поверхні ріки, лежачи на дні згідно з нашим наказом. Зображення було відредаговане, бо саме йшов дощ і видимість була погана. Я бачив арку порталу, що жевріла зеленим, бачив верхівки дерев, розгойдувані вітром. Раптом з арки порталу виткнулося щупальце, довше за наш корабель. Воно тримало крихітний каяк, обплутаний продірявленою тканиною, що раніше була парасейлом. Граційно, повільно щупальце вигнулося, і парасейл, каяк та крихітна недвижна постать у кокпіті ковзнули — насправді ж, пурхнули — на сотню метрів вниз і зникли в бентежному гіллі.
— Чому ти не прийшов по мене просто тоді? — запитав я, не приховуючи роздратування. Нога в мене ще боліла. — Навіщо було чекати цілісіньку ніч, поки я бовтався там під дощем?! Я міг померти.
— Я не отримував інструкцій доправити вас на борт після вашого повернення, — промовив корабель голосом самовпевненого ідіота-академіка. — Можливо, у вас були якісь важливі справи, що не терплять втручання. Якби ви не подали звістку про себе ще кілька днів, я послав би до джунглів повзучого дрона-розвідника, аби дізнатися про ваш стан.
Я висловив свою думку щодо логіки корабля.
— Дуже дивне місце призначення, — зауважив корабель. — Хоч я й маю певні органічні елементи, вбудовані в мою конструкцію, а моя пам’ять має компоненти ДНК у своєму складі, я, строго кажучи, не є біологічним організмом. У мене немає системи травлення. Отже, немає потреби й у випорожненні, якщо не брати до уваги вихлипні гази. Тобто ануса я не маю — ні в буквальному, ні в переносному сенсі. Тому не можу збагнути, яким чином я міг би виконати ваше побажання й засунути...
— Стули пельку, — сказав я.
СПУСК КАНАТОМ ТРИВАЄ МЕНШЕ П’ЯТНАДЦЯТИ ХВИЛИН. Я починаю плавно гальмувати при наближенні до хребта Куньлунь. Останні кількасот метрів моя тінь, і А. Беттікова також, лягають на прямовисну стіну скель попереду, жовтогарячу в низькому сонячному промінні. Наче дві ляльки з театру тіней, ми розмахуємо кінцівками, смикаючи за кільця на стропах, щоби загальмувати, витягуючи ноги, та сплигнути на уступ, що наближається. Рівне гудіння переходить у голосний скрегіт — це я щосили гальмую перед шестиметровою кам’яною брилою, скеля позаду якої оббита хутром вівцекози. Хутро від негоди побуріло й витерлося.
Я вислизаю зі строп, зістрибую за три метри до стіни, приземляюся на брилу й відстібуюся від канатів, опорного й страхувального, зі швидкістю, що досягається практикою. А. Беттік прибуває на станцію за секунду після мене. Навіть з однією рукою андроїд управляється з тросами спритніше за мене. Він приземляється на перший метр виступу.
Якусь хвилину ми стоїмо нерухомо, спостерігаючи, як сонце балансує на краєчку хребта Пхарі, як низькі промені висвітлюють засніжений пік, що проступає з антрацитово-чорних тіней. Ми підганяємо на собі всі лямки та застібки, припасовуємо поклажу. Покінчивши з цим, я кажу:
— Коли дістанемося Серединного Царства, уже споночіє.
А. Беттік киває.
— Краще би нам пройти ковзанку, поки ще не геть стемніло, пан-Ендіміоне, але навряд чи нам це вдасться.
Навіть від самої думки про спуск крижаним жолобом у темряві у мене все стягується в паху. Цікаво, чи в андроїдів чоловічої статі теж спостерігається така фізіологічна реакція?
— Гайда, — кажу я і швидким кроком прямую вздовж виступу.
Канатною дорогою ми спустилися на кількасот метрів; тепер нам треба знову набирати висоту. Уступ швидко закінчується: більш-менш рівних ділянок на піках Небесних Гір дуже мало, і підбори наших черевиків стукотять бамбуковим настилом підвісного моста, що починається від прямовисної стіни і нависає над безоднею. Жодних поручнів міст не має. Вечоріє, вітер дужчає. Простуючи мостом, я застібаю термокуртку й щільніше закутуюсь у чубу. Важкий заплічник б’є мені по плечах.