— Вона мені знадобиться? — запитав я із сумнівом. У місцевій гвардії я трохи практикувався в сходженні на льодові вершини — спуск на мотузці, перехід через тріщини в льодовику і тому подібне, а ще мені доводилося лазити по скелях у каменоломнях, коли я працював на Аврола Г’юма на мисі Дзьоб, проте справжній альпінізм мене не приваблював. Я не люблю висоти.
— Знадобиться, але ти звикнеш, — запевнила мене Рахіль і вирушила першою, спритно перестрибуючи з каменя на камінь, легко збігаючи стежкою вгору. Залізяччя на обв’язці ледь чутно бряжчало, наче бубонці чи дзвіночки на шиї гірської кози.
Десятикілометровий марш скелями виявився необтяжливим, варто було лише призвичаїтися до вузького карнизу, прямовисного обриву з правого боку, сліпучого сяйва неймовірної вершини на півночі та клубовиння хмар під ногами, а ще до надміру кисню в повітрі, що аж вдаряло в голову.
— Так, — погодилася Рахіль, коли я сказав їй про повітря. — Повітря тут дуже багате на кисень, і це могло би створювати проблеми, якби тут були ліси чи савани, щось таке, що може горіти... Ти побачиш, які тут бувають грози в сезон мусонів. Але карликові ліси на подобу тих, які ти бачив в ущелині, та папоротеві зарості на дощових схилах Пхарі — це всі горючі матеріали, що тут є. А деревина карликових порід, яку ми використовуємо в будівництві, настільки щільна, що практично не горить.
Деякий час ми мовчки йшли слід у слід. Я дивився собі під ноги на вузький скельний виступ. Ми проминули гострий закрут стежини, і мені довелося зігнутися, щоби не забити лоба, і раптом уступ розширився, перед нами розкрилася широка панорама, і я побачив Сюанькун-Си — Завислий У Повітрі Храм.
Тепер, коли я дивився на Храм зблизька, знаходячись трохи нижче та східніше від нього, однаково здавалося, що він дивним чином висить у повітрі, без жодних підпор. Деякі споруди, ті, що розташувалися нижче і, схоже, були зведені раніше, стояли на цегляних чи кам’яних фундаментах, але інші будівлі просто нависли над прірвою. Згори будівлі, що скидалися на пагоди, прикривала велика скеля. Ніша під нею була метрів сімдесят п’ять заввишки, проте драбини з майданчиками, перетинаючись неймовірними зиґзаґами, майже сягали стелі, утвореної виступом.
Ми змішалися з юрбою. Не тільки хуби та всюдисущі обв’язки єднали різнобарвний натовп в одне ціле: більшість облич, які з ввічливою цікавістю оберталися до мене, здавалося, належали азійським вихідцям зі Старої Землі. Ці люди, переважно коротуни як на нормальну гравітацію, шанобливо розступалися перед Рахіллю, киваючи їй, а я йшов за нею до драбин, крізь зали, в яких стояв дух ароматичних курінь та сандалового дерева, йшов крізь брами, проходив хиткими мостиками, підіймався ажурними сходами. Незабаром ми вже були на верхніх рівнях Храму, де велися інтенсивні будівельні роботи. Крихітні фігурки, які я бачив крізь бінокль, тепер перетворилися на живих людей, що дихали, кректали під вагою кошелів з камінням, на людей, що пахли потом і чесною працею. З балкона корабля я бачив беззвучну діловитість, а тепер мене огортав напружений гамір: молотки грюкають, зубила видзвонюють, їм вторять кирки, і посеред усього цього контрольованого хаосу, типового для будь-якого будівельного майданчика, перегукуються та жестикулюють робітники.
Подолавши кілька сходових маршів і три довжелезні драбини, щоби дістатися найвищої платформи, я зупинився на мить перевести подих, перш ніж підійматися останньою драбиною. Багата тут атмосфера на кисень чи ні, а лазити отак — нелегка робота. Я помітив, що Рахіль дивиться на мене з незворушністю, яку легко можна прийняти за байдужість.
Підвівши очі, я побачив, що з платформи драбиною граційно спускається молода жінка. На долю секунди моє серце збилося з ритму — Енея! — а тоді я роздивився, як ця жінка рухається, помітив темне коротко стрижене волосся, і коли жінка ще не повернулася до мене, уже знав, що це не моя подружка.
Ми з Рахіллю зробили крок назад від підніжжя драбини, бо жінка перескочила через кілька останніх сходинок. Вона була висока, десь мого зросту, спортивної статури, з чіткими рисами енергійного обличчя та дивовижними фіолетовими очима. Їй було років сорок чи трохи більше, стандартних, засмагла шкіра щільно обтягувала вилиці, а білі рисочки, що розбігалися від очей та від кутиків рота, дозволяли припустити, що вона також не проти посміятися.
— Роле Ендіміон, — сказала вона, подаючи мені руку. — Я Тео Бернард. Я допомагаю зводити будівлі.
Я нахилив голову. Потиск вона мала такий само міцний, як і Рахіль.
— Енея зараз звільниться, — Тео Бернард махнула в бік драбини.
Я подивився на Рахіль.
— Підіймайся сам, — сказала Рахіль. — У нас тут справи.
Я поліз угору, старанно переставляючи руки. На бамбуковій драбині було не менше шістдесяти поперечок, і коли я дряпався вгору, весь час пам’ятав, що платформа, на якій стоїть драбина, дуже вузька і якщо, падаючи, пролетиш повз неї, падати доведеться вічно.
Опинившись на платформі, я побачив невеличкі тимчасові кабінки і кам’яні брили з ознаками обробки. Тут зводилися останні будівлі Храму. Я весь час відчував вагу тонн каменю, що нависали над цим місцем, де карниз загинався й створював щось на кшталт кам’яної стелі. Між щілинами та розколинами скель шугали, раз у раз пікіруючи вниз, невеличкі пташини з роздвоєними, глибоко вирізаними хвостами.
І тут моєю увагою заволоділа постать, що вийшла з більшої із двох кабін.
Це була Енея. Відкритий погляд темних очей, невимушена посмішка, високі вилиці та тендітні руки, скирта абияк стриженого темно-русявого, із білявими прядками волосся, що наразі розліталося на вітрі, який дув уздовж скельної поверхні. Вона не надто витяглася з того часу, як я бачив її востаннє, і мені й зараз довелося би нахилятися, щоб поцілувати її в чоло, але вона змінилася.
Мені раптом перехопило подих. Я бачив, як люди зростають, дорослішають, але це були мої приятелі, і це відбувалося в той час, коли я й сам зростав і дорослішав. Звісно, я ніколи не мав дітей, і день у день спостерігати за тим, як дитина розвивається й досягає зрілості, мені довелося тільки упродовж чотирьох років та ще кількох місяців свого знайомства з цією дитиною. Багато в чому, бачив я, Енея все ще виглядала так само, як того дня, коли їй виповнилося шістнадцять, хіба що втратила дитячу м’якість, вилиці стали гострішими, усі риси обличчя викарбувалися чіткіше, стегна стали крутішими, і груди випнулися ще трохи. Вона мала на собі бриджі, високі черевики, зелену сорочку, яку я пам’ятав ще з Талієсіна, і куртку кольору хакі, яка напиналася, наче вітрило. Я бачив, що руки та ноги у неї стали дужчими, ніж на Старій Землі. Але головні зміни полягали не в цьому.
Усе в ній змінилося. Дитини, яку я знав, більше не було. Замість неї постала жінка; незнайома жінка стрімко йшла назустріч мені грубо збитою платформою. І справа була не лише в чіткіших рисах обличчя чи округліших формах... справа була в силі. Не фізичній, а духовній. Енея завжди була найенергійнішою, найзавзятішою і самодостатньою людиною, яку мені довелося знати.
А тепер, коли дитина зникла, чи принаймні розчинилася в дорослій людині, до кипучої енергії додалася ще й вагомість.
— Роле! — Вона підійшла до мене і міцно стиснула мої руки.
На мить мені здалося, що вона поцілує мене в губи, як зробила колись... не вона, а та шістнадцятирічна дівчинка... в останні хвилини, коли ми були разом на Старій Землі. Натомість вона підняла руку й пробіглася довгими пальцями по моїй щоці, від скроні до підборіддя. Темні очі аж світилися... чим? Не радісним подивом. Можливо, життєвою енергією. Я сподівався, що щастям.
Мені відібрало мову. Я почав було щось казати, затнувся, підняв праву руку, збираючись торкнутися її щоки, і знову опустив.
— Роле... чорт забирай... це страшенно добре — бачити тебе знову! — Вона прибрала руку з мого обличчя й відчайдушно стиснула мене в обіймах.
— Я теж радий бачити тебе, мала, — я погладив її по спині, відчуваючи під долонею шорстку тканину її куртки.
Вона відступила на крок, усе ще тримаючи мене за плечі. Тепер вона посміхалася від вуха до вуха.