Здавалося, що спуск триває годинами, хоча, насправді, всього за кілька хвилин ми вже тихенько летіли на висоті вісім тисяч з чимось метрів, пропливаючи між фантастичною вершиною півночі, Хеншань, та гірським кряжем, на якому стоїть Храм. Коли ми спускалися, я помітив, як зі сходу набігає лінія термінатора, і корабель підтвердив, що скоро настане вечір. Я прихопив із собою на балкон бінокль і дивився в усі очі. Тепер я міг ясно бачити Храм. Бачити я його бачив, але не міг повірити власним очам.
Те, що здавалося лише грою світла та тіней під гігантськими навислими брилами сірого рубчастого каменю, виявилось конструкціями, що тяглись у східному та західному напрямках на сотні метрів. Азійський вплив упадав в око: будівлі, схожі на пагоди, із похилими черепичними дахами та піднятими догори краями, що виблискували на сонці; круглі вікна й брами на долішніх, викладених із цегли поверхах, просторі дерев’яні тераси з перилами, вкритими багатою різьбою; стрункі дерев’яні колони, пофарбовані в темно-червоний колір; жовті та червоні прапори, що спадають з балконів та карнизів; різьблені балки та коники дахів; висячі мостики та сходи, прикрашені молитовними колесами та молитовними прапорами. Це я пізніше довідався, що це таке і для чого: для того, аби молитва долітала до Будди щоразу, коли людина чи вітер зрушить їх із місця.
Будівництво Храму було в розпалі. Я бачив, як на високі платформи затягували деревину, бачив людські постаті, що, приліпившись до кам’яних поверхонь, вкривали їх різьбою, бачив риштовання, тимчасові драбини й висячі мости з сувою тканини, а також людей, котрі снували тими драбинами та мостами з повними кошами каменю і розвантажували їх на великій кам’яній плиті. Ми підлетіли достатньо близько, щоби я міг роздивитися одяг будівельників: поли барвистих халатів майже до щиколоток тріпотіли від сильного вітру, але загалом халати ці здавалися грубезними і мали захищати від холоду. Пізніше я дізнався, що одяг цей називається хуба. Хуби часто виготовляють з густого непромокального хутра вівцекіз, а інколи, для парадних оказій, їх ще вкривають шовком або навіть бавовняною тканиною, хоча бавовна тут зустрічається рідко й коштує дуже дорого.
Я переймався, щоби місцеві не помітили корабель: боявся, що це спричинить паніку чи спробу атакувати нас із ланцетної чи іншої зброї, але не знав, чим тут можна зарадити. Ми були ще на відстані кількох кілометрів, і неозброєним оком з поверхні планети можна було помітити, найімовірніше, незвичний відблиск сонця на металевому корпусі, на тлі засніженого північного піка. Я сподівався, що нас приймуть за птаха; пролітаючи, ми з кораблем бачили в небі безліч птахів, і деякі з них були чималенькі, з розмахом крил у кілька метрів. Але сподівання мої розвіялися, коли я побачив, як кілька будівельників облишили свою роботу і втупилися на небо в нашому напрямку. Таких ставало більше й більше. Не помітно було паніки, вони не бігли до укриття чи не хапалися за зброю — жодної зброї я взагалі не помітив, — але, поза всяким сумнівом, вони нас помітили. Я побачив двох жінок у халатах, що побігли вгору приміщеннями Храму, мостиками, сходинками, драбинами, аж туди, де закінчувалося риштовання, на найсхіднішу платформу, де люди робили отвори в скельній стіні. До стіни ліпилося щось на кшталт хижі чи кабіни, й одна з жінок зникла в цій халупці, а за мить з’явилася знову, тепер уже в супроводі кількох постатей, вищих від неї на зріст.
Я налаштував бінокль на максимальне збільшення, відчуваючи, як серце гупає мені об ребра. Картинка була затягнута димом від якихось будівельних робіт, і я не міг точно розпізнати Енею в найвищій постаті. Але крізь поволоку диму мені майнуло темно-русяве волосся, що трохи не сягало плечей, і я опустив бінокль та з дурнуватою посмішкою втупився в далеку стіну скель.
— Вони сигналять, — повідомив корабель.
Я знову підніс бінокль до очей. Інша жінка, принаймні мені здалося, що це жінка, але з волоссям значно темнішим, робила рухи сигнальними прапорцями.
— Це стародавній сигнальний код, — пояснив корабель. — Називається Морзе. Перші слова...
— Помовч, — обірвав його я. — Ми вивчали морзянку в місцевій гвардії, і я навіть одного разу скористався нею на Крижаному Пазурі, щоби викликати медичний екраноліт. Замість прапорців у мене були два закривавлені бинти.
— ПРЯМУЙТЕ... ДО... УЩЕЛИНИ... ДЕСЯТЬ... КІЛOMETРІВ... НА... ПІВНІЧНИЙ... СХІД.
ЗАВИСНІТЬ... ТАМ.
ЧЕКАЙТЕ... НА... ІНСТРУКЦІЇ.
— Тобі все ясно? — запитав я у корабля.
— Так. — Корабель завжди відповідав холодно, якщо я був з ним неввічливий.
— Тоді вперед, — сказав я. — Здається, я бачу якусь розколину за десять кілометрів звідси. Зроби широке коло, зайдемо здалеку. З Храму вони нас там не бачитимуть, і інших будівель у тому напрямку наче немає.
Без жодних подальших коментарів корабель узяв убік і полетів уздовж прямовисної гряди, доки ми не наблизилися до ущелини. Вертикальна розколина починалася від вкритої снігом та кригою маківки гори і йшла на глибину кількасот тисяч метрів, але дно її лежало вище рівня, на якому стояв Храм, метрів на чотириста. Храму звідси не було видно, його закривав скелястий виступ.
Корабель розпочав вертикальну посадку й знижувався, доки ми не зависли десь за метрів п’ятдесят над дном ущелини. Я з подивом побачив, що крутими стінами цієї розщілини стікають потоки, біжать дном поміж валунів, а далі водограєм спадають у розріджене повітря. На схилах ущелини буяла рослинність — дерева, мереживо ліан, візерунки лишайників, а також квіти, цілі поля квітів, що, починаючись на берегах струмків, забирались високо вгору, а там поступалися мохам, теж різнокольоровим, а вже ті тяглися аж до одвічних снігів. Спочатку мені здалося, що цей пейзаж не має на собі слідів людської діяльності, але потім помітив викарбувані вздовж північної стіни карнизи, навдивовижу вузькі, де могла розміститися хіба що одна людина, а ще стежини, що звивалися крізь яскраво-зелений мох, а ще камені, майстерно укладені посеред струмка, так щоби можна було перестрибувати з каменя на камінь. Останньою я помітив крихітну стару споруду, надто малу як на хатинку, радше альтанку з вікнами, що ховалася між вічнозеленими деревами, ближче до верхньої межі рослинності.
Я вказав на споруду, і корабель, пересунувшись туди, завис просто над нею. Я зрозумів, чому сісти тут буде складно, якщо взагалі можливо. Корабель Консула був не такий уже й великий — його сторіччями переховували в кам’яній башті в рідному місті старого поета, Ендіміоні, — але якщо він зробив би навіть вертикальну посадку на хвостове оребрення або на висувні опори, однаково пошкодив би дерева, траву, мохи та квітучі рослини. А вони були на цій планеті прямовисних скель надто великою рідкістю.
Отож ми зависли. І чекали. І приблизно за півгодини після нашого прибуття на гірській стежці, що йшла від карнизів, з’явилася молода жінка і радісно замахала нам рукою.
ЦЕ БУЛА НЕ ЕНЕЯ.
Я відчув розчарування. Ще б пак. На ту мить моє бажання знову побачити свою юну подружку перетворилося на манію. Зізнаюся, що перед моїми очима стояли фантастичні картини нашої зустрічі — ми з Енеєю біжимо назустріч одне одному квітучим різнотрав’ям, і їй знову одинадцять, а я її захисник, і ми обоє вибухаємо радісним сміхом, коли знову бачимо одне одного, і я підхоплюю її, і кружляю з нею, і підкидаю в повітря.
Принаймні трав’янисте поле існувало насправді. Корабель знизився і навіть висунув трап, який торкнувся вкритого квітами моріжка поблизу альтанки. Молода жінка перебралася з того берега струмка, стрибаючи з одного хиткого каменя на інший, виказуючи при цьому неабияке вміння втримувати рівновагу, й наблизилася до мене, збігши на травистий горбок.
Їй було трохи понад двадцять. У ній проглядалися та грація і шляхетність, що вирізняли мою малу подружку, якою я її пам’ятав.
Але цю жінку я бачив уперше в своєму житті.
«Невже Енея могла так змінитися за п’ять років? Може, вона змінила зовнішність, щоби Пакс її не відшукав? Може, я просто забув, як вона виглядає?» — Остання думка здалася мені недоречною. Неймовірною. Корабель повідомив, що для Енеї, якщо вона чекає на мене на цій планеті, минуло п’ять років і ще кілька місяців, але ж для мене вся моя подорож, включно з кріогенною фугою, тривала тільки біля чотирьох місяців. А зістарівся я лише на кілька тижнів. Я не міг забути її. Я її ніколи не забуду.