Наразі темно, і довжелезна траса зловісно виблискує в місячному світлі, починаючись біля наших ніг. Поверхня здається вкритою твердою, наче камінь, кригою. Я не маю поняття, чи проходив хтось цією трасою сьогодні... чи цього тижня... чи хтось перевіряв трасу на тріщини, зсуви, западини, розколини, крижані брили й інші перешкоди. Не знаю, на яких трасах у давнину змагалися саночники, але ця ковзанка тягнеться на двадцять кілометрів з гаком, пролягаючи по ребру Абруцці, що поєднує хребет Куньлунь і Хуашань, проходячи понизу ступінчастих глетчерів Квіткової гори на багато кілометрів південніше безпечнішого, але й повільнішого Пішого Шляху, вигинаючись петлею з півночі. А з гори Хуашань залишається тільки дев’ять кілометрів і три безпечних канатних перегони до риштовань Йо-Кунґу, а тоді короткий піший перехід через мостики над ущелиною і хідники, що ведуть просто до Сюанькун-Си.
Ми з А. Беттіком сидимо пліч-о-пліч, наче малюки на санчатах, які чекають, щоби мама чи тато їх підштовхнули. Я нахиляюся до А. Беттіка, хапаю його за плече й притягую до себе, щоби він міг мене почути крізь термокаптур та маску, що закриває його обличчя. Вітер обпікає мене крижаними голками.
— Я перший, згода? — горлаю я.
А. Беттік повертає до мене обличчя, і наші сховані під масками щоки зустрічаються.
— Пан-Ендіміоне, мені здається, що першим маю бути я. Я спускався цією ковзанкою на два рази більше від вас, сер.
— У темряві? — кричу я.
А. Беттік хитає головою в каптурі.
— Тепер мало хто проходить цю трасу в темряві, пан-Ендіміоне. Але я дуже добре пам’ятаю кожний віраж. Я впевнений, що зможу бути корисним, показуючи вам, де слід пригальмувати.
Я вагаюся не довше секунди.
— Добре, — кажу я. Я тисну йому руку крізь товстезні рукавиці.
В окулярах нічного бачення спускатися було би так само легко, як удень — хоча, як я сказав, воно й удень не дуже легко. Але я загубив ті окуляри, мандруючи від порталу до порталу, і хоча на кораблі знайшлася запасна пара, я її там і залишив.
— Прихопити два комбінезони та респіратори, — передала мені Рахіль наказ Енеї. Вона могла би нагадати і про окуляри нічного бачення.
Сьогодні ми вирушили на необтяжливу прогулянку до ринку в Пхарі, мали заночувати там у хостелі, а тоді примандрувати назад разом із Джордже Тцаронґом, Джіґме Норбу та довгим караваном носіїв, які б несли закуплені нами матеріали для будівництва.
Можливо, кажу я собі, я занадто психанув через новини про паксівський корабель. Але пізно щось перегравати. Навіть якщо ми повернемо назад, спуститися по мотузках на Куньліні буде не легше, ніж пройти цю ковзанку. А може, це я так брешу самому собі.
Я дивлюся, як А. Беттік припасовує свій короткий 38-сантиметровий льодовий гак до петлі на лівій руці, тоді наставляє головний льодоруб завдовжки сімдесят п’ять сантиметрів. Я всаджуюся на санки, схрестивши ноги, беру в ліву руку льодовий гак, а в праву — льодоруб, так наче це плуг орача. Я показую андроїду великий палець і спостерігаю, як він відштовхується, розпочинаючи спуск. Його розвертає, але він майстерно вирівнює санки коротшим гаком, викрешуючи крижаний пил, а тоді зникає за краєм урвища, і я його більше не бачу. Я чекаю, доки він віддалиться метрів на десять — відстань достатня, щоб уламки криги не бризкали мені в обличчя і щоби я міг розрізняти його постать у помаранчевому світлі Оракула, — а тоді я відштовхуюсь від краю майданчика й пускаюся йому навздогін.
Двадцять кілометрів. Із середньою швидкістю біля ста двадцяти кілометрів на годину ми пройдемо цю відстань за десять хвилин. Десять хвилин, коли кров застигає у жилах, адреналін зашкалює, серце нажахано б’ється об ребра, клубок підкочується до горла, а твоя реакція або загострюється до мікросекунд, або тобі кінець.
А. Беттік просто неймовірний. Він бездоганно проходить кожний поворот, заходячи в круті віражі з високими стінками з найнижчої точки з таким розрахунком, щоб екстремальна точка його розвороту, втім, як і моя кількома секундами пізніше, прийшлася на самісінький край крижаної стіни. Це дозволяє нам вихопитися на чергову низхідну пряму з оптимальною швидкістю, і ми мчимо вниз довгою ковзанкою так швидко, що все навкруги зливається в розпливчасті смуги, шалене торохтіння йде хребтом догори, в очах двоїться, троїться, голова розколюється, а крижаний пил, викресаний льодорубами, застилає повітря, утворює гало в місячному світлі — таке яскраве, як сяйво самого Оракула, як швидкий слід від місяців-астероїдів, що перекидьки йдуть небом, як незмигне світло високих зірок. А тоді ми знову гальмуємо, підскакуємо і злітаємо вгору, круто повертаючи ліворуч, так круто, що у мене аж дух перехоплює, і відразу праворуч, ще крутіше, а після підскоку летимо по прямій, яка йде донизу так прямовисно, що санки, здається, просто падають. Десь із хвилину я дивлюся в безодню, на фосгенові хмари — у примарному місячному сяйві вони клубочаться зеленню, наче іпритові, а тоді ми обидва, мовби ті ракети, вписуємося в серію спіралей, заплутаних як подвійні спіралі ДНК. Наші санки йдуть самісіньким краєм, аж мій льодоруб двічі встромляється в порожнечу, в мерзле повітря, але кожного разу ми знову опиняємося на дні жолоба й успішно виходимо з віражу. Виходимо? Ні, нас випльовує, вишпурює з жолоба — ми наче дві кулі, випущені над самісінькою крижаною поверхнею, — а за мить ми знову стрімко злітаємо вгору, несемося, набираючи швидкість прямим відрізком, і вискакуємо на крижану стіну відрогу Абруцці. Наступні вісім кілометрів ми мчимо по правій стінці жолоба, наче по дну, скалки криги з-під вістря мого льодоруба злітають вертикально вгору, а швидкість наша зростає, тоді зростає ще, і ще, й ось це вже не швидкість, а гостре крижане вістря, що протикає мою маску, мої термоодяг, і рукавиці, і черевики з підігрівом, проймає плоть й добирається до кісток. Я відчуваю, як натягується задубіла шкіра на вилицях, коли моє обличчя під маскою розпливається в безтямній посмішці. Мій роззявлений рот — це водночас і гримаса жаху, збудження від божевільної швидкості, від того, як незмінно, автоматично, миттєво реагують мої руки на кожну вібрацію льодоруба й льодового гака.
Раптом А. Беттік вихляє ліворуч, глибоко врубаючись в стіну жолоба гаком і льодорубом, аж фонтаном б’ють крижані скалки — це безум, такий маневр жбурне його — нас обох! — на внутрішню стінку і рикошетом перекине через стінку зовнішню, просто в чорне небо! Але, прийнявши рішення за долю секунди, я вирішую довіритися йому, і з силою втикаю в дно льодоруб, і налягаю на льодовий гак, і відчуваю, що серце вискакує мені з грудей, коли мене розвертає, і замість лівого віражу я беру праворуч, так що мене виносить на самісінький краєчок жолоба на швидкості сто сорок кілометрів на годину... Але мені вдається вирівнятися і вписатися в поворот, і я проскакую повз діру посеред ковзанки, просто на тому місці, яким ми мали би проходити, якби не цей шалений об’їзд. Цей смертельний пролом шість-сім метрів завширшки зяє, наче ворота до пекла, але ми його вже проминули, й А. Беттік зісковзує з вертикальної стіни, направляючи санки льодорубом і гаком — я бачу, як горять їхні леза в місячному сяйві — і продовжує спуск ребром Абруцці, правуючи назустріч завершальній серії віражів на вкритих кригою схилах гори Хуашань.
Я роблю те ж саме.
На Квітковій Горі ми кілька хвилин не можемо злізти з санок — так нас розтрусило та скувало холодом. Тоді ми одночасно встаємо, вимикаємо п’єзоелектрику на наших санках, згортаємо їх, ховаємо до наплічників. Ми бредемо стежкою по крижаному схилу мовчки: я мовчу, благоговіючи перед мужністю А. Беттіка та його блискавичною реакцією, а чому мовчить він, я не знаю, сподіваюся лише, що не тому, що злиться на мене за моє непродумане рішення повертатися цим шляхом.
Три останні канатні траси дозволяють зняти напругу. Вони нічим не запам’ятовуються, хіба що сяйвом під місяцем гірських піків та кряжів і тим, як я насилу змушую свої задубілі пальці затиснути гальмівні кільця.
Йо-Кунґ зустрічає нас світлом факелів, навдивовижу рухливим після нерухомого місячного сяйва на порожніх гірських схилах, але ми оминаємо головні підмостки, натомість драбинами перебираючись на прохід ущелиною. На північному схилі темно, лише окремі бризки смолоскипів окреслюють хідники у вишині, що ведуть до Сюанькун-Си. Останній кілометр ми долаємо підтюпцем.