— Рабська праця, — зауважив я.
— Саме так.
На Мауї-Заповітній вони пробули тільки три стандартних місяці. Там вона зустріла Тео Бернард.
— Вона теж із повстанців-язичників? — запитав я.
— Утікачка-християнка, — виправила мене Енея. — Вона прибула на Мауї-Заповітну разом із іншими колоністами. Утекла з колонії і приєдналася до сірістів.
Я мимоволі насупився.
— Вона має хрестоформу? — запитав я. Народжені заново християни викликали в мене недовіру.
— Уже ні, — відказала Енея.
— Але яким чином... — мені невідомо було про жоден випадок, щоби християнин із хрестоформою зміг її позбутися. Виняток становить лише таємничий ритуал відлучення, який може здійснювати тільки Церква.
— Поясню пізніше, — сказала Енея. Під час своєї оповідки вона ще не раз і не два вимовила цю фразу.
Наступною планетою, куди вони з А. Беттіком пройшли крізь портал, став Ренесанс-Вектор.
— Ренесанс-Вектор! — мало не заволав я. Це була твердиня Пакса. На Ренесанс-Векторі нас ледве не застрелили. На цій надіндустріальній планеті всіма містами та автоматичними заводами керував Пакс.
— Ренесанс-Вектор, — посміхнулася Енея. Це було непросто. Їм довелося замаскувати А. Беттіка під людину, постраждалу від опіків і змушену носити маску із синтетичної шкіри. Це створювало для нього незручності впродовж шести місяців їхнього там перебування.
— Які роботи ти там виконувала? — запитав я. Мені важко було уявити, як моя подружка та її тамтешні приятелі переховувалися серед товкотнечі на вулицях мегаполіса, яким є вся планета Ренесанс-Вектор.
— Лише одну роботу, — спокійно відповіла Енея. — Ми працювали на будівництві нового кафедрального Собору Святого Матвія в Да-Вінчі.
Я, мабуть, хвилину витріщався на неї, поки мені знову розв’язало язика.
— Ти будувала кафедральний собор? Паксівський собор? Християнську церкву?
— Звісно, що так, — спокійно відказала Енея. — Я працювала разом із найкращими мулярами, склярами, майстрами всіх будівельних професій. Спочатку як учень, але коли ми полишали цю планету, я була помічником головного конструктора нефа.
Я міг тільки хитати головою.
— А там ти... збирала дискусійні гуртки?
— Так, — відповіла Енея. — На Ренесанс-Векторі на гуртки приходило більше людей, ніж на будь-якій іншій планеті. За цей час у мене з’явилися тисячі учнів.
— Дивно, що тебе не зрадили.
— Мене зрадили, — відказала вона. — Але не хтось із моїх учнів. Один зі склярів настукав на нас до місцевого гарнізону Пакса. Ми з А. Беттіком і Тео ледь устигли дати драла.
— Стрибнули крізь портал, — сказав я.
— Ну... стрибнули, так, — погодилась Енея.
Лише згодом я зрозумів, що в її голосі тоді відчувалося якесь вагання, наче вона мала щось уточнити, і не зробила цього.
— А інші пішли звідти за вами?
— Не за мною, — знову відказала вона. — Але так... сотні людей стрибнули звідти.
— Куди? — запитав я.
Я був заінтригований. Енея зітхнула.
— Роле, ти пам’ятаєш нашу розмову, коли я сказала, що Пакс вважає мене вірусом? А я тоді ще сказала, що вони мають рацію?
— Ще б пак.
— Так от, ці мої учні також є переносниками цього вірусу, — сказала вона. — Вони пішли туди, куди мали піти. Щоб інфікувати інших людей.
Сувій із назвами планет, із переліком робіт розгортався і розгортався... Три місяці на планеті Патофа, де вона, використовуючи набуті навички в будівництві будинків на деревах, будувала великі житлові будинки серед мішанини гілля та стовбурів, що вкриває тамтешні безкінечні трясовини.
Амрітсар, де вона чотири стандартні місяці пропрацювала, зводячи в пустелі брезентові житла та громадські центри для кочівників-номадів, для сикхів та суфіїв, що мандрують там серед зелених пісків.
— Там ти й зустрілася з Рахіллю, — уточнив я.
— Так.
— А яке прізвище у Рахіль? — поцікавився я. — Вона мені не сказала.
— Мені вона також ніколи його не називала, — відказала Енея і продовжила свою розповідь.
З Амрітсара вона, разом із А. Беттіком та двома новими подругами, стрибнула на Ґрумбрідж Дайсон-Д. На цій планеті тераформування за часів Гегемонії зазнало невдачі, не впоравшись із наступом метаново-аміачних глетчерів та з самумами, що несли хмари крижаних кристалів. Колоністів усе меншало, і вони трималися поблизу своїх біокуполів та будинків, збудованих за орбітальними технологіями. Проте населення планети, а воно складалося переважно з мусульман-сунітів, інженерів, котрі перебралися на планету після провалу Проекту відновлення трансафриканського генетичного коду, уперто відмовилося вимирати через Падіння і зрештою самотужки перетворило Ґрумбрідж Дайсон-Д на планету, вкриту лапландською тундрою, із повітрям, придатним для дихання, з флорою і фауною, яка складалася з завезених зі Старої Землі адаптованих видів, включно з шерстистими мамонтами, які розгулювали екваторіальними нагір’ями. Мільйони гектарів пасовищ ідеально пасували для розведення коней — таких, що паслися собі колись на Старій Землі, доки не зникли в Кепські Часи, що передували остаточному падінню Старої Землі в чорну діру. Генним інженерам довелося звернутися до матеріалу, завезеного ембріоносцями, і знову розводити коней, спочатку тисячами, а потім і десятками тисяч. Кочові ватаги мандрували трав’яними масивами південного материка, живучи одним життям зі своїми величезними табунами, а фермери та міські мешканці перебралися до підгірних долин уздовж екватора. Тут водилися страхітні хижаки — результат роботи прискореного й нічим не стримуваного експериментування аРНКтистів, що тривало багато століть. Усі вони шукали своєї здобичі — схожі на нічні кошмари тридцятиметрові трав’яні змії, нащадки тих, чиєю домівкою було Трав’яне море на Гіперіоні, скельні тигри, пращури яких населяли Фуджі, розумні вовки та грізлі з підвищеним IQ.
Люди мали зброю, що могла допомогти їм покінчити з хижаками за рік чи два, але мешканці планети обрали інший шлях: номади вирішили продовжувати свій спосіб життя: поки росте трава, поки тече вода, зустрічатися із хижаками в чесній боротьбі, захищаючи від них свої табуни, а містяни тим часом взялися будувати стіну. Ця стіна, цільна, понад п’ять тисяч кілометрів завдовжки, мала відгородити дикі гірські райони від листопадних лісів на півдні і саван, де паслися табуни. І ця стіна мала стати чимось більшим, ніж просто стіною, перетворитися на велике, витягнуте в одну лінію місто, єдине на всю планету Ґрумбрідж Дайсон-Д, тридцять метрів заввишки в найнижчій точці, із мечетями і мінаретами, із проїзною дорогою по верхівці стіни, такою широкою, щоби три екіпажі могли роз’їхатися, не зачепившись колесами.
Мешканців на планеті було замало, і до того ж вони мусили займатися й іншими справами і, отже, не могли присвятити весь свій час зведенню стіни, але вони створили відповідні програми для роботів та задіяли андроїдів, що колись теж прибули на цю планету з ембріоносцями.
Енея зі своїми друзями приєдналися до проекту, і шість стандартних місяців пропрацювали на стіні, що вже почала набувати форми і розпочала свій безупинний марш уздовж підніжжя пагорбів та гір та межею пасовиськ.
— А. Беттік зустрів там двох зі своїх близнюків, — неголосно промовила Енея.
— Святий Боже, — прошепотів я. Я майже забув про це. На Сьомій Дракона кілька років тому ми сиділи одного вечора і насолоджувалися теплом нагрівального куба у вітальні отця Ґлавка, де вздовж стін тяглися книжкові полиці, а сама кімната була цяточкою життя в хмарочосі, умерзлому в безкраїй глетчер, на який перетворилася атмосфера цієї замерзлої планети... отож, тоді А. Беттік сказав, що однією з причин, які спонукали його вирушити в подорож разом зі мною й Енеєю, була надія, хоч як вона суперечила здоровому глузду, знайти чотирьох своїх близнюків — трьох братів та сестру. Їх розлучили незабаром після того, як вони ще в дитинстві закінчили процес навчання... якщо можна назвати дитинством роки зростання андроїдів.
— То він знайшов своїх близнюків?! — сказав я, вражений.
— Двох із них, — повторила Енея. — Одного близнюка чоловічої статі, А. Анттіба, і сестру, А. Даррію.