— Привіт, Роле, — промовила молода темноволоса жінка.
— Привіт... — нашорошено відповів я.
Вона зробила крок назустріч й подала мені руку. Потиск у неї був нівроку міцний.
— Мене звати Рахіль. Енея точно тебе описала. — Вона розсміялася. — Звісно, ми не чекали, що на такому кораблі може прилетіти й викликати нас хтось, крім тебе... — Вона махнула рукою в бік корабля, що висів над нами, наче витягнута в довжину повітряна кулька, похитуючись потихеньку під подувом вітру.
— Що з Енеєю? — запитав я і сам почув, що голос мій звучить дивно. — Де вона?
— А... вона в Храмі. Працює. Зараз саме середина найнапруженішої зміни. Вона не змогла залишити будівництво. Попросила мене піти й допомогти тобі позбутися корабля.
«Вона не змогла залишити будівництво...» Що це за чортівня?! Я пройшов буквально крізь пекло, з каменями в нирках та зламаними ногами, за мною гналися паксівські військові, я провалився у світ, де немає поверхні, мене проковтнула й відригнула чужосвітня істота — а вона, чорт забирай, не може залишити будівництво! Я прикусив язика, борючись зі спокусою озвучити все, що було в мене на думці.
Визнаю, що тієї миті емоції мене захльостували.
— Що ти маєш на увазі — «позбутися корабля»? — сказав я. Я озирнувся навколо. — Тут десь має бути місце, щоби можна було його посадити.
— Ні, такого місця немає, — відказала молода жінка на ім’я Рахіль. Розглядаючи її в яскравому сонячному світлі, я збагнув, що їй, найімовірніше, трохи більше років, ніж має бути Енеї. Можливо, років двадцять п’ять. Вона мала карі розумні очі, шкіра у неї була засмагла від тривалого перебування під сонцем, руки мала мозолясті, звичні до фізичної праці, а від куточків очей розбігалися сміхотливі рисочки.
— Пропоную зробити таким чином, — сказала Рахіль. — Візьми з корабля те, що тобі може знадобитися, прихопи комлоґ чи ще якийсь комунікатор, аби ти міг зв’язатися з кораблем, коли він буде потрібний, візьми два комбінезони і два респіратори, а тоді накажи своєму кораблеві злетіти й вирушити до третього місяця, тобто до другого із захоплених астероїдів. На ньому є великий кратер, де корабель зможе заховатися, а сам астероїд обертається навколо планети майже по геостаціонарній орбіті, і один його бік завжди залишається оберненим до нашої півкулі. Ти будь-якої миті зможеш надіслати йому повідомлення променевим каналом, і він буде тут за лічені хвилини.
Я подивився на неї недовірливо.
— А навіщо потрібні комбінезони та респіратори? — поцікавився я. На кораблі вони були. Вони призначалися для помірних умов у відкритому космосі, коли можна було обійтися без справжніх броньованих космічних скафандрів. — Повітря тут, здається, не надто розріджене.
— Повітря нічогеньке, — відказала Рахіль. — Для такої висоти повітря містить дивовижну кількість кисню. Але Енея сказала захопити комбінезони та респіратори.
— Для чого? — запитав я.
— Не знаю, Роле. — Її очі дивилася на мене спокійно, і я не бачив у них хитрощів або віроломства.
— А навіщо кораблю ховатися? — запитав я. — Хіба тут є Пакс?
— Поки що немає, — відповіла Рахіль. — Але десь останні шість місяців ми чекаємо на них. Наразі на планеті Тянь-Шань, або на орбіті навколо нас, немає космічних кораблів... крім твого. Немає також літаків. Жодного екранольота, жодної емтеемки, жодного топтера чи коптера... тільки параплани літунів, а вони ніколи не залітають так далеко.
Я кивнув, утім, усе ще вагаючись.
— Дугпа бачили дещо, що вони сьогодні ще не могли пояснити, — вела далі Рахіль. — Цятку вашого корабля на тлі Джомолхарі, я маю на увазі. Але згодом вони все пояснюють в термінах тендрел, тому це не становитиме проблеми.
— Що таке тендрел? — запитав я. — І хто такі Дугпа?
— Тендрел — це знамення, — відповіла Рахіль. — У цьому регіоні Небесних гір превалює віщування в шаманістських буддійських традиціях. Дугпа... вони... ну, скажімо так, ця назва перекладається як «Найвищі». Люди, котрі селяться на найвищих вершинах. Є ще Друкпа... люди долин... тобто ущелин, що лежать нижче... а ще Друнгпа, люди, що живуть в заліснених долинах. Це зазвичай великі папоротеві зарості на західних підступах до хребта Пхарі і ще нижче.
— То, виходить, Енея зараз у Храмі? — повернувся я до того, що мене цікавило, усе ще відчуваючи спротив пропозиції моєї нової знайомої «заховати» Корабель.
— Так.
— Коли я зможу її побачити?
— Тільки-но ми туди доберемося. Пішки, — Рахіль посміхнулася.
— Ти давно знайома з Енеєю?
— Біля чотирьох років, Роле.
— Ти з цієї планети?
Вона знову посміхнулася. Очевидно, мої настійливі запитання її не дратували.
— Ні. Коли ти побачиш Дугпа та інших, то зрозумієш, що я не місцева. Більшість мешканців цього регіону належать до китайців, тибетців та інших народів центральної Азії.
— А ти звідки? — запитав я прямо, сам дивуючись власній нечемності.
— Народилася я на Світі Барнарда, — відказала вона. — Провінційна фермерська планета. Кукурудзяні лани, ліси, довгі вечори та кілька добрих університетів, — ось і все, чим вона славиться.
— Я чув про неї, — сказав я. Підозри мої тільки посилювалися. «Добрі університети», якими славився Світ Барнарда в часи Гегемонії, давно вже перетворилися на церковні академії та семінарії. Мені раптом захотілося подивитися на груди цієї молодої жінки — тобто подивитися, чи нема там хрестоформи. Бракувало тільки, щоб я відіслав корабель і пішки попрямував просто у пастку Пакса. — Де ти познайомилася з Енеєю? — запитав я. — Тут?
— Ні, не тут. На Амрітсарі.
— Ніколи не чув про Амрітсар, — сказав я.
— Це не дивно. Амрітсар — загумінкова планета, дуже віддалена, та ще й до того ж ледь вкладається в шкалу Сольмева. Її колонізували лише сторіччя тому біженці від громадянської війни на Парваті. Там оселилося кілька тисяч сикхів та кілька тисяч суфіїв. Енею найняли спроектувати Центр для пустельної громади, а мене — зробити геологічну розвідку та наглядати за будівельниками. З того часу ми тримаємося одна одної.
Я кивнув, усе ще маючи певні сумніви. Мене переповнювало якесь почуття, схоже водночас і на розчарування, і на гнів, а ще на ревнощі. Звісно, це було безглуздо.
— А де А. Беттік? — запитав я, раптом жахнувшись думки, що андроїд міг за ці п’ять років померти. — Він...
— Він вирушив учора на ринок у Пхарі закупити провізію, як робить це кожні два тижні, — відповіла мені Рахіль. Вона торкнулася мого плеча. — З ним усе добре. Повернеться сьогодні ввечері, ще до того, як зійде місяць. Нам треба йти. Збирай свої речі. Скажи кораблю заховатися на третьому супутникові. Хай тобі краще Енея відповідає на всі питання.
НАРЕШТІ Я ПРИХОПИВ ІЗ СОБОЮ ТРОХИ одягу, міцні берці, невеличкий бінокль, ніж у піхвах, комбінезони та респіратори та бортжурнал-комунікатор завбільшки як долоня. Я запхав усе це в рюкзак, зістрибнув з трапа на траву і сказав кораблю, що йому робити. Мій антропоморфізм настільки поглибився, що я підсвідомо очікував, що корабель почне дутися й нарікати на те, що йому знову треба переходити у сплячий режим, цього разу на астероїді, де навіть повітря немає... Але корабель підтвердив, що він зрозумів наказ, запропонував раз на добу виходити на зв’язок променевим каналом, аби впевнитися, що комунікатор працює, а тоді взяв угору і вбік, зменшився до цятки й зник — викапана тобі повітряна кулька, коли її відпустили в небо, перетявши нитку.
Рахіль дала мені вовняну хубу, щоби я міг накинути поверх термокуртки. Я помітив, що жінка мала на собі поверх куртки та штанів нейлонову страхувальну систему — обв’язку. На петельках було розвішане альпіністське спорядження. Я запитав, навіщо це.
— У Енеї на будівельному майданчику є обв’язка і для тебе, — відказала Рахіль, дзенькаючи навішеним залізом. — Це найпередовіша технологія на цій планеті. Майстри в Поталі правлять за всі ці штуковини, як за рідного батька — за всі ці кішки, розтяжки, складні льодоруби, клини, карабіни, скельні гаки, фірнові гаки, сокирки; правлять й отримують.